У біографію міста над Інгулом яскраві сторінки вписали культові споруди – храми. Вони відіграли важливу роль у економічному, соціальному і культурному розвитку сучасного обласного центру та його громади. Адже церква служила не тільки святим місцем зібрань віруючих для здійснення культових обрядів. Церква здійснювала важливі функції громадської установи: реєстрацію народжень, шлюбів, розлучень та смертей мешканців населених пунктів. Священики служили законовчителями (викладачами Закону Божого) у школах, були попечителями (кураторами) навчальних закладів, окремих громадських організацій. Діяльність церков міста об’єктивно не вивчена, ще з кінця XVIIІ століття вона розглядалася у ракурсі розколу православної церкви, здійсненого московським патріархом Никоном за наказом царя Олексія Романова, після чого стала підпорядкована державі. Під державницьким кутом зору описані храми в ‘’Історичному нарисі м.Єлисаветграда’’ колишнім міським головою О. Пашутіним, окремими авторами книжок, написаних вже у роки незалежності України. Виявлені останнім часом в архівах документи, подані в унікальному збірнику ‘’Інгульський степ’’, ІІІ випуск, 2018 рік, дають можливість глибше пізнати і вивчити справжню історію храмів. Пропонований текст є свого роду анотацією до майбутніх ґрунтовних досліджень важливої теми.
У нарисі О. Пашутіна, виданому у 1897, році повідомляється – через відсутність документів неможливо встановити час побудови Знаменської дерев’яної церкви. За переказами, вказує автор, після фортечної вона найдавніша’’. Виходить, друга за часом будівництва. Однак, довідкове видання ‘’Увесь Єлисаветград’’ за 1910 рік дає дещо іншу інформацію: ‘’Церков у Єлисаветграді громадських дев’ять і домових три. З них найдавнішою вважають Знаменську, збудовану, за переказами, на початку XVIII століття’’. Якщо врахувати, що фортецю почали будувати у 1754 році, а це друга половина століття, то Знаменська церква збудована раніше фортеці. Так воно є насправді. На лівому березі річки Сріблянки поблизу Чорного лісу 1730 року було засноване поселення Плоске (сьогодні входить до складу Дмитрівської сільради Знам’янського району). Першими поселенцями його були старовіри православної церкви, які втікали від переслідувань московських священиків-никонівців у глухі місця імперії. Для старовірів правобережного Подніпров’я і Побужжя Плоске стало головним місцем духовного управління, вони називали його Новим Єрусалимом. Тут існувала єдина в усьому цьому краї висвячена церква, до якої з’їжджалися з навколишніх слобід старовірські священики і заготовляли для свої прихожан ‘’Святі дари’’, оскільки у їхніх слободах були лише каплиці. Тутешній священник користувався великою повагою у своїх єдиновірців і довгий час вважався ‘’верховним пастирем’’ старообрядців. На південній галявині Чорного лісу, біля витоків річки Рудої старовіри заклали ще одну слободу разом з каплицею на честь Знамення Пресвятої Богородиці. На той час розпочинається складна міжусобна боротьба за приєднання старовірів до загальної православної церкви. Закінчилася вона знищенням старовірської каплиці у Знаменській слободі і висилкою тамтешніх прихожан по різних поселеннях. Частина старообрядців облюбувала собі місце на правому березі Інгулу біля витоків невеличкої річки Чечори. Туди вони 1754 року перенесли церкву Знамення Пресвятої Богородиці і назву своєї слободи – Знаменська (тепер вулиця Тобілевича). Нижче на південь до Інгулу 1757 року грецька община, що поселилася на цьому місці два роки тому, збудувала Грецьку церкву в ім’я святого Костянтина. Перебудована у 1812 році під назвою Володимирська Божої Матері Трипрестольна церква перепрофільована на Кафедральний Собор церкви МП. Одночасно з правобережною Знаменською церквою на лівому березі вниз за течією приблизно за версту старовіри – купці та ремісники, тобто міщани, на вулиці, названої Міщанською, збудували дерев’яну каплицю Святого Димитрія. Вона згоріла у вогні пожежі 1798 року. 1825 року на її місці споруджена кам’яна, перетворена і освячена у так звану єдиновірну церкву в ім’я Покрови Святої Богородиці. Це був один з найбагатших храмів Подолу з дорогоцінним начинням і рукописами богослужбових книг. За радянських часів приміщення церкви використовувалося під Будинок культури працівників торгівлі. У 1996 році приміщення передано громаді Української Автокефальної Православної церкви в ім’я Святого Володимира. Наступною за часом заснування – у 1755 році – була Соборна церква Успіння Богородиці з прибудовами в ім’я Миколая та Великомучениці Варвари. Вона теж згоріла під час тієї пожежі. Відразу після лиха коштом реєстрового козацького полковника Івана Красноглазова була відбудована з цегли вже не старовірська. Це був величний шести престольний храм, який мав велику дзвіницю, під нею просторі погреби. У дворі розміщувалися лавки для продажу свічок. Собор діяв до кінця 1943 року, пошкоджений авіабомбою під час боїв німецьких і червоних військ за місто у січні 1944 року. На його місці збудовано приміщення обкому партії (міськвиконком), розбито Центральний сквер. До числа перших належить і колишня святих Петра і Павла Трипрестольна церква. Збудована 1772 року родиною одного з перших переселенців на береги річки Біянки (притоки Інгулу) козака Зміївської сотні Г. Романченка з Харківщини. Перебудована у 1815 році старанням соборних священослужителів та купця Микити Проніна. 