Сестри в червоних тонах 

Сестри Майш мали родове коріння неподалік повітового Єлисаветграда. Пізніше стали відомі, як Євгенія Бош та Олена Розмирович. До речі, як до Олени Майш припасувалося прізвище Розмирович, залишається загадкою. Та ще важкувато визначити, рідні вони були сестри, чи двоюрідні. Тобто, мати у дівчат одна, а її чоловіками були рідні брати Готліб і Фердинанд, німці з походження, котрі зрусифікувалися і від яких народилося шестеро дітей, на яких батьки не звертали уваги і росли вони, за власними спогадами, мов бур’ян. Мати – молдавського та ще й дворянського роду, дочка п’яниці і самодура-поміщика, що розорився. Їй випала доля, аж доки рук не склала, доглядати дітей своїх обох дочок-революціонерок.
Ось ця дивна родина орендувала землю у поміщиків Сухомлинових біля Малої Виски. Як писала згодом наймолодша донька Олена, батьки не покладали рук, обробляючи свою тисячу десятин. Цікаво, самі за плугом ходили? Цілком можливо, бо то був період загального захоплення толстовством.
Найстарша сестра рано покинула батьківський дах, викладала у провінційних недільних школах, микалася світами у пошуку ідеалів, захворіла і померла у дев’ятнадцятирічному віці. Старший брат Олексій, коли його виключили із гімназії, став волоцюгою, але пізніше схаменувся, повернувся в поміч батькам, осівши на орендованих грунтах. Другий брат – Федір – без можливості навчатися, пішов малолітком на завод. Самотужки оволодівши гімназійною освітою і закінчивши політехнікум у Німеччині, одержав посаду старшого інженера на заводі Ельворті в Єлисаветграді. Досяг посад головного інженера і керуючого тим же заводом. Після всіх світових катаклізмів та російських завірюх опинився в Югославії.
Ще один брат, іменем Олександр, не дуже захоплювався агрономією, вивчати яку його змушували. Потрапив на військову службу. Осів аж в Іркутську при генерал-губернаторі Бантишу. Зрештою, заплутавшись у звіті про Ленський розстріл 1912 року, куди його послали розбиратися, наклав на себе руки. Як бачимо, і тут не обійшлося без револьвера. Забігаючи наперед, скажемо, що ще один родич уготував собі таку ж долю. Вірніше, родичка.
Середня сестра Євгенія (1879 р. н.) також зовсім юною пішла в люди. Один з братів, переймаючись її ранніми проблемами, познайомив дівчину зі своїм другом – каретним майстром. Так Євгенія Майш стала Євгенією Бош. Народила двох діток і, здавши малят на руки їхній бабусі, залишила й цю сім’ю, поринувши з головою у вир громадського та особистого щастя.
Партійна підпільна дійсність шукала виходу. І він знайшовся у знайомстві, спільній роботі та в коханні з Георгієм П’ятаковим, що був на одинадцять років молодший соратниці. Закохану більшовицьку пару заарештовано і піддано виселенню до Сибіру. Ні-ні, не за взаємну симпатію, а зовсім з інших причин. Та недовго царат святкував перемогу: через Японію, Америку з масою пригод, між ними й любовних, досвідчені революціонери опинилися у Європі. Так само недовго тривав і громадянський шлюб обох. По лютневій революції повернення в Україну ознаменувалося для Бош уже іншим вектором прикладання сил. Більшовичка Євгенія розпропагувала солдатів 2-го гвардійського корпусу царської армії, навернувши їх до захоплення Києва. Дуже вже хотілося діяльній жінці розігнати Центральну Раду і довести коханому Жоржику, що її вправність і методи вагоміші й потрібніші революції, ніж його потуги. Генерал Скоропадський, командир колишнього 34-го корпусу царської армії, тепер українізованого в Перший Український Корпус, не знав про цю мрію революціонерки. Тому рішуче обеззброїв бунтівників.
А тут наспіла і так звана громадянська війна. Маси вчорашніх окопних героїв із прихопленою з фронтів зброєю в руках ринули розподіляти «мир хатам, війну палацам». У цьому розбурханому морі-океані віднайшлися і два друга дитинства Юрій Коцюбинський і Віталій Примаков. Обидва ревно взялися оружно захищати революцію в Україні. А щоб раптом хлопці не передумали, більшовицька партія, членами якої були обидва, приставила до них у створені загони комісарів. Так трапилося, що Примакова почала опікувати Євгенія Готлібівна. Між командиром і комісаром зав’язався шалений роман. А щоб і друг не відчував самотності, Коцюбинського познайомили з дочкою Бош Ольгою, з якою той невдовзі й одружився. До цього Віталій Примаков був жонатий на сестрі Юрія, котра молодою померла. А Юрій і до, і після, мав також інтим з донькою Григорія Петровського, що не дуже радувало останнього. Та на такому матеріалі Михайло Коцюбинський, батько українського головнокомандувача, написав би світовий бестселер! Але не поталанило старому – помер дочасно.
