Після безпрецедентного скандалу навколо втечі за кордон генерального прокурора Руслана Кравченка, який перед від’їздом спробував атакувати керівництво антикорупційних органів так званими «поштовими підозрами», в експертному середовищі та суспільстві жевріла стримана надія.
Здавалося, що викриття мільйонних оборудок довкола шахрайських кол-центрів, корупційні подарунки у сейфах заступників та ганебний вояж шефа Різницької на службовому авто до Європи нарешті змусять владу переглянути саму архітектуру управління юстицією. Було відчуття, що настав момент, коли президент зобов’язаний вийти з порочного кола ручних призначень, продемонструвавши суспільству та західним союзникам готовність грати за новими, відкритими правилами.
Однак пауза тривала недовго. Замість кроку до прозорості — ухвалення законопроєкту про відкритий конкурс на посаду генерального прокурора чи залучення незалежних міжнародних експертів за прикладом Етичної ради — Банкова зробила звичну ставку на максимальний апаратний комфорт. Виконувачем обов’язків генерального прокурора було призначено керівника Хмельницької обласної прокуратури Антона Ковальського. Цей крок остаточно просигналізував: система відмовляється від внутрішнього очищення, обираючи консервацію старих тіньових балансів та надійне прикриття для власних фаворитів.
Читайте також: Зеленський призначив в.о. генпрокурора
Як зазначає у своєму дописі журналістка та оглядачка видання «Дзеркало тижня» Інна Ведернікова, коментуючи дискусію в етері студії видання «Українська правда», вранці влада дала однозначну й вичерпну відповідь на суспільні очікування: змінювати порочні практики ніхто не збирається.
Вікно можливостей, яке відкрилося після втечі Кравченка, захлопнулося в ту саму мить, коли підпис ліг під наказом про нове кадрове рішення. Система не просто не почула застережень — вона показово продемонструвала небажання поступатися контролем над ключовою наглядовою кнопкою держави.
Ця кадрова рокіровка викликала різку реакцію журналістів-розслідувачів та антикорупційного сектору. У розмові журналіст-розслідувач Михайло Ткач, голова Центру протидії корупції Віталій Шабунін та Інна Ведернікова констатували, що втеча діючого генпрокурора під час екзистенційної війни більше не є ексцесом виконавця.
Це закономірний наслідок функціонування силової піраміди, де лояльність до правлячого кабінету цінується незрівнянно вище за фаховість, а розслідування мільярдних розкрадань розбиваються об небажання Банкової втрачати ручні інструменти впливу на парламент і бізнес.
Читайте також: Зеленський призначив в.о. генпрокурора людину, яка “не помічала” корупцію у власного заступника – Шабунін
Чий ставленик Антон Ковальський
Постать новоспеченого очільника Офісу генерального прокурора Антона Ковальського лише на перший погляд здається аполітичною та нейтральною. За ширмою регіонального прокурора ховається давня історія переплетення впливових кулуарних груп, які роками змагалися за контроль над кримінальною юстицією України. Джерела журналістів однозначно пов’язують Ковальського з орбітою впливового тіньового бізнесмена Іллі Павлюка через його давнього протеже — колишнього заступника генпрокурора Ігоря Мустецу.
Історія цього зв’язку сягає ще часів Руслана Рябошапки. Тоді група Павлюка намагалася інфільтрувати Мустецу до керівництва ОГП, проте тогочасний генпрокурор навідріз відмовився призначати собі в заступники людину зі шлейфом куратора митних та контрабандних потоків. Утім, уже за наступної очільниці відомства Ірини Венедіктової Мустеца все ж посів омріяне крісло, отримавши значний апаратний вплив на органи прокуратури. Співрозмовники з прокурорських кіл прямо називають Ковальського вихованцем Мустеци, який роками вів його кар’єрними сходами від районних ланок до обласного керівництва.
Новий в.о. генпрокурора Антон Ковальський
Цього разу, за інформацією журналістів-розслідувачів, заведення Ковальського на Банкову відбулося через заступника керівника Офісу Президента Олега Татарова — фігуру, яка, попри постійні антикорупційні викриття, зберігає залізобетонний контроль над судами, Нацполіцією та Державним бюро розслідувань. Тандем Татарова й Павлюка запропонував верховному керівництву найбільш передбачувану кандидатуру, яка гарантовано не створюватиме проблем у делікатних питаннях.
