Тавро «русофобії», яке сучасний Кремль так легко наклеює на очільницю європейської дипломатії Каю Каллас, має глибокі й криваві родинні корені. У березні 1949 року, під час спецоперації «Прибій», радянська влада відправила її матір до Сибіру у віці всього шести місяців — разом із мільйонами інших «неблагонадійних» жителів Балтії.
Видання ХОЛОД нагадує історію естонських депортацій, яка почалася з радянських ультиматумів 1939 року та телятників із ґратами замість вікон, сьогодні є не просто сторінкою з підручника, а живим доказом того, чому країни Балтії назавжди зробили свій вибір на користь безпеки від східного сусіда.
Стратегічне значення Балтійського моря завжди становило загрозу для Литви, Латвії та Естонії. Наприклад, сучасні території Естонії перебували під контролем Данії, Швеції, Польщі, Російської імперії, а згодом — СРСР. Здобувши незалежність після падіння Російської імперії, молода держава так і не встигла нею насолодитися: у 1940 році Йосип Сталін силою включив Естонію до складу СРСР, після чого почав зачищати її від «ворогів радянської влади».
Ключовим інструментом тиску на естонське суспільство стали масові депортації, від яких постраждали десятки тисяч людей. Під каток репресій потрапила і родина нинішньої очольниці європейської дипломатії Каї Каллас, яку представники Росії зараз клеймлять як «русофобку». Її матір відправили у заслання до Сибіру, коли їй було шість місяців. Голод, біль і смерть — у матеріалі видання «Холод».
Наприкінці 1930-х років Йосип Сталін бачив у країнах Балтії не три незалежні держави, а ідеальний плацдарм. Естонія та її сусіди, Латвія й Литва, ще 20 років тому входили до складу Російської імперії, а тепер відокремлювали СРСР від Балтійського моря та Західної Європи — тобто займали саме ті позиції, де Москві були потрібні військово-морські бази та аеродроми на випадок удару із Заходу. Незалежність цих країн не вписувалася в таку логіку.
У 1940 році Естонію за допомогою військових погроз змусили приєднатися до Радянського Союзу. Незалежна країна, визнана Лігою Націй, стала Естонською Радянською Соціалістичною Республікою. Тепер вона вважалася «вітриною» радянського життя для європейців, за що її нерідко називали «радянським Заходом». Сьогодні в Естонії вважають радянський період історії країни окупацією.
Читайте також: “Вєжлівиє товарищі”: як сто років тому Москва організувала перших “зелених чоловічків” в Естонії
Герб Естонської РСР
За час свого перебування в Радянському Союзі естонці, як і десяток інших народів СРСР, зазнали масових депортацій — тобто насильницького переселення з рідних земель на чужі. Масштабне переселення естонців відбувалося двома хвилями: у 1941 та 1949 роках.
Під час правління Йосипа Сталіна зазнали насильницьких переселень понад 10 народів Радянського Союзу. Серед них — поляки, латиші, литовці, фіни, корейці, калмики, кримські татари, вайнахи (чеченці та інгуші), балкарці, німці, карачаївці, турки-месхетинці та естонці. Сотні тисяч із них загинули під час депортацій до Сибіру та віддалених районів Казахстану, Киргизстану й Узбекистану.
Демограф та історик Павло Полян підрахував, що з 1919 року до 1950-х років під примусові депортації в СРСР потрапили близько шести мільйонів осіб. Це можна порівняти з населенням сучасної Сербії.
Депортації проводилися під різними надуманими приводами — одні народи звинувачували у колабораціонізмі під час німецької окупації, а інших нібито переселяли в безпечні місця подалі від кордону. Але мета майже завжди була однакова: вигнати з певної території людей, які так чи інакше заважали радянській владі.
Депортація 1941 року проводилася як спроба «очистити» Естонію від «антирадянського, кримінального та соціально небезпечного елементу». До цих категорій потрапляли не лише «бандити», а й колишні військові та політична еліта колишньої, незалежної Естонії. Радянське керівництво хотіло позбутися «неблагонадійних елементів», які могли б виступити проти нової влади.
Під час першої хвилі депортували цілі естонські сім’ї, попередньо розділивши їх. Голів сімей — як правило, чоловіків — заарештовували й відправляли до трудових таборів. А решту членів сім’ї висилали у віддалені райони Сибіру. Незважаючи на заявлену боротьбу з антирадянщиками, більшість депортованих виявилися звичайними жінками з дітьми.
Друга масштабна депортація — операція «Прибій» — відбулася в березні 1949 року і мала дві мети: змусити місцевих селян підтримати політику колективізації (яка, втім, була згубною для економіки) та підірвати збройний партизанський рух «лісових братів», які не визнали радянську владу в республіках Балтії. Обидва завдання влада вирішувала однаково — безрозбірливим вигнанням у віддалені райони Радянського Союзу.
Загалом, за офіційними даними, під дві хвилі депортацій потрапили близько 30 тисяч мешканців Естонії. Серед них були не лише етнічні естонці, а й росіяни та євреї, які проживали в Естонській РСР.
Заповітна мрія імперій
Естонці — один із найдавніших народів Європи. Їхні предки, фінно-угорські племена, жили на берегах Балтійського моря ще тоді, коли багатьох сучасних європейських народів просто не існувало. За підрахунками археолога з Тартуського університету Вальтера Ланга, естонська мова лунає на землі вже близько п’яти тисяч років.
Естонці в національних костюмах. Ілюстрація з «Eesti Entsüklopeedia», 1936 рік
У Середньовіччі ці території не були об’єднані в державу, що робило регіон вразливим перед загарбниками. У середині IX століття сюди прийшли вікінги, а до XIII століття ці землі стали метою Лівонського хрестового походу. У 1227 році датські та німецькі лицарі завоювали Естонію, силою навернувши її мешканців до християнства.