Народна мудрість твердить, що всі хвороби або від нервів, або від любові. Отож, змучена хворобами і розчаруваннями від революції, безкомпромісна Євгенія Бош 1925 року поставила свинцеву крапку у власному літописі. Смерть соратниці не лише потрясла Григорія Івановича, але й дала певне заспокоєння: партійно- революційна діяльність Євгенії Бош завжди була для урядовців республіки суцільним стресом. Додамо, що Євгенія Бош і Лариса Рейснер претендували на прообраз героїні п’єси, а за нею і радянського фільму-бойовика «Оптимістична трагедія» – еротичної жінки-комісара, здатної своїми жіночими чарами і рішучими заходами, при яких, як кажуть, рука не здригнеться, втихомирити й приручити навіть дике збіговисько анархіствуючої матросні.
А ось як Олена Майш стала Оленою Розмирович і по-сьогодні являється загадкою. На сім років молодша від Євгенії Олена закінчила Єлисаветградську жіночу гімназію у 1903 році. Від’їхавши за кордон до брата Федора, який навчався там, дівчина потрапила в студентське середовище. Цього виявилося досить, щоб повернутися до Києва уже цілком сформованою соціал-демократкою меншовицького спрямування та з навичками «легкого флірту». Сестриця Женя при зустрічі в Києві саме так характеризувала тодішню Льолю. «Легкий флірт» швидко реалізувався в нормальний секс, і в 1906 році у київського «партгенерала» Олександра Трояновського з’явилася донечка Галинка. Та сама, котра була майже на двадцять років молодшою за чоловіка, але через легку поведінку нелюбою дружиною видного партійно-державного діяча Валер’яна Куйбишева.
У 1907-му трапився перший короткий арешт подружжя, а в 1909 вони виїхали в трирічну еміграцію, звідки Олена Фердинандівна повернулася в Росію вже коханкою Миколи Криленка. Це було 1912 року, а в 1914-му вони одружилися і жона вже цьому любимому через два роки подарувала доньку Маринку. Ці чотири роки «нічия» Олена використала вповні, давши Леніну підставу обізвати її «солдатской женой». Два перші роки Олена Розмирович відбувала партійну повинність у якості секретаря думської фракції. Інколи виїжджала за кордон, де проживав Троянівський. На початку січня 1913 року, наприклад, вона у Відні залишила незабутнє враження на товариша Кобу. Проживаючи в Пітері на квартирі голови більшовицької думської фракції (IV Дума), провокатора Вацлава Маліновського, теж часу не гаяла. А мешкала там тому, що числилась секретарем фракції і секретарем частини тих членів ЦК, котрі працювали в Росії підпільно. У тій же квартирі залишив «відбитки пальців» і Яків Свердлов. Треба думати, що й Григорій Іванович Петровський, як активний учасник думських дебатів, теж мав партійні стосунки із секретарем фракції, від чого, ясна річ, законна дружина Домініка Федотівна не була у захваті.

Коли на Маліновського впала підозра у провокаторстві, Ленін спустив справу «на гальмах», опираючись саме на свідчення Олени Розмирович, котра майже рік чомусь переконувала його, що не варто поспішати з висновками. Однак і не наполягала на повній невинності представника виборців московської робітничої курії. А потім нове заслання після арешту думських більшовиків.
У березні 1917-го повернулася із нього. До січня 1918-го виконувала функції члена бюро воєнних організацій при ЦК. У цей проміжок у жінки почався «жорстокий романс» з першим червоним командувачем Балтфлоту Щасним. Але, коли її обрали членом слідчої комісії першого Революційного трибуналу, «валькірія революції», щоб знову зійтися з прокурором Криленком, арештувала «червоного адмірала» і колишнього чоловіка без висунення будь-яких звинувачень і самочинно розстріляла в Таганській тюрмі. Таке своєрідне розлучення емансипованої жінки.
Там же на Таганці з подачі колишньої дружини утримувався і Олександр Трояновський, котрий тяжів тоді до меншовиків. А через двадцять років з ним же, тепер радянським дипломатом, Розмирович ще раз одружилася після розстрілу Миколи Криленка в роки Великого терору. Сталін дав добро на такий екстравагантний шлюб.
Хвиля репресій обминула товаришку Олену. Навпаки, кінець страшних тридцятих приніс їй ряд престижних культурницьких посад. Кілька років директорствувала в державній бібліотеці імені Леніна, потім працювала співробітницею Інституту світової літератури АН СРСР, завідувала архівом М.Горького тощо.