Читайте також: Імітація очищення прокуратури Хмельниччини: досьє ЦПК на прокурора Хмельницької області
Функціонал в.о. генерального прокурора у сучасній владній конструкції є критично важливим. Саме очільник ОГП володіє монопольним правом відкривати кримінальні провадження та підписувати підозри чинним народним депутатам, а також погоджувати негласні слідчі розшукові дії щодо них. За умов, коли лідер монобільшості Давид Арахамія та інші ключові парламентські фігуранти все частіше з’являються на оперативних плівках НАБУ, поява абсолютно керованого прокурора гарантує, що жодна процесуальна дія проти «потрібних людей» просто не потрапить до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Таким чином, замість реформи на чолі прокуратури з’явився класичний запобіжник для депутатського корпусу та бізнесових донорів влади. Це перетворює прокуратуру на глухий мур, здатний гасити будь-які ініціативи незалежних детективів, якщо ті підбираються надто близько до центрів ухвалення політичних рішень.
Читайте також: Операція Янус проти Карфагена: Президент мене стримував, але я вирвався на Париж
Між Сциллою і Харибдою – антикорупційний блок під прицілом і питання до Кривоноса
Хоча сам Руслан Кравченко поспішно евакуювався до Франції, закладена ним перед втечею міна сповільненої дії продовжує підривати інформаційне поле навколо антикорупційної системи. НАБУ, САП та Вищий антикорупційний суд опинилися в надзвичайно хиткому становищі, де кожен публічний крок вимагає хірургічної точності. Спроба дискредитувати директора НАБУ Семена Кривоноса через реанімацію кримінальних сюжетів 2008 та 2014 років не була випадковим експромтом ображеного чиновника — це ретельно прорахований удар по суспільній довірі до органу.
Читайте також: Кравченко виклав відео щодо нібито фіктивного усиновлення дитини і підкупу студентів Кривоносом
Як наголошує Інна Ведернікова, незалежні експерти не повинні вдаватися до крайнощів. Політично вмотивований характер прокурорської атаки не скасовує наявності серйозних запитань до минулого директора НАБУ Семена Кривоноса. За майже дванадцять років з моменту появи перших публікацій про сумнівні земельні епізоди в Обухівському районі та історію з амністією посадовець так і не надав вичерпних і переконливих пояснень. З іншого боку, ці давні запитання аж ніяк не нівелюють замовного характеру самої атаки, організованої силовиками для захисту своїх тіньових заробітків.
При цьому в медіапросторі почали активно просуватися маніпулятивні наративи про міфічну «НАБУкратію» та загрозу перетворення антикорупційних органів на диктатуру слідчих. Проте подібні тези повністю спотворюють реальність. НАБУ не формує урядові коаліції, не пише державний бюджет, не призначає силовиків і не керує військовими операціями на передовій. Його прямий обов’язок — розслідувати факти корупції людей, які всім цим розпоряджаються. Якщо ж сліди розкрадань ведуть до найвищих урядових і парламентських кабінетів, це свідчить не про політичні амбіції детективів, а виключно про рівень корумпованості самої верхівки.
Читайте також: «Красти так мільйон, вибивати так пенсію»: як клан «Канцлера», його «Муза» та паспорти РФ поховали генпрокурора
Водночас перебування антикорупційного блоку у стані обложеної фортеці не повинно перетворюватися на індульгенцію від громадського контролю. Якість доказової бази, доброчесність процесуальних рішень та кадрова чистота НАБУ мають бути бездоганними. Будь-який незакритий репутаційний гештальт його керівництва завжди використовуватиметься корумпованою системою як важіль для дискредитації сотень розслідувань щодо державних зрадників і казнокрадів.
Сьогодні ж антикорупційні органи вимушені воювати на два фронти: доводити справи до вироків у судах та одночасно відбивати щоденні негласні атаки з боку ДБР, Нацполіції та криміналізованого крила Служби безпеки України. Регулярні спроби отримати через ручні судові ухвали доступ до матеріалів негласних слідчих дій та електронних баз даних ВАКС свідчать: корупційна гідра не здається і шукає будь-яку шпарину, аби паралізувати роботу детективів.
Як силова вертикаль зростається з криміналом
Найбільш лякаючим аспектом цієї кризи є відкрита трансформація класичних правоохоронних органів у самостійні фінансово-кримінальні клани. Під час дискусії у студії «Української правди» Віталій Шабунін та Михайло Ткач прямо окреслили масштаби катастрофи: мова давно не йде про традиційні олігархічні групи, які колись намагалися зберігати легальні виробництва в Україні. На їхнє місце прийшов транснаціональний криміналітет у погонах, чиї родини, капітали, прислуга та майно давно зосереджені в Монако, Лондоні чи на узбережжі Іспанії.
Читайте також: Генпрокурорське кабаре: Кравченко вручив підозру директору НАБУ та втік до Франції
Справа «Карфаген», яка знесла Кравченка, показала лише верхівку айсберга — гігантську індустрію шахрайських кол-центрів, які щомісяця викачують сотні мільйонів, а за деякими оцінками аналітиків — до мільярда доларів з довірливих громадян України та країн Європейського Союзу. Цей колосальний чорний кеш не випаровується у повітрі. Він конвертується у купівлю телеграм-каналів, фінансування лояльних політиків, підкуп суддів та вибудовування паралельної системи безпеки для ділків.
Існування цієї підпільної індустрії фізично неможливе без тотального дахування на всіх рівнях силового блоку. Якщо прокуратура забирала собі скромну частку від ренти за кожний офіс, то левова частка потоків розподілялася між кіберпідрозділами поліції, співробітниками ДБР та тиловими департаментами СБУ. У той час як бойові підрозділи спецслужб проливають кров на передовій, тилові генерали примножують статки, отримуючи державні нагороди та квартири на Печерську за обслуговування схем.
Парадокс полягає в тому, що обкрадання європейців відбувається паралельно з проханнями офіційного Києва про надання систем ППО, снарядів та десятків мільярдів доларів прямої бюджетної підтримки. Західні дипломати чудово бачать цю цинічну схему і неодноразово надсилали українській владі жорсткі сигнали. Збереження кланового контролю над прокуратурою прямо ставить під загрозу виділення траншів за програмою Ukraine Facility та блокує ключові переговорні кластери щодо вступу України до ЄС, де вимога реформи органів правопорядку стоїть на першому місці.
Наївним є сподівання, що після закінчення бойових дій ветерани та фронтові контррозвідники повернуться до міст і автоматично наведуть лад у системі. Тиловий криміналітет у погонах на той момент матиме ще більше фінансових ресурсів, ще міцніші політичні зв’язки та повний контроль над керівними кабінетами, перетворюючи державу на заручника своїх комерційних інтересів.
Читайте також: Безсмертний “Карфаген” на Різницькій: чому антикорупційні блокбастери завершуються мемами замість вироків
Держава в розпаді, нація в строю
Україна опинилася в унікальному і водночас гранично трагічному історичному шпагаті. Верхній поверх державного управління стрімко деградує, демонструючи некомпетентність, страх втрати повноважень та паразитування на ресурсах. Проте нижній і середній рівні демонструють феноменальну живучість. Країна тримається завдяки надзусиллям кількох автономних опор: героїзму Збройних Сил на фронті, стійкості місцевого самоврядування, роботі антикорупційного блоку, принциповості незалежних медіа та щоденній самопожертві волонтерського суспільства.
Однак нескінченно спиратися на запас міцності громадян без адекватної державної політики неможливо. Як зазначають автори публікації, у суспільстві назріла нагальна потреба змінити сам вектор суспільної дискусії. Роками будь-яка спроба критично оцінити якість вищого керівництва наштовхувалася на безапеляційний контраргумент: триває війна, будь-які вибори неможливі, а розхитування ситуації грає виключно на руку ворогу. Утім, на шальках терезів давно лежать два рівнозначні смертельні ризики: ризик політичної турбулентності під час війни та ризик повної втрати державності через хаос і розпад корумпованої системи влади, яка відмовляється змінюватися.
Читайте також: Прокурорський консьєрж-сервіс, темна плитка та кругова порука на руїнах корупційного “Карфагена”
Війна не має перетворюватися на безстрокову індульгенцію для чиновників, які під звуки повітряних тривог перерозподіляють потоки, купують елітні авто та вивозять родини за кордон. Якщо війна затягнеться на роки, нації доведеться знайти юридичний і безпековий механізм оновлення легітимності влади, не руйнуючи при цьому обороноздатність фронту. Це не забаганка окремих політиків чи медійників — це питання базової інституційної дисципліни для правлячого кабінету, який втратив страх і відчуття реальності.
Якщо влада продовжуватиме зачиняти двері перед реформами й підсовувати суспільству чергових «комфортних» виконавців замість реальної чистки рядів, вибух стане неминучим. Будь-який неконтрольований тригер у тилу здатен підірвати внутрішній консенсус, наслідки чого стануть фатальними для фронту. Справжній патріотизм сьогодні полягає не в замовчуванні злочинів можновладців, а у жорсткій вимозі до держави працювати заради перемоги власного народу, а не заради збереження приватних маєтків чергових прокурорських кланів.
—
Світлана Гринько для «Аргумент» за матеріалами допису у Фейсбук Інни Ведернікової та етеру студії УП “Хто допоміг Кравченку втекти? / Нові фінансово-кримінальні групи / Що підриває оборону | УП. Чат”