Після понад трьох століть данського та німецького панування естонські землі у XVI–XVII століттях поступово перейшли під владу Швеції. Період шведського правління, який в Естонії називають «старі добрі шведські часи», завершився у 1721 році. Тоді Швеція зазнала поразки від Петра I у Північній війні, і Естонія увійшла до складу Російської імперії, ставши частиною Естляндської та Ліфляндської губерній.
Картка з набору географічних карток Російської Імперії, 1856 рік
Естляндія за часів Російської імперії часто ставала своєрідним полігоном для реформ. Наприклад, саме естонські землі першими в імперії відчули на собі експерименти Олександра I. У 1816 році імператор скасував тут кріпосне право — на 45 років раніше, ніж у решті імперії. Через рік ті самі реформи дійшли до Курляндії (території сучасної Латвії), а в 1819-му — до Ліфляндії (сьогодні це південь Естонії та північ Латвії).
Після Лютневої революції 1917 року, яка повалила царя Миколу II, естонці почали дедалі голосніше вимагати автономії. У квітні 40 тисяч естонців провели демонстрацію в Петрограді, і наляканий Тимчасовий уряд пішов на поступки: Естляндію об’єднали з північною, естонськомовною частиною Ліфляндії в автономну одиницю на чолі з мером Таллінна Яаном Поска.Допомога союзників дозволила Естонії відкинути Червону армію
У лютому 1918 року німецькі війська вторглися на територію Естонії (на той час тривала Перша світова війна), а 24 лютого з Таллінна «евакуювалася» радянська влада. Того ж дня було проголошено Естонську Республіку, але за свою незалежність їй довелося поборотися. Наступного дня до естонської столиці увійшли німецькі війська, які залишилися там на дев’ять місяців, аж до краху Німеччини.
Парад на честь першої річниці Естонської Республіки. Виступає прем’єр-міністр і міністр оборони Костянтин Пятс. Фото: Karl Akel / Public Domain
Після відходу німецьких окупаційних військ до Естонії вторглася Червона армія, прагнучи відновити російський контроль і радянізувати регіон. До січня 1919 року становище естонської армії здавалося безнадійним: більшовики зайняли дві третини Естонії й підійшли впритул до Таллінна. Однак буквально за кілька місяців естонцям вдалося виправити ситуацію завдяки допомозі союзників. За підтримки фінських добровольців та британського флоту естонська армія перейшла до контрнаступу і до весни витіснила радянські війська за межі країни.
2 лютого 1920 року Естонія першою серед країн Балтії підписала мирний договір із Радянською Росією. Тартуський (за назвою міста Тарту) мирний договір не тільки встановив східний кордон нової Естонії, а й закріпив міжнародне визнання її незалежності. Більше того, РСФСР офіційно відмовилася «добровільно й назавжди» від будь-яких прав на естонські землі, які мала Російська імперія.
У вересні 1921 року Естонію прийняли до Ліги Націй — головної міжнародної організації того часу, попередниці сучасної ООН. Для молодої республіки це стало міжнародним визнанням: Естонія закріпилася як суверенна держава на політичній карті Європи.
Читайте також: Як Росія віками знищувала і продовжує знищувати народи
«Споконвічно російські землі»
Після підписання Тартуського мирного договору відносини між Радянським Союзом та Естонією залишалися загалом прагматичними та відносно спокійними. У 1932 році обидві країни навіть підписали «Договір про ненапад та мирне врегулювання конфліктів», у якому ще раз наголосили на недоторканності своїх кордонів.
Усе змінилося у 1939 році, коли над Європою нависла очевидна небезпека: гітлерівська Німеччина. Міністр закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов запропонував країнам Балтії «гарантії безпеки» від німецької агресії. Радянська сторона трактувала ці гарантії досить широко: вони дозволяли Москві ввести війська в Естонію, Латвію та Литву з будь-якої надуманої причини. Естонія відхилила цю пропозицію, назвавши її «превентивною агресією».
Потім, 23 серпня 1939 року, Радянський Союз несподівано для своїх західних сусідів уклав договір про ненапад з Німеччиною. Він увійшов в історію як пакт Молотова — Ріббентропа за прізвищами міністрів закордонних справ, які його підписали. Світ не відразу дізнався про додатковий секретний протокол, який додавався до основного документа. У ньому СРСР і Німеччина розмежовували «сфери інтересів» у Європі, і Естонія якраз «дісталася» Радянському Союзу.
Молотов і Ріббентроп у Кремлі 23 серпня 1939 року. Фото: Михайло Калашников / Public Domain
Незабаром після підписання пакту Німеччина та Радянський Союз розділили Польщу: 1 вересня німецькі війська вторглися із заходу, а 17 вересня радянські війська увійшли зі сходу. Крім того, радянський морський флот встановив блокаду біля берегів Естонії, використавши як привід зникнення польського підводного човна. Це було зроблено рівно за добу до початку запланованих торговельних переговорів між Естонією та СРСР.
А до чого тут польський підводний човен ?
Йдеться про польський підводний човен ORP Orzeł («Орел» у перекладі на російську). Після початку Другої світової війни та нападу Німеччини на Польщу «Орел» зазнав пошкоджень у морському бою і 14 вересня увійшов до Таллінна для ремонту. Згідно з Гаазькою конвенцією про права та обов’язки нейтральних держав, у «Орла» було 24 години, щоб усунути пошкодження та покинути нейтральний естонський порт, але німецькі дипломати чинили тиск на уряд Естонії, який затримав підводний човен і почав знімати з нього озброєння.
Однак у ніч з 17 на 18 вересня екіпаж підводного човна зумів втекти з Таллінна й вийти в море, захопивши з собою двох естонських вартових, які мали охороняти судно. Їх, щоправда, все ж висадили на острові Готланд, що належить Швеції, і дали кожному трохи грошей на житло та їжу.
Після цього інциденту влада СРСР вирішила, що Естонія нібито не здатна захистити себе самостійно, без чиєїсь допомоги.
24 вересня 1939 року Естонія та Радянський Союз сіли за стіл переговорів. На порядку денному стояло питання торговельних відносин між двома країнами, але Молотова цікавила не лише економіка. Він запропонував естонському міністру закордонних справ Карлу Сельтеру укласти договір про взаємодопомогу, пояснивши це необхідністю для Союзу зміцнити свою безпеку. Сельтер спробував ухилитися, посилаючись на нейтралітет Естонії.
«Прошу Вас. Не змушуйте нас застосовувати силу щодо Естонії», — сказав тоді Молотов своєму естонському колезі.
Після «торговельних» переговорів війська Ленінградського військового округу отримали наказ зайняти позиції біля естонських кордонів (за деякими даними, там зібралося близько 160 тисяч військових). Для піхоти та Балтійського флоту було затверджено план нападу на Естонію. Здавалося, що Радянський Союз дійсно готовий вторгнутися в Естонію, і у Таллінна фактично не залишалося вибору: 27 вересня були скликані переговори, де від Радянського Союзу брали участь не тільки Молотов, а й сам Йосип Сталін.
Уривок із книги Фелікса Чуєва «140 розмов із Молотовим. Другий після Сталіна»
Питання щодо Прибалтики, Західної України, Західної Білорусі та Бессарабії ми [радянський уряд] вирішили з Ріббентропом у 1939 році. Німці неохоче погоджувалися на те, щоб ми приєднали до себе Латвію, Литву, Естонію та Бессарабію.
Коли через рік, у листопаді 1940 року, я [Молотов] перебував у Берліні, Гітлер запитав мене: «Ну добре, українців і білорусів ви об’єднуєте разом, ну, гаразд, молдаван — це ще можна пояснити, але як ви поясните всьому світу Прибалтику?»
Я йому сказав: «Пояснимо».
У підсумку 28 вересня 1939 року СРСР та Естонія підписали пакт про взаємодопомогу. Згідно з його умовами Радянський Союз отримав право розмістити військові бази та до 25 тисяч військовослужбовців на території Естонії — і це при тому, що чисельність усієї естонської армії становила близько 16 тисяч осіб. Договір був розрахований на 10 років і міг бути продовжений ще на п’ять. Латвію та Литву теж змусили укласти подібні пакти.
«Вони вагалися туди-сюди; буржуазні уряди, звісно, не могли з великим ентузіазмом увійти до соціалістичної держави. А з іншого боку, міжнародна ситуація була такою, що їм доводилося приймати рішення. Вони перебували між двома великими державами — фашистською Німеччиною та радянською Росією. Ситуація складна. Тому вони вагалися, але зважилися. А нам потрібна була Прибалтика», — так згадував ту зустріч Молотов.
Декларація про вступ Естонії до складу СРСР, ухвалена Державною думою Естонії 22 липня 1940 року. Фото: Public Domain
У червні 1940 року, коли увага всього світу була прикута до розгрому Франції Німеччиною, Москва звинуватила Естонію в порушенні умов пакту про взаємодопомогу та вимагала допустити до країни додаткові радянські війська й сформувати новий уряд, прийнятний для СРСР. Влада Естонії розуміла, що відмова майже напевно призведе до програшної війни, і прийняла ультиматум. Так само вчинили й їхні балтійські сусіди — Латвія та Литва.
Влітку 1940 року доля Естонії вирішилася всього за кілька тижнів. 17 червня до країни увійшла Червона армія, а незабаром до Таллінна прибув один із найближчих соратників Сталіна, його «права рука» Андрій Жданов. Саме він курирував створення нового, лояльного до СРСР уряду, який і проголосив Естонію радянською республікою. 6 серпня 1940 року Естонія була включена до складу Радянського Союзу як Естонська РСР.
У Москві заявляли, що введення додаткових військ було необхідним для безпеки Радянського Союзу: «Закрити з моря на міцний замок підступи до Ленінграда, до наших північно-західних кордонів». До того ж такі заходи нібито мали допомогти народам країн Балтії звільнитися від «антинародної кліки» при владі. Насправді ж, якщо вірити Молотову, Сталін щиро вважав країни Балтії «споконвічно російськими землями».
Етап підготовки
У 1939–1949 роках Радянський Союз приєднав до себе не лише Естонію, а й Латвію, Литву та східні воєводства Польщі. Керівництво країни майже відразу почало «зачищати» нові території від «неблагонадійних елементів» за допомогою масових арештів і депортацій. Перший удар припав на етнічних поляків: у 1940 році від 275 до 320 тисяч осіб були насильно вивезені вглиб СРСР — до Казахстану, Узбекистану та на північ Росії. На черзі були народи колишніх країн Балтії.
Червона армія входить на територію Естонії, 18 жовтня 1939 року. Фото: Public Domain
Радянська влада почала розглядати можливість масового виселення естонців у 1939 році, коли Естонія ще не входила до складу Радянського Союзу. Усе почалося в жовтні, коли НКВС випустило цілком таємну інструкцію щодо проведення депортації «антирадянських елементів» з усіх трьох країн Балтії. Цей документ детально описував процес депортації з точки зору солдата, який брав би участь в операції.
«Головною передумовою має бути проведення операцій без галасу та паніки, щоб не допустити будь-яких демонстрацій та інших заворушень не лише серед депортованих, а й серед певної частини навколишнього населення, яке вороже налаштоване до радянської влади», — йшлося в інструкції.
У середині травня 1941 року голова НКВС Лаврентій Берія домовився з Йосипом Сталіним про початок депортацій з Литви. Під час узгодження до литовців додали їхніх сусідів — естонців та латишів. Так з’явилася постанова щодо «очищення Литовської, Латвійської та Естонської РСР від антирадянського, кримінального та соціально-небезпечного елементу».
До списків на депортацію потрапили колишні поліцейські, жандарми, поміщики, члени «контрреволюційних» партій і навіть секс-працівниці (щоправда, в Естонії їх чомусь не знайшли). Але найбільшу групу — близько дев’яти тисяч осіб — становили не опозиціонери чи силовики, а члени сімей «антирадянських елементів», тобто жінки та діти.
Депортована естонка Елла Трейманн із дітьми, 1949 рік. Фото: Eesti Rahva Muuseum / Public Domain
Естонців поділяли на дві категорії: одних переселяли до спеціальних поселень, де вони мали жити за особливими правилами, але все ж на волі. До цієї категорії потрапляли жінки, люди похилого віку та діти. А інших естонців — переважно чоловіків — підлягали арешту.
Естонських «ворогів народу» після арешту відправляли до в’язниць або в трудові табори на п’ять-вісім років. Заарештованих здебільшого відправляли до Усольського виправно-трудового табору в Пермському краї. Після звільнення їх (а точніше тих, хто виживе) відправляли на 20 років у віддалені райони Союзу, де на них чекали б родини.
Під час підготовки до депортацій радянські спецслужби нарахували майже 14,5 тисячі мешканців Естонії, яких слід було заслати. На той момент це становило 1,3 % від усього населення республіки. Насправді депортували трохи менше, і далеко не всі з них були етнічними естонцями — під сталінські депортації також потрапили євреї та росіяни, які мешкали в Естонії.
Тюремна камера на колесах
Перша масова депортація естонців розпочалася в ніч з 13 на 14 червня 1941 року. Тоді ж депортації почалися в Латвії та Литві. Ця операція, на відміну, наприклад, від операції «Чечевиця» (депортація вайнахів) або «Улуси» (депортація калмиків), не мала своєї кодової назви. Іноді в народі її називають червневою депортацією.
Виставка транспортних засобів, схожих на ті, що використовувалися для перевезення людей до Сибіру в 1941 році, на площі Свободи в Таллінні. Фото: Kanakukk (Harald Kivinurm) / Wikimedia Commons
Ще не світало, коли до сотень будинків по всій Естонії завітали співробітники НКВС. Сонні й розгублені люди з подивом відчиняли двері й бачили на порозі солдатів зі зброєю. Ті зачитували постанову про необхідність термінового виселення і давали кілька годин на збори: кожній родині дозволяли взяти по 100 кілограмів особистого майна. Ще прямо на місці солдати складали акти передачі майна: по суті, за один день депортовані втрачали все: речі, землю, рідний дім.
«Співробітники, які займалися депортацією, прийшли до нас у ніч на 14 червня, близько третьої години ранку. Це було четверо чоловіків: один естонець і троє військовослужбовців. Ми нікого з них не знали», — згадувала депортована Юта Каджу-Вессік.
Деяким естонцям відверто брехали про причини такого раптового виселення. Офіцери говорили їм, що місцевих жителів планували перевезти до сусідніх районів лише на кілька днів. Іншим пояснювали, що ось-ось має розпочатися війна з Німеччиною (вона дійсно розпочалася через вісім днів) і тому населення Балтії переселяють углиб Радянського Союзу.
Поки ніхто не розумів, що відбувається, співробітники НКВС доставляли до міст Естонії спеціальні вантажівки. Вони призначалися для перевезення депортованих від їхніх будинків до залізничних вокзалів. По всій Естонії стояло близько півтисячі товарних вагонів, які були поспіхом переобладнані для перевезення людей до Сибіру.
Вантажні залізничні вагони, які використовувалися для перевезення депортованих, на виставці у Вільнюсі. Фото: Albertyanks / Wikimedia Commons
Уже на станціях сім’ї розділяли: чоловіків садили у вагони з позначкою «А», а жінок, дітей та людей похилого віку — у вагони з позначкою «В». На перонах залишалися ті, хто проводжав — ті, хто не потрапив до списків НКВС. Для більшості чоловіків 14 червня стало останнім днем, коли вони бачили своїх дружин і дітей.
Серед депортованих у маленькому містечку Раквере був чотиримісячний Петер Фальк. Немовля сильно хворіло, і його батьки, яких також підлягали виселенню, спробували передати його родичам, що залишилися на пероні. Але працівник НКВС, який супроводжував поїзд, не дозволив цього зробити — він наказав повернути хлопчика назад у вагон. Петер Фальк помер у дорозі через три тижні, так і не отримавши медичної допомоги.
Були й ті, хто відмовлявся виконувати накази НКВС, але їх швидко карали за непокору. У день початку депортації біля власного будинку був застрелений констебль (поліцейський) Ганс Каруссаар, а 58-річна Ката Сепп отримала кулю на очах у своїх малолітніх онуків. Вона померла в лікарні у Вільянді наступного дня після початку депортації.
Товарні вагони, до яких потрапили депортовані естонці, не призначалися для перевезення людей. Як правило, вагон був обладнаний двоярусними нарами, а на вікнах стояли ґрати — ніби це був не транспортний засіб, а тюремна камера на колесах. Окремого туалету не передбачалося: ним слугував отвір у підлозі.
Підрахунок загиблих розпочався ще до того, як ешелони дісталися місця призначення (у деяких випадках дорога тривала понад три тижні). Першими жертвами депортації стали маленькі діти та люди похилого віку. Голод, антисанітарія та хвороби наздоганяли їх у розпечених літньою спекою вагонах, де не було ані води, ані їжі, ані елементарної медичної допомоги.
Читайте також: Чому історія це також зброя
Життя у сибірському засланні
17 червня 1941 року міністр державної безпеки СРСР Всеволод Меркулов відзвітував Сталіну про результати депортації. Офіційно з Естонії виселили 5978 осіб, а 3178 естонців заарештували. Загалом за три дні під репресії (саме таке слово вживається в документі) потрапили 9156 естонців, а в усіх трьох республіках Балтії — понад 40 тисяч осіб.Понад 9 тисяч осібпіддавали репресіям в Естонії у 1941 році
Заарештованих чоловіків відправили до трудових таборів, де умови були вкрай важкими: виснажлива фізична праця, холод, голод і висока смертність. Жінок і дітей формально вважали «засланими» — фактично це означало, що їх просто вивезли до Сибіру й залишили там напризволяще.
Згідно з архівними документами, більшість естонців відправили до Новосибірської області. Йдеться про ту її частину, яка у 1944 році стала окремою Томською областю. Половина цієї території була вкрита лісами, трохи менше третини займали болота, і лише 10 % землі було придатним для сільського господарства.
Кадр з естонського фільму «In the Crosswind» про депортацію
На місцях депортованим давали підписувати документи, в яких зазначалося, що естонці визнають себе «небезпечним елементом» і тому погоджуються на 20-річне заслання до Сибіру. Крім того, у депортованих відбирали паспорти, остаточно стираючи їхню особистість в очах держави. Тепер кожен засланець мав раз на місяць з’являтися в комендатурі й не мав права нікуди виїжджати.
«Ви все одно помрете, тож немає сенсу витрачати на вас кулю», — говорили солдати, які охороняли депортованих.
Тим естонцям, хто знаходив роботу на заводах, виділяли місце в бараках. Але частіше депортованих розселяли у звичайні хати до сибірських селян, де й без того було дуже тісно. З ними жили колишні «куркулі» — російські селяни, яких заслали в ті самі місця у 1920–1930-х роках.
«У перші два роки помирали всі ті, хто лежав на нарах, зітхаючи: що ж буде, що ж буде, як я тепер додому потраплю… А виживали ті, хто мав міцніший дух, — ті, хто косив сіно та заготовляв дрова. Вмирали ж насамперед тому, що впадали у відчай і ставали байдужими до всього», — розмірковував депортований Ендел Мууга.
На місцях естонці бралися за будь-яку роботу, яка могла забезпечити їх прожиттям. Депортована Роні Кузнєцова розповідала, що її мати, яка здобула медичну освіту в Тартуському університеті, пішла працювати на завод, вручну замішувала глину й виготовляла цеглу, а тітка з музичною освітою їздила в упряжці замість коня. А її батько, який до депортації був підприємцем, загинув у трудовому таборі.
Люди в Томську в 1944 році. Фото: Музей окупації та боротьби за свободу / Gulag Online
«Мати й брат працювали в колгоспі по 12 годин на день. Вечорами мати шила матроські блузки для російських жінок за півтора літра молока. Мій брат навчився робити дерев’яні ложки й заробляв своєю працею кілька шматків хліба», — згадувала депортована Малл Пооль.
Взимку 1942 року в деяких районах Сибіру закінчилися запаси, і люди повсюдно вмирали від голоду. Урожай попереднього року не вдався, а держава, яка потребувала продовольства в умовах війни, повністю забирала зерно у колгоспів. Їсти не було чого ні місцевим, ні засланцям.
«З самого першого літа у нас була лише одна думка: як дістати їжу? У дітей була особлива гра: «Що ми будемо їсти, коли повернемося до Естонії?» Моєю мрією була каша з перлової крупи та хліб», — сказала естонка Тія Луберг.
Іноді знесилені люди вдавалися до відчайдушних кроків: дехто намагався проникнути до колгоспних комор і принести додому хоча б жменю зерна. Майже завжди їх ловили, і майже завжди вирок був один — виправно-трудові табори, звідки багато хто вже не повертався.
Деякі матері, розуміючи, що самі приречені, йшли на крадіжку зерна навмисно. Вони припускали, що їх заарештують і, можливо, їхніх дітей відправлять до дитячого будинку, де у них з’явиться шанс вижити. Сьогодні в Сибіру живуть сотні людей, вже літніх, які завдячують своїм існуванням саме цьому страшному вибору.
«Знову точаться запеклі дискусії та палкі суперечки щодо нашого повернення додому або нашого вічного оселення в Росії. Як би переконливо не висловлювалися й не відстоювали свою думку прихильники ідеї «вічного оселення», крізь їхні слова проглядає надія, що ми все-таки незабаром повернемося. Гадаю, що без цієї надії — таємної чи явної — ніхто не витримав би цього жахливого тягаря нашого існування», — написав 70-річний депортований Георг Хайтманн у своєму щоденнику в 1946 році.
Загалом, за даними естонських істориків, понад чотири тисячі депортованих померли або зникли безвісти — це близько 40 % від тих, кого насильно вивезли з Естонії у 1941 році. Більшість із них загинули від голоду.
Німецька окупація
Ті мешканці Естонської РСР, які не потрапили під масову депортацію, незабаром опинилися під німецькою окупацією. Червнева депортація розпочалася за тиждень до нападу Німеччини на Радянський Союз: вже до кінця серпня вермахт окупував Таллінн, а восени закріпився на останніх великих естонських островах.
Руїни та уламки кораблів у портовій зоні Ревеля, нинішнього Таллінна, під час окупації. Вересень 1941 року. Фото: Генріх Гофман / Mondadori через Getty Images
Радянське керівництво ще до війни обіцяло, що приєднання Естонії захистить кордони Радянського Союзу від можливого нападу Німеччини. Але результат виявився прямо протилежним: всього за 17 днів німецькі війська пройшли 500 кілометрів углиб СРСР з боку Балтійських республік, а вже через місяць впритул підійшли до Ленінграда — це один із найстрімкіших проривів за всю історію Другої світової війни.
Репресії та депортації, що відбулися безпосередньо перед початком війни, налаштували естонців на користь німців. Коли війська Гітлера увійшли до Естонії, більшість бачила в них рятівників від щойно пережитого кошмару.
Але незабаром ця ілюзія розвіялася: німці принесли з собою не визволення, а ще одну окупацію. Менш ніж за півроку майже всі естонські євреї — а це близько чотирьох з половиною тисяч осіб — або загинули, або виїхали. Німці побудували в Естонії концентраційні табори й не гребували вбивати ні в чому не винних цивільних.
Червона армія звільнила Естонію від німецької окупації через три роки. У листопаді 1944 року Естонія знову опинилася під владою Радянського Союзу, хоча й спробувала проголосити незалежність після відступу німців. Багато естонців не погодилися знову жити за радянськими законами і втікали разом із військами, що відступали — так Естонію покинуло близько 80 тисяч осіб.
Старе місто Таллінна після бомбардування радянськими ВПС у 1944 році. Фото: Public Domain
Загалом з 1940-го по 1945 рік загинули щонайменше 70 тисяч естонців, тобто приблизно 6 % населення. Але й на цьому кошмар не закінчився: на мешканців Естонії чекала ще одна хвиля репресій, набагато кривавіша й масштабніша.
Операція «Прибій»
У 1947 році радянська влада розпочала колективізацію в Естонії. Це була політика переведення сільського господарства з приватних ферм на колективні господарства, так звані колгоспи, що перебували під контролем держави. Перед цим, ще в 1940 році, було проведено дуже непопулярну земельну реформу: великі (понад 30 гектарів, а трохи пізніше — вже понад 20) господарства розділили, а землю роздали новим власникам.
Водночас держава зробила самостійне ведення господарства майже неможливим. Тих, кого влада таврувала як «кулаків» (тобто великих землевласників), обкладали податком у розмірі 75 % від доходу. Втім, звичайним «дрібним» селянам доводилося не набагато легше: з них вимагали майже 30% доходу. Але навіть за таких обставин селяни не прагнули об’єднуватися в колгоспи, і до кінця 1947 року лише 8% естонських господарств було «колективізовано».
Такі низькі темпи колективізації здавалися владі неприйнятними. Щоб зламати опір селянства та прискорити колективізацію, у березні 1949 року радянська влада почала готувати ще одну депортацію. Цього разу під каток репресій потрапляли «кулаки», «націоналісти», а також «бандити», які здалися, та їхні сім’ї. Як і вісім років тому, ці заходи поширювалися на Естонію, Литву та Латвію.
Депортаційний поїзд поблизу Кейли (Естонія), березень 1949 року. Фото: Музей повіту Харью
Нову депортацію розпочали 25 березня 1949 року. Все відбувалося за вже відпрацьованим сценарієм: ранній підйом, солдати у дверях, кілька годин на збори, а після цього — довга дорога у «товарняках» до Сибіру та Казахстану. Ця операція офіційно називалася «Прибій», а в народі її називають Великою березневою депортацією.
«Двотижнева подорож закінчилася в Іскітимському районі Новосибірської області. Двері вагона відчинили, і всім наказали вийти зі своїми речами. У всіх забрали паспорти й зачитали «лист додому»: «Ви приїхали сюди не на день і не на рік, а НА ВСЕ ЖИТТЯ! Кожен, хто спробує втекти, буде розстріляний»», — згадувала Ехі Пунді, якій на момент депортації було 19 років.
Депортовані розповідали, що в Сибіру їх розміщували в нелюдських умовах: у поспіхом викопаних землянках, де часом не було нічого, крім печі. Вислана до Новосибірської області естонка Еллен Тамм згадувала, що голова колгоспу виділив її родині будинок, який навряд чи можна було так назвати: це була низька хатина з крихітними вікнами, майже на рівні землі. Ліжок у ній не було, тому спати доводилося прямо на великій печі.
«Нам виділили землянку як житло. Це була яма, вирита прямо в землі, — ґрунт там був глибокий, без жодного каменя. Поверх насипу в кілька рядів уклали колоди, віконце було крихітне, а в торці будинку на колоди, що лежали поверх земляного валу, поклали крокви й накрили все дощатим дахом. Підлоги під ногами не було — лише гола земля», — розповідав депортований Вільгельмін Курберг.
Темна пора року в тих краях тривала довго, а електрики в хатині не було взагалі. Іноді родина Тамм обходилася тьмяними гасовими лампами та саморобними свічками, які їм приносили сусіди.
Депортовані діти естонців поблизу Іркутська в Сибіру, 1952 рік. Фото: Wikimedia Commons
Місцеві жителі не раз виручали засланців. За спогадами Еллен Тамм, взимку їхню хатину засипало снігом, і сім’я буквально опинилася похованою під ним — їх відкопували сусіди. А зими в тих краях були справді суворими: Курберг згадував, що температура могла опуститися до мінус 60 градусів за Цельсієм. Якщо стовпчик термометра показував мінус 20, то це вважалося теплою погодою.
«Мати щосили намагалася працювати — рано вранці й пізно ввечері. Ми майже ніколи не бачили маму. Одного разу вона дуже зголодніла. Вона займалася важкою фізичною працею, за що їй давали звичайний хліб. Отримавши цей хліб, вона з’їла його по дорозі, а дітям нічого не залишила», — розповідала естонка Тііу Теесалу.
З їжею справи складалися дуже погано. Запасів, які люди брали з собою з дому, вистачало лише на місяць. Щоб прогодуватися, естонці обмінювали свої речі на продукти у місцевих росіян: за одяг давали картоплю, брукву, моркву та капусту. У найважчі дні рятувалися юшкою з борошна та води.
Читайте також: Деякі співробітники Amnesty International вважають, що Литва, Латвія і Фінляндія мали б бути частиною Росії. Розслідування
Сталінська ефективність
Операція «Прибій» торкнулася і сім’ї Каї Каллас, верховного представника Євросоюзу з питань закордонних справ та колишнього прем’єр-міністра Естонії. Каллас — одна з найзапекліших критиків Володимира Путіна в Європі. У Росії ж її оголосили у розшук у кримінальній справі за «наругу над історичною пам’яттю» та офіційно визнали русофобкою. Під березневу депортацію потрапила її мати Крісті Каллас (у дівоцтві — Картус), якій на момент висилки було всього шість місяців.
Разом із Крісті Каллас заслали й інших жінок із родини: її власну матір, якій було лише 27 років, та бабусю, якій було менше 50 років. З чоловіками з родини Каллас обійшлися ще суворіше: батька Крісті арештували, а дідуся відправили до табору для військовополонених.
Кая Каллас. Фото: Європейський Союз, 1998 – 2026
Жінок же посадили у «товарні вагони», де їм довелося провести три тижні. Поїзд їхав так довго, бо по дорозі робив багато зупинок. На зупинках у вагони заходили люди й оглядали депортованих. Вони шукали робочу силу — тобто чоловіків. Жінки, а тим більше немовлята, нікому не були потрібні. Так сім’я Каллас, що складалася лише з жінок, доїхала аж до монгольського кордону, а звідти — до Красноярського краю.
На шляху до Сибіру настав критичний момент: у шестимісячної Крісті Каллас не залишилося жодної їжі. Тоді, як пізніше розповідала Кая Каллас, її матір врятував незнайомець, який побачив дитину, що помирала, і приніс їй молоко. Крісті Каллас розповідала, що це був хтось із місцевих росіян. «Це було диво», — згадувала вона.
«Моїй матері тоді було всього шість місяців, вона була ще зовсім немовлям, і шансів на виживання було мало. Люди у товарному вагоні сушили підгузки немовляти на собі, бо це було єдине тепле й сухе місце. На одній із зупинок незнайомець приніс дитині молоко. Моя мати пережила цю важку подорож і вижила», — розповідала Кая Каллас у 2024 році.
Депортовані естонці у Красноярському районі (Сіркель, Хелью Нооде з синами, Юрі Пярсон). Фото: Rahvusarhiiv / Public Domain
Незважаючи на труднощі життя у засланні в Красноярському краї, усі близькі Каї Каллас вижили і повернулися до Естонії у 1958–1959 роках. «Сама я не пам’ятаю, але спочатку нам було дуже важко. Коли мені було п’ять років, батько вийшов із в’язниці й приїхав до нас у Сибір — тоді наше життя стало набагато кращим», — розповідала мати головного дипломата Євросоюзу.
«До депортації моя бабуся й мама були віруючими, ходили до церкви. Але бабуся казала: коли нас депортували, де тоді був Бог? Це була така несправедливість, що мене навіть не охрестили», — казала Крісті Каллас.
Хоча радянське керівництво пояснювало депортацію боротьбою з «кулаками» та заможними селянами, серед висланих з великою перевагою переважали жінки та діти: вони становили відповідно 49,4 % та 29,8 % від усіх депортованих. Найстаршому депортованому було 85 років, а наймолодшому не виповнилося й року. Бували й такі випадки, коли дітей відправляли на заслання без батьків.
Загалом під депортацію 1949 року з Естонії потрапили понад 20 тисяч осіб. Для їхнього перевезення зібрали 19 спеціальних ешелонів. За офіційними і явно заниженими даними, у дорозі загинули щонайменше 45 осіб. А загалом у засланні померли понад три тисячі депортованих.Близько 20 тисяч естонцівдепортували під час операції «Прибій»
За допомогою операції «Прибій» Сталін продемонстрував, що може статися з тими, хто наважиться протестувати проти колективізації. Селяни, які залишилися в Естонії, почали масово об’єднуватися в колгоспи: за один місяць рівень колективізації злетів з 8 до 64%. До кінця 1949 року в колгоспах перебувало вже 80 % господарств, а до кінця 1950-го — 92 %. Нестерпні податки добили останніх незгодних.
Однак депортація 1949 року була спрямована не лише проти заможних селян. На думку вищого партійного керівництва, головними опозиціонерами були не лише «кулаки», а й «націоналісти», які вимагали незалежності.
Історик Олена Зубкова, спираючись на документи, припускає, що друга хвиля масових виселень мала на меті знищити всіх, хто чинив опір політиці радянізації в Естонії та інших республіках Балтії — зокрема й партизанів із «лісових братів» та інших організацій, які становили до 1 % населення Естонії.
Читайте також: Чому лишити в Україні пам’ятники поету Пушкіну, автору російської імперської свідомості не тільки дивно, а й дико
Покарання через півстоліття
Після смерті Сталіна в 1953 році ставлення до депортованих почало змінюватися. Спочатку було оголошено амністію: частина чоловіків, які опинилися в таборах за політичними статтями, вийшли на свободу. До кінця 1950-х років влада звільнила понад 40 тисяч естонців (заслання тривали й після двох хвиль депортацій), а останні політв’язні повернулися на батьківщину лише в 1989 році — наприкінці існування СРСР.
