У травні 2016 року топонімічна комісія Кам’янець-Подільської міської ради рекомендувала перейменувати провулок Войкова на провулок Марка Мазуренка. Проте остаточного рішення про перейменування не ухвалили, оскільки під час громадського обговорення виникли сумніви щодо доцільності увічнення пам’яті військового, якого, за версією, поширеною в частині української історіографії, було позбавлено звання генерал-хорунжого Армії УНР. Про це повідомив Олег Будзей у статті «Перша хвиля декомунізації», опублікованій 3 червня 2016 року в газеті «Подолянин». 18 жовтня 2016 року провулок отримав назву Каньйонний.
Марко Єрофійович Мазуренко народився 25 квітня 1869 року в Кам’янці-Подільському в родині міщан Подільської губернії. У 1891 році закінчив Одеське піхотне юнкерське училище. Служив у 28-му Полоцькому піхотному полку, а згодом – у 8-му стрілецькому полку, з яким і вуришив на театр бойових дій з початком Першої світової війни у серпні 1914 року.
Командував ротою, згодом батальйоном. Під час війни тричі зазнав поранень. За бойові заслуги був нагороджений Георгієвською зброєю (“За хоробрість”) та низкою орденів, серед яких орден Святого Георгія IV ступеня – одна з найвищих військових нагород.
У квітні 1915 року був підвищений у званні до підполковника, а в липні 1916 року – до полковника. Того ж місяця був призначений виконувачем обов’язків командира 7-го стрілецького полку 2-ї стрілецької дивізії, а в лютому 1917 року очолив 21-й стрілецький полк 6-ї стрілецької дивізії.
У червні 1917 року був призначений командиром 48-го запасного піхотного полку, дислокованого в Одесі. У жовтні того ж року очолив сформовану в Одесі українізовану стрілецьку бригаду, яка після більшовицького перевороту в Петрограді перейшла в підпорядкування Української Центральної Ради, а згодом увійшла до складу армії Української Народної Республіки під назвою Одеська гайдамацька бригада.
Одеська гайдамацька бригада відіграла важливу роль у боротьбі за владу в місті. Головними протиборчими сторонами у збройних змаганнях за Одесу були українські добровольці-гайдамаки, які діяли разом з юнкерами військових училищ, штаб яких розташовувався в приміщенні штабу Одеського військового округу, та більшовицька інтернаціональна червона гвардія. Кожна зі сторін налічувала приблизно дві тисячі багнетів. Крім того, більшовики спиралися на матросів кораблів Чорноморського флоту, які стояли на рейді в Одесі, дезорганізованих солдатів деяких тилових частин колишньої російської армії та залізничників.
30 січня більшовики захопили штаб Одеського військового округу та військове артилерійське училище. Юнкери і гайдамаки під артилерійським вогнем кораблів Чорноморського флоту були змушені припинити організований опір та погодилися на укладення перемир’я. У полон потрапило керівництво одеських гайдамаків на чолі з пораненим полковником Марком Мазуренком.
3 лютого в Одесі відбувся похорон жертв триденних боїв. Усього загинуло 119 осіб, 359 було поранено.
Гайдамаки залишили місто й почали відхід у напрямку Балти, де очікували з’єднатися з українізованою 31-ю дивізією, яка проходила в Балті демобілізацію. Однак 1 лютого більшовицькі війська з Румунського фронту зустріли гайдамаків на станції Роздільна та роззброїли їх.
Імовірно, Мазуренко був звільнений із полону після вступу до Одеси австро-німецьких військ у березні 1918 року.
Навесні 1918 року він продовжив службу в українському війську. З 1 липня 1918 року входив до складу Єлисаветградської ліквідаційної комісії, яка здійснювала реорганізацію військових частин колишньої Російської імператорської армії.
З 1 жовтня 1918 року, перебуваючи у званні полковника, командував 3-м полком 1-ї стрілецької козацької («сірожупанної») дивізії. Після переходу влади до Директорії УНР, з 20 грудня 1918 року, був помічником начальника 5-ї пішої дивізії Дієвої армії Української Народної Республіки.
Брав участь у польсько-українській війні. 1 червня 1919 року в Тернополі потрапив у польський полон.
Після звільнення з полону повернувся до армії УНР, яка діяла в союзі з Польщею під час радянсько-польської війни. Із 20 січня 1920 року очолював 1-шу запасну піхотну бригаду Армії УНР, з 18 травня 1920 року – 2-гу запасну піхотну бригаду, а з 12 вересня 1920 року був помічником начальника 1-ї кулеметної дивізії Армії УНР. За службу був підвищений до звання генерал-хорунжого армії УНР.
Після завершення бойових дій, із грудня 1920 року, перебував у польських таборах для інтернованих українських військовослужбовців. З 5 вересня 1921 року значився помічником начальника 5-ї піхотної (Херсонської) дивізії інтернованої Армії УНР. У 1922 році старшини 5-ї Херсонської дивізії обрали його головою Почесної ради дивізії.
Марко Мазуренко був одружений з уродженкою Келецької губернії Царства Польського, яка сповідувала лютеранство. Подружжя мало двох синів. Доля членів родини наразі залишається невідомою.
Останній період життя Марка Мазуренка є одним із найменш досліджених етапів його біографії. У сучасній історіографії співіснують дві взаємовиключні версії. За даними Ярослава Тинченка та низки подільських дослідників, у 1923 році Мазуренко повернувся до Радянської України, після чого був позбавлений звання генерал-хорунжого, а як далі склалося його життя залишається невідомим.
Разом з тим, польський історик Олександр Колянчук, навпаки, стверджує, що Мазуренко залишився в Польщі, проживав у Каліші та помер там у 1943 році. Саме ця версія була використана під час підготовки статті для «Енциклопедії сучасної України».
© Олександр Степанов
Фотографії відреставровані та кольоризовані із застосуванням технологій штучного інтелекту.
На фото: полковник Марко Мазуренко (на коні) – командир 1-го батальйону 8-го стрілецького полку (Клевань, 1916 р.); підполковник Марко Мазуренко (ліворуч) серед офіцерів 8-го стрілецького полку (1916); поранений у голову Марко Мазуренко на перев’язувальному пункті 8-го стрілецького полку.
Основні джерела
Будзей О. Перша хвиля декомунізації // Подолянин. 3 червня 2016.
Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921). Кн. 1–2. Київ, 2007–2011.
Бондаренко Д. Січень 1918-го в Одесі// Чорноморські новини. 28 січня 2016.
Завальнюк О., Комарніцький О., Стецюк В. Минуле і сучасне Кам’янця-Подільського. Вип. 2. Кам’янець-Подільський. 2007.
Kolańczuk A. Ukraińcy w Kaliszu. Kalisz–Przemyśl, 1995.
Kolańczuk A. Umarli, aby zmartwychwstała Ukraina. Przemyśl, 2000.
Kolańczuk A. Українська військова еміграція у Польщі (1920–1939). Львів, 2009.
Енциклопедія сучасної України. Стаття «Мазуренко Марко Єрофійович».