Якби я був художником, створив би оригінальний символ голоду 1947 року. На кухонному столі, зробленому з нетесаних дошок старого паркана, відбивається невеличке кружальце сонячного зайчика. Яскравий промінь пронизує на вікні скляну банку, на три четверті наповнену водою. У ній плаває невеликий, мов брусок мила, шматок макухи. Я дивлюся на неї і ковтаю слину – так хочеться вихопити той шматок з банки і проковтнути. Але мати не велить: увечері вона принесе маторженики з мерзлої картоплі, розмішає макуху на кашу і ми з дідом і бабою повечеряємо. Сьогодні обійдемося без хліба. Пайок з макухи, шматочок чорного, як земля, хліба з невідомими домішками і висівки мати одержує за щоденну, з ранку до вечора, роботу у підсобному господарстві військової частини на авіаційному полігоні біля Компаніївки. ********** Немов сьогодні бачу худого, як жердина, чоловіка з полотняною торбою через плече. Він сидить з моєю матір’ю на призьбі нашої хати, про щось тихо розповідає, поводячи довгими тонкими руками. Мати, зітхаючи, слухає, я бачу на її очах сльози. «Хто це?- розмірковую я, оглядаючи незнайомця. Чому він тут сидить і що таке каже, що мати плаче?». – У мене старшенький такий,- чую хрипуватий голос дядька і бачу помах головою у мій бік.- Меншому п’ять, донечка ще ходити не навчилася. – І всі ж їстки хочуть, бідненькі. Чим же я можу зарадити? – крізь сльози мовить матінка. – Крім трьох маторжеників тобі дати нічого, бо нічого більш немає. «Як? – хотів закричати я. – Ті три картопляники з мерзлої картоплі, яку вчора роздобув аж біля Розритої могили, з’їсть хтось інший? Я знову спатиму голодний?». Дядько підвівся, низько вклонився нам з матір’ю і повільно пошкутильгав вулицею. Ми зайшли до хати. Дід, як завжди, читав уже з десяток раз перечитану газету. Баба кректала на печі, невідомо кого і за що лаючи. Мати розповіла про жебрака з міста: сім’я його з п’яти душ, голодує – мізерного пайка одного на всіх не вистачає, дружина хвора, працювати не може, у неї вже набряки, діти постійно просять їсти. А де ту їжу взяти? Вже все, що можна продати, винесено на базар, за хлібину і кілька картоплин виміняно орден за бої під Берліном, іменний годинник, подарований хороброму полковому розвіднику маршалом Рокосовським. …Це сьогодні, маючи за плечами життєвий досвід довжиною понад вісімдесят літ, вищу університетську освіту, фах журналіста і можливість згадувати ті чорні дні, я аналізую їх крізь призму наукових узагальнень. А тоді, у 1947-му… Нас на утриманні матері було троє: дід з бабою і я. (Батька за місяць після мого народження відвезли на «чорному вороні», з початком війни він «змивав кров’ю контрреволюційну діяльність’’, виражену, як з’ясувалося пізніше, у формі розповіді анекдота про товариша Сталіна, і ліг у мерзлу землю під Москвою, стримуючи з гвинтівкою та пляшкою «коктейлю Молотова» наступ фашистських танків на столицю СРСР). Згадувати пережите того року – книжки не вистачить. Та не все воно й запам’яталося. А ось таке не забулося. До того, що їсти хочеться завжди, моє покоління звикло з раннього дитинства – влада привчила. Починаючи з весни 1944-го, коли гітлерівців вигнали з села, всі ми – діти і дорослі – працювали під гаслом «Все для фронту, все для перемоги». На перемогу від світання до смеркання працювали у полях і на фермах, не одержуючи за каторжний труд ні копійки, ні зернини – напівголодні, напівголі, босі (а стерня, ой як колеться, а трава аж кишить гадюками). Для перемоги здавали все, що заробили: у рахунок фонду Червоної армії, на будівництво танків і літаків, на всілякі державні позики. Для перемоги здавали у вигляді продовольчого податку вирощене і вироблене на клаптику землі власного городу дідом і бабою з допомогою моєї «робочої сили». До речі, про дитячу працю. Сьогодні чи багато хто знає, що у розпал Другої світової війни постановою уряду СРСР та ЦК ВКП(б) від 13 квітня 1942 року в Україні був запроваджений обов’язковий підвищений відробіток мінімуму трудоднів (такою у Союзі була міра ‘’оплати’’ праці колгоспників) з 80 до 100. Був встановлений також обов’язковий мінімум для підлітків – членів сім’ї колгоспників у віці від 12 до 16 років у розмірі не менше 20 трудоднів на рік. Уявляєте – дорослому сто, неповнолітньому двадцять. Якщо врахувати, що робоча шкала трудодня ділилася на 0,75, 0,50 і 0,25 сотих, дітям ставили найнижчу, то для виробітку «мінімуму» школярі мали відпрацювати повні літні канікули. Про який відпочинок, піонерські табори, туризм могли мріяти сільські діти? Адже якраз на літні канікули випадав найскладніший цикл сільськогосподарських робіт. А на школі нашій висів велетенський плакат: «Спасибі рідному товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство». …Трагедія голоду підкрадалася непомітно. Вже на початку весни 1947-го з селянського столу зник хліб – його замінили перепічки, чорні коржі, картопляники з добавкою лободи і щириці, каша з кукурудзяної дерті. (Добре, що у діда ще з царських часів збереглися ручні жорна). Суп чи борщ на кінському щавлеві та кропиві сприймалися за благо, не кажу про печені гарбузи чи буряки, що вважалися «другою стравою», а відвар столових буряків і моркви – компотом на «десерт». Влітку до дитячого раціону додавалися козельки, молочай, дикі полуниці, цвіт акації жовтої і білої. «Щасливими» були шкільні роки, особливо т. зв. канікули. Вранці, коли злипаються очі і нестерпно хочеться спати, мати будить: бригадир дядько Василь уже визначив поле, де у терміновому порядку треба виловлювати з допомогою отрути чи води шкідників – ховрашків, хом’яків, мишей, збирати з буряків довгоносиків, з картоплі колорадських жуків. Звичайно ж, це справа дитяча, учнів молодших класів: дорослих і на складніших роботах не вистачає. Попікся на сонці з банкою отрути в руках чи відром води – маєш 0,25 трудодня, за чотири дні – цілий. Згодом ми збиратимемо гусінь на деревах, заготовлятимемо курячий послід для удобрювання городини, під час жнив збиратимемо колоски пшениці. (У школі теж висів здоровенний плакат: усміхнений дядько, гарно вдягнений, у капелюсі тримає у руках мішок з зерном, під ним написано: «Колосок до колоска – буде пуд»).
І ще одна агітка. На великому аркуші цупкого паперу зображено сивовусу людину з люлькою в одній руці і гостро підструганим кольоровим олівцем у другій, з золотими погонами у золотих зірках на плечах. Вона схилилася над розстеленою на столі географічною картою. «И засуху победим», стверджує підпис під картиною, учитель пояснює нам: товариш Сталін закликає вас збирати насіння дерев, кущів, жолуді, щоб виростити з них саджанці і розводити лісосмуги – то почесний обов’язок кожного піонера. І не гаймо часу – осінній день рік годує. Канікули для відпочинку? Купання у ставку? То буржуйські пережитки. Діти робітників і селян повинні закладати міцну базу побудови комунізму, за якого вони житимуть. Ми закладали, проривали, носили воду сапальницям, збирали городину під пильним наглядом бригадира. Не дай Бог хтось наважиться покласти у кишеню колосок, качан кукурудзи чи огірок. За це суворо карали, «крадія» нещадно висміювали у шкільній стінгазеті. А їсти хотілося завжди. У вільний від роботи час ми займалися у степу пошуками чогось поживного. Одного разу (діло було взимку) на узбіччі зораного поля ми з Миколою Полярушем і Миколою Смальком знайшли велику мишоловку. (Це не пристрій для ловіння гризунів. Так у народі називають купу колосків, зібраних мишами і прикиданих землею для зимового харчування). О, щастя! Мати повитягала з колосків кожну зернину і зварила щось на зразок каші. Смачнішої страви у житті їсти не доводилося. Та ще й запивали крутим узваром з буряка, підібраного мною на дорозі – він випав з машини, яка везла цукристі з поля на буряко-приймальний пункт. Повезло того вечора і сім’ї сусідів, що складалася з солдатської удови (чоловік загинув під Сталінградом) та двох її синів, трохи молодших від мене. Тітка Марія десь викопала кілька напівзітлілих качанів кукурудзи і щось з неї приготувала. Вже сіли вечеряти, коли Славику захотілося справити малу потребу, він побіг за кущі. І сьогодні у моїх вухах дзвенить його благальний вигук: «Не їжте без мене, зачекайте!». …Сьогодні певна частина людей, особливо прибулих з чужих країв, яких не торкнувся голод, не визнають його або пояснюють несприятливими погодніми умовами. 1946 рік дійсно був засушливим, протягом весняно-літнього сезону опадів на території республіки випало значно менше норми, температура у степовій зоні сягала 35-39 градусів. Але проблемі можна було зарадити за рахунок зменшення хлібоздачі. Адже значну кількість зібраного збіжжя колгоспи повинні були здати державі, 15-20 відсотків відкласти у страховий насіннєвий фонд. Лише після цього господарство мало право приступати до розподілу зернових культур на трудодні. За статистикою, у колгоспах України у цілому на душу населення у 1947 році припадало 34 кілограми зерна на душу населення. Це не забезпечувало мінімальні потреби населення у хлібові. Московський уряд не йшов на прохання керівництва України полегшити тягар податкового обкладення селян за рахунок інших регіонів Союзу, зокрема Кубані, де врожай зібрано було достатній. Та у Москві дотримувалися інших поглядів – Україна стерпить, українці витримають. Голод не стримували – його насаджували. За рахунок підневільних людей. …Ось які невеселі спогади розбудив у мені лагідний сонячний зайчик.
