Українське військо щодня стикається з викликами, які виходять далеко за межі суто протистояння з ворожою технікою та піхотою. Поряд із дефіцитом боєприпасів та виснаженням особового складу дедалі гостріше постає проблема якості мобілізаційного ресурсу.
Система територіальних центрів комплектування (ТЦК) та військово-лікарських комісій (ВЛК), орієнтована на виконання кількісних показників, іноді пропускає до лав Збройних Сил людей із важкими формами залежностей, які за медичними нормами не мали б опинитися на лінії фронту.
За законами бюрократії, якщо ВЛК заплющує очі на проблеми мобілізованого, в його службових документах з’являється позначка «придатний». Жодних даних про хронічний алкоголізм чи наркотичну залежність у військовій книжці немає. Далі людина проходить обов’язковий курс базової загальновійськової підготовки (БЗВП), який триває мінімум півтора місяця. І вже після цього «ідеальний за документами» боєць потрапляє до реального бойового підрозділу, де його чекає знайомство з командирами та виконання бойових завдань.
У цивільному житті людина може роками приховувати залежність або перебувати в стадії ремісії. Проте на війні, під постійними обстрілами та в умовах запредельного стресу, всі захисні бар’єри руйнуються. Більшість бійців із залежностями в зоні бойових дій швидко повертаються до старих звичок, шукаючи будь-яку можливість дістати алкоголь або речовини. А відтак командири нижчої ланки вимушені шукати вихід із ситуації, коли формально боєць є, а фактично довірити йому зброю небезпечно для життя всього підрозділу.
Читайте також: Улюблена травма Майдану та боротьба за посади замість побудови стійких державних інституцій
Фатальний ланцюг на другій лінії: як «загублений ранок» коштував життів
Про реальний випадок із бойового життя розповідає військовослужбовець Данило Картель, наочно описуючи, чим загрожує поява залежних людей у підрозділі. За статутом кожному мобілізованому мають видати особисту зброю, а при виході на завдання — гранати та міни.
Сержант чи командир взводу, не маючи жодних позначок у документах про стан здоров’я новобранця, зобов’язаний надати йому засоби ураження. Коли ж командири на місці бачать справжній стан справ, вони намагаються перевести таких бійців подалі від боєприпасів — у взводи забезпечення, на посади «принеси-копай».
Проте на фронті небезпека чигає скрізь, а логістика розписана до хвилин. Аби ворог не знищив великий склад одним ударом, військова тилова система працює через мережу дрібних точок, між якими постійно курсують машини. Усе має працювати як годинник.
В один із таких ранків на другу лінію прибула вантажівка з майном та засобами ураження. Її потрібно було розвантажити за лічені хвилини, адже кожен затриманий автомобіль на позиціях — це мішень для ворожих розвідувальних та баражуючих дронів.
Однак бійці забезпечення, які напередодні ввечері дістали речовини і розпивали їх уночі, спали «богатирським сном». Поки їх розбудили, поки командир намагався швидко перекинути людей з інших ділянок, час було втрачено.
Водій вантажівки самотужки скидав ящики на землю, намагаючись прискорити процес, але ворожий дрон-камікадзе вже засік затримку. Результат — прямий приліт: вантажівка знищена, вантаж згорів, а водій та кухарі, які прибігли на допомогу, отримали важкі поранення. Бійці ж, через яких сталася затримка, просто виповзли з укриття здуру радіючи, що «боженька зберіг».
Читайте також: Дуель цифрового маркетингу та армійської бюрократії: «Мільйонна армія не керується у вотсапі»
«Дронщики без БК» як наслідки тилової халатності для передової
Втрата однієї вантажівки на другій лінії миттєво відгукнулася трагедією на першій. Втрачений вантаж призначався зокрема для операторів безпілотників, які мали прикривати піхоту під час ворожого штурму. Командир намагався перекинути боєприпаси з сусідніх ділянок, проте це вимагало додаткового часу. Саме в ці 30–60 хвилин очікування окупанти розпочали наступ на позиції, які залишилися без підтримки з повітря.
Як описує у своєму дописі військовий Данило Картель, на командному пункті за 100 кілометрів від місця подій вищі командири спостерігали за ситуацією через монітори. Під час першого штурму артерія та дрони відпрацювали злагоджено, але під час другого — БПЛА так і не злетіли через відсутність боєкомплекту.
Ворог зумів зайти безпосередньо в окопи. Втомлена і неукомплектована піхота прийняла важкий стрелецький бій. Згодом дрони все ж з’явилися і зупинили наступ, але ціна затримки виявилася надто високою — серед оборонців не залишилося жодного цілого бійця, були загиблі та важкопоранені.
Система реагує на такі події формально: з командного пункту летять догани командиру взводу забезпечення, операторам БПЛА та пораненому водієві за порушення нормативу розвантаження. Командир, повернувшись до підрозділу, не стримує емоцій у розмові із винуватцями трагедії. Відповіддю ж стає не каяття, а спроби виправдатися, обурення через скасований сніданок та перекладання провини на командування.
Читайте також: Дві моделі одного крісла: велика кулуарна дискусія про межі повноважень Головнокомандувача ЗСУ
Від побутового конфлікту до скандалу в соцмережах або як створюються фейки про «знущання»
Епілог подібних історій часто розгортається у цивільному медіапросторі. Один із залежних бійців, очікуючи на наступну машину, відправляє цивільній дружині повідомлення. У ньому він не згадує про проспане розвантаження, знищену машину чи поранених побратимів.
Натомість він бідкається на «поганого командира», який його принижує, погане харчування та «нелюдські умови». До повідомлення додається стандартний емоційний посил: «за що це мені, треба бахнути, щоб заспокоїтися».
Уже за кілька годин у соцмережах з’являється допис розгніваної жінки про те, як «наших хлопчиків кинули». Наступного дня до історії долучаються журналісти, і в інформаційному полі виникає сюжет про «тортури, голодування та свавілля командирів». Реальний контекст подій — зловживання речовинами, зірвана логістика та загибель людей на передовій — залишається поза увагою громадськості.
Читайте також: Між цифровим глянцем та окопною реальністю: чому Михайло Федоров не став «кам’яною квіткою» для
Ця історія демонструє надзвичайно складну дилему, перед якою щодня постають командири на фронті. Упорання з дефіцитом кадрів у бізнесі — це складна наука, але у війську помилки в управлінні людьми коштують життів. Коли систему поповнюють люди з важкими залежностями, командири опиняються заручниками ситуації: відмовитися від особового складу вони не можуть через брак людей, а довірити їм роботу — означає наразити на смертельну небезпеку весь підрозділ.
—
«Аргумент» на основі дописа військового Данила Картеля у Фейсбук