Українська система оборонного менеджменту вкотре проходить через випробування внутрішніми кризами.
Публічні тертя, взаємні звинувачення та нездатність знайти спільну мову між цивільним керівництвом Міністерства оборони та вищим військовим командуванням Збройних Сил України, на жаль, не є новим феноменом доби великої війни. Це тривала хронічна хвороба, яка супроводжує вітчизняну державність протягом усіх десятиліть незалежності.
Коли виникає чергове напруження між тиловою політикою та фронтовим командуванням, суспільство зазвичай шукає проблему в особистих амбіціях конкретних посадовців. Утім, як зазначають експерти з Національного інституту стратегічних досліджень Вадим Тютюнник та Віктор Павленко у своєму аналітичному матеріалі “Конфлікт очільників Міноборони та Збройних Сил в українській ретроспективі“, корінь проблеми лежить значно глибше — у хронічно незавершеному розмежуванні повноважень та нормативних суперечностях між органами виконавчої влади та військовими штабами.
Читайте також: Дуель цифрового маркетингу та армійської бюрократії: «Мільйонна армія не керується у вотсапі»
Перші роки незалежності України практично не знали подібних конфліктів, але виключно через збереження старої радянської системи. Тоді на чолі оборонного відомства стояли кадрові генерали (Костянтин Морозов, згодом Віталій Радецький), які поєднували статус найвищих військових керівників із посадою міністра. Генеральний штаб фактично був підрозділом апарату міністерства, його очільник автоматично був першим заступником міністра, а окремої посади Головнокомандувача просто не існувало. Уся структура трималася на жорсткому військово-командному статуті та єдиноначальності.
Усе змінилося, коли Україна проголосила курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Необхідність цивільного демократичного контролю над сектором безпеки вимагала «оцивільнення» керівництва Міноборони. Проте механічне запозичення західних стандартів без якісного опрацювання нормативної бази породило замкнене коло конфліктів, які щоразу закінчувалися гучними відставками та паралічем управління.
Читайте також: Ласкаво просимо на посаду міністра оборони: ТТХ не готові, грошей нема, європейці крутять носом, а АОЗ пакує валізи
Історична ретроспектива: від першого розколу 1996 року до криз епохи Януковича
Перший гучний сигнал тривоги пролунав ще у 1994–1996 роках, коли посаду очільника оборонного відомства вперше обійняла цивільна особа — Валерій Шмаров. Тодішнє законодавство покладало на міністра «безпосереднє керівництво ЗСУ», проте жоден нормативний акт не пояснював, де закінчується адміністративний контроль політика і починається оперативне управління військових. Це призвело до відкритого конфлікту між Шмаровим та начальником Генштабу генералом Анатолієм Лопатою через різні погляди на реформування армії, що завершилося звільненням обох керівників.
Спроби розв’язати проблему через затвердження нових положень про Міноборони та Генштаб у 1997 році лише тимчасово збили градус протистояння. Указом було визначено, що міністр здійснює загальне керівництво, а начальник Генштабу управляє військами через командувачів видів. Навесні 1999 року структури Генштабу вилучили зі складу центрального апарату міністерства, проте системної відповіді на запитання «хто кому підпорядкований у кризовий момент» це так і не дало.
Новий етап реформування розгорнувся у 2000–2009 роках із запровадженням посади Головнокомандувача ЗСУ. Законодавчо було чітко розмежовано поняття: військово-політичне керівництво (формування політики держави), адміністративне керівництво (забезпечення життєдіяльності та ресурсів) та безпосереднє військове керівництво (технічне оснащення, підготовка та управління застосуванням сил). Проте тоді статус Головнокомандувача закріплювався або за міністром-військовим, або за начальником Генштабу, якщо міністром був цивільний.
Наступне масштабне загострення сталося наприкінці 2011 року між міністром Михайлом Єжелем та начальником Генштабу — Головнокомандувачем Григорієм Педченком. Тодішнє керівництво міністерства намагалося ліквідувати окрему посаду Головнокомандувача, повернути військово-командні статутні відносини та підпорядкувати штаб апарату. Протистояння двох адміралів і генералів знову паралізувало роботу системи й закінчилося їхньою синхронною відставкою на початку 2012 року, про що свого часу детально писало видання Defense Express.
Читайте також: Рада призначила Євгенія Хмару міністром оборони
Реформа за лекалами НАТО та незавершена правова база закону «Про національну безпеку»
Після початку російської агресії у 2014 році стало очевидно, що пострадянський дуалізм влади в армії є прямою загрозою національній безпеці. Ухвалений влітку 2018 року Закон України «Про національну безпеку України» мав остаточно закріпити стандарти Альянсу: з 1 січня 2019 року посади міністра оборони та його заступників стали виключно політичними й цивільними, а повноваження відомства обмежилися військово-політичним та адміністративним керівництвом.
З березня 2020 року набрали чинності норми щодо розділення посад Головнокомандувача ЗСУ (як найвищої військової посадової особи, відповідальної за застосування армії) та начальника Генерального штабу (відповідального за планування, розгортання та забезпечення). Здавалося, що архітектуру нарешті вибудувано логічно і прозоро. Проте ключова проблема полягала в тому, що ці норми так і не були синхронізовані з іншими профільними законами.