Будинок на три сім’ї, збудований депортованими естонцями у Красноярському районі, 1954 рік. Фото: Rahvusarhiiv / Public Domain
До середини 1950-х років поступово почали скасовувати обмеження й щодо тих депортованих, які провели всі ці роки у спецпоселеннях. Першими з-під комендантського нагляду вийшли радянські німці завдяки указу від 13 грудня 1955 року. Естонці звільнялися слідом за ними, але не одночасно, а хвилями, що розтягнулися на кілька років. Більшість змогла повернутися на батьківщину лише завдяки наполегливості уряду Естонської РСР.
У 1991 році розпався Радянський Союз, і Естонія змогла відновити свою незалежність. За кілька років до цього, у листопаді 1989 року, Верховна Рада СРСР під головуванням Михайла Горбачова ухвалила спеціальну декларацію, в якій визнала сталінські депортації злочинними та незаконними. У документі перелічувалися 11 народів, які постраждали від насильницьких переселень з ініціативи Сталіна, але естонців серед них не згадали.
«Беззаконня та свавілля не оминули жодної республіки, жодного народу. Допущені в минулому масові арешти, муки в таборах, знедолені жінки, люди похилого віку та діти в зонах переселення продовжують звертатися до нашої совісті, ображають моральні почуття. Про це не можна забувати», — йшлося у декларації 1989 року.
Після відновлення незалежності Естонія почала переосмислювати радянське минуле та притягати до відповідальності організаторів масових депортацій. Щодо подій 1941 року судових процесів не було: ймовірно, тому що більшість винних на той час уже померли. Натомість справи проти виконавців депортації 1949 року дійшли до естонських судів через 50 років, у 1999 році.
Загалом в Естонії було винесено вісім обвинувальних вироків, майже всі з умовними строками. Усіх обвинувачених судили за статтею про «злочини проти людяності», яка не має терміну давності. Практично ніхто з засуджених не провів у в’язниці скільки-небудь значного часу.
Деякі з естонців, засуджених за організацію операції «Прибій»
— Йоханнес Клаассепп — оперативний співробітник Ляенського повітового управління Міністерства державної безпеки (МДБ) Естонської РСР. Вісім років позбавлення волі умовно за депортацію 23 осіб та спробу депортації дев’яти осіб з Ляенемаа. На момент винесення вироку йому було 78 років.
— Василь Бесков — оперативний співробітник МДБ повіту Пярну. Два роки позбавлення волі умовно за депортацію 21 особи та спробу депортації двох сімей. На момент винесення вироку йому було понад 80 років.
— Михайло Неверовський — оперативний співробітник МДБ. Чотири роки позбавлення волі за депортацію восьми осіб та спробу депортації двох осіб, а також за ідентифікацію 278 осіб, яких згодом було депортовано. Після апеляції термін замінили на умовний. На момент суду першої інстанції йому було 79 років.
— Володимир Логінов — оперативний співробітник Ярвського повітового управління МДБ. Визнаний винним у депортації 16 осіб, але суд визнав його нездатним нести судову відповідальність. Направлений на примусове лікування до психіатричної лікарні до одужання. На момент розгляду вироку йому було 75 років.
Окремо стоїть обвинувачений Арнольд Мері, перший Герой Радянського Союзу серед естонців та двоюрідний брат колишнього президента Леннарта Мері. У 2007 році 88-річному Мері за організацію депортації з острова Хійумаа висунули звинувачення за статтею про геноцид — за це згідно з естонськими законами йому загрожувало довічне ув’язнення. Але до рішення суду він не дожив.
Арнольд Мері. Фото: Публічний домен
Сьогодні в Естонії вшанування пам’яті жертв радянських депортацій стало частиною державної політики. Щороку 14 червня в країні вважається днем жалоби за жертвами червневої депортації 1941 року, а 25 березня відбуваються пам’ятні заходи на честь жертв березневої депортації 1949 року. У цих церемоніях регулярно беруть участь президент, члени уряду, депутати та представники громадських організацій.
Читайте також: Естонія визнала російський режим путіна терористичним
У 2018 році в Таллінні відкрили Меморіал жертвам комунізму. Він складається з двох частин: «Шлях», на стінах якого викарбувані імена 22 тисяч людей, які загинули далеко від дому внаслідок радянських репресій, та «Домашній сад» — символ надії, пам’яті та туги за домівкою.
Два жовті, червоні та білі кільця
Комплекс розташований у меморіальному ансамблі Маар’ямяе — місці, де перетинаються кілька епох естонської історії XX століття. Кожна нова влада по-своєму переосмислювала цей простір.
Першими свій слід тут залишили німці. Під час Другої світової війни на пагорбі з’явилося військове кладовище, де ховали німецьких солдатів, а також фінів та естонців, які воювали проти Червоної армії на боці Німеччини. Після повернення радянської влади це кладовище знищили. Разом із ним зникли поховання понад двох тисяч німецьких військових і близько 100 естонців.
У 1960–1975 роках на цьому місці радянська влада звела масштабний меморіальний комплекс на честь тих, хто загинув за Радянський Союз. У його центрі — 35-метровий обеліск, присвячений солдатам, які загинули під час Льодового походу Балтійського флоту в 1918 році. Саме цей монумент найчастіше асоціюється з Маар’ямяе, хоча сьогодні в Естонії продовжують обговорювати його можливий демонтаж. Замість радянського обеліска тут хочуть встановити величезний державний прапор Естонії.
Обеліск на згадку про Льодовий похід Балтійського флоту 1918 року. Фото: MoonDragon79 / Wikimedia Commons
У 1990-х роках у рамках угоди про реставрацію німецьких військових кладовищ тут відновили німецьке військове поховання. Приблизно в той самий час розпочався пошук місця для меморіалу жертвам радянських репресій і депортацій.
У підсумку саме Маар’ямяе стало тим місцем, де сьогодні співіснують