1860 року відбулося третє народження церкви. Нащадок першого забудовника купець Григорій Романченко на місці перенесеної на Кущівку дерев’яної церкви спорудив чудову цегляну. На жаль, благодійник не побачив творіння свого задуму, у 1871 році він відійшов у вічність. Його справу продовжили друзі. Біля церкви був розташований цвинтар, на якому ховали найбільш поважних містян. Зокрема, там був похований професор-славіст Віктор Григорович. 1892 року на його могилі був відкритий перший у російській імперії пам’ятник ученому. Тепер могила і пам’ятник перенесені (без пошкодженої домовини) на Рівненське кладовище, копія погруддя встановлена біля Технічного коледжу на вулиці Юрія Олефіренка. Церква зруйнована у 1930-х роках, окремі її приміщення зберігалися до початку 1980-х, у одному з них розміщувалася міська бібліотека та кінотеатр ‘’Хроніка’’. На місці кладовища тепер виросли будівлі вулиці Полтавської. Цей храм в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці у ХІХ столітті називали царським. Правда, з часу заснування це була звичайна церква у селі Ковалівці. Академік Й. Гільденштедт, який за завданням уряду у 1774 році описував місцевість, у своїх записах відзначив ‘’На східній частині Інгулу лежить слобода Ковалівка, у якій нараховується 50 будинків, майже на версту від неї – кладовище, на якому буде споруджена церква’’. Дійсно, церква була закладена 1784 року жителями села. Знову-таки: храм згорів у 1798 році. Вже потім на кошти купця Петра Щедріна почалося будівництво нової церкви. 1840 року благодійник помер. Завершити будівництво було доручено спеціальній комісії, створеній при міській думі для спорудження приміщень для кавалерійського училища та житла для офіцерського викладацького складу. Кошти виділяла міська казна. Церковне начиння дарувалося вищою знаттю та офіцерами – основними прихожанами храму. Церква була закрита більшовиками у 1930-х роках, довгі десятиліття використовувалась у господарських цілях – склад для зберігання склотари. Першу літургію у оновленому храмі проведено у 1991 році.
Однією з найошатніших церков, споруджених на Подолі, був храм Преображення Господнього. У ньому релігійні обряди відправляли старовіри, які після довгого опору побажали прийняти єдиновір’я. Освячена церква 22 серпня 1788 року, проіснувала рівно 20 років і згоріла. У 1805 році на її місці була закладена мурована. Згідно з проектом, храм мав складатися з двох поверхів – нижнього теплого в ім’я святого Миколи Чудотворця, та верхнього холодного в ім’я Преображення Господнього. За рік будівництво було завершено, але через низьку кваліфікацію майстрів приміщення розвалилося. Довелося перебудовувати, протоієрей звернувся за допомогою у найвищі інстанції. Кошти надходили від багатьох осіб, державна казна виділила 1000 карбованців. 9 лютого 1813 року церква була освячена. Це був останній православний храм, збудований у місті до більшовицького перевороту у жовтні 1917 року.
КОРОТКЕ РЕЗЮМЕ. Через три з половиною століття у православній церкві встановлено статус-кво. Служителі Московської церкви, яка свого часу насаджувалася у Російській та Радянській імперіях, нахабно приховували від віруючих правду про богослужбову ”никонівську” реформу. У результаті відбувся розкол у православній церкві. Собори 1666-1667 років прокляли всіх православних християн, які дотримуються давніх правил і обрядів, назвавши їх розкольниками – старообрядцями. Насправді, саме старообрядці є справжніми православними, а розкольниками -‘’никонівці’’. Про підступне приєднання Київської митрополії Константинопільського патріархату до Московського, що відбулося 1685 року, від віруючих теж приховували. Саме тоді Вселенський патріарх Діонісій IV з своїм оточенням під тиском складних історичних обставин та за великий хабар московитів видали суперечливий томос про передачу Київської митрополії у канонічну юрисдикцію Московського патріархату. 15 грудня 2018 року історична справедливість відновлена: в Україну повернулася Православна Українська церква, яку ще у 988 році запровадив у себе київський князь Володимир Великий. Виходячи з цих видатних обставин і треба розглядати історію православ’я загалом і ролі його у розвитку населених пунктів зокрема. Цікава деталь. Серед православних храмів міста (та й всієї України) немає жодного, названого іменем святої Єлисавети. І бути не може – адже імена для освячення храмів визначає вища церковна влада – Помісний Собор. Ім’я Єлисавети серед благословенних на увічнення у назві святинь Православної церкви не фіксується. Інший приклад. У 2008 році Помісний Собор Української Православної Церкви ‘’благословив приєднати праведного Багатостраждального Петра Калнишевського до лику святих для загального церковного шанування, занести його ім’я у православний церковний календар, чесні останки праведного Петра вважати святими мощами та віддати їх на волю Божу. Собор благословив будівництво храмів на його честь’’. Будівництво такого храму розпочалося у Кропивницькому на Меморіальному кладовищі.
Світлини: перша церква міста – Знаменська; храм УПЦ в ім’я святого Володимира (колишня каплиця св. Дмитрія); Петропавлівська церква.