Законопроєкт № 4210, покликаний узгодити повноваження між структурами та удосконалити об’єднане керівництво, перебуває на розгляді у парламенті вже майже шість років. Розроблений ще до початку повномасштабного вторгнення, він безнадійно застарів і не враховує реалій високотехнологічної війни дронів, космічної розвідки та радіоелектронної боротьби. У результаті чинне законодавство досі містить численні колізії, де окремі функції міністерства та військового командування дублюються або прямо суперечать одна одній.
Ця нормативна незавершеність призвела до публічного зіткнення у 2020–2021 роках між міністром Андрієм Тараном та Головнокомандувачем Русланом Хомчаком. Глава держави Володимир Зеленський неодноразово публічно наголошував на необхідності синергії між двома відомствами, проте через відсутність чітких законодавчих меж замість синергії виникали постійні суперечки за сфери контролю, що завершилося відставкою обох посадовців, як повідомляло видання Радіо Свобода.
Читайте також: Екс-заступник міністра оборони розказав про урядову ІТ-мафію
Виклики 2026 року: зміна уряду, кадрові перестанови та конфлікт у розпал війни
Хронічні прогалини у законодавстві дали про себе знати з новою силою влітку 2026 року. Після заяви Прем’єр-міністра Юлії Свириденко про відставку та переформатування всього складу Кабінету Міністрів України посада Міністра оборони опинилася в центрі гострого політичного та військового конфлікту.
Кандидатура Михайла Федорова не була повторно внесена на затвердження до парламенту саме через публічні розбіжності та суперечки щодо меж повноважень і розподілу відповідальності з тогочасним Головнокомандувачем ЗСУ генералом Олександром Сирським. Небажання обох сторін піти на компроміс в умовах ведення важкої оборонної кампанії змусило Президента України втрутитися в ситуацію та провести радикальні кадрові зміни, призначивши на посаду Головнокомандувача Михайла Драпатого.
Це призначення викликало хвилю дискусій серед частини експертного середовища щодо процедурної легітимності рішення, ухваленого за відсутності затвердженого міністра оборони. Проте аналітики НІСД підкреслюють, що в умовах воєнного стану Президент діяв у межах прямої норми статті 106 Конституції України щодо призначення вищого військового командування. Формальна вимога закону про «подання міністра» лише звужує конституційні повноваження Верховного Головнокомандувача та демонструє невідповідність мирного законодавства воєнним реаліям.
Сьогодні, коли до функцій Міністерства оборони додалися ліквідовані повноваження Мінстратегпрому, а саме відомство оперує 119 функціями (проти 153 функцій у Генерального штабу), ризик нових інституційних зіткнень зростає щодня. Без наведення ладу в регламентах, функціональних обов’язках та чіткому розподілі завдань будь-яка зміна прізвищ на чолі відомств буде лише тимчасовою паузою перед наступним публічним скандалом.
Читайте також: Рада зброярів заявляє про недостатнє контрактування зброї і звернулася до Міноборони із закликом
Рецепти виходу з кризи
Збереження розмитих формулювань у сфері оборони під час екзистенційної війни — неприпустима розкіш для держави. Досвід бойових дій 2022–2026 років свідчить, що сучасна армія не може ефективно воювати, коли політичне керівництво намагається втручатися в оперативне планування на тактичному рівні, а військовий штаб бере на себе функції розподілу ресурсів чи формування зовнішньої політики.
Національний інститут стратегічних досліджень наполягає на необхідності невідкладного оновлення нормативно-правової бази за такими ключовими напрямками:
- Чітке та остаточне розмежування повноважень
Міністерство оборони має зосередитися виключно на формуванні оборонної політики, кадрових стандартах, фінансово-ресурсному менеджменті, військово-технічному співробітництві та закупівлях. Генеральний штаб на чолі з Головнокомандувачем має володіти повною оперативною автономією у плануванні операцій, управлінні військами та їх бойовому застосуванні. - Усунення правових колізій воєнного часу
Синхронізація положень законів «Про національну безпеку України», «Про оборону України» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» з нормами Конституції України та реальними процедурами воєнного стану. - Ліквідація дублювання функцій
Перегляд чинних положень про Міноборони та Генштаб з метою скасування взаємовиключних або паралельних структур внутрішнього аудиту, інспекцій та цифрового адміністрування. - Імплементація бойового досвіду
Нормативне закріплення нових форм ведення високотехнологічної війни, застосування роботизованих систем, безпілотних комплексів та космічної розвідки, які з’явилися на полі бою за останні роки.
Створення дієвої, безконфліктної моделі управління сектором оборони — це не питання кадрових симпатій, а фундамент збереження суверенітету. Нове керівництво Міністерства оборони та Генерального штабу має спільними зусиллями розробити необхідні законодавчі зміни, аби перетворити українську воєнну машину на злагоджений моноліт, де цивільний контроль та військова експертиза підсилюють одне одного, а не ведуть виснажливу боротьбу за вплив.
—
За матеріалами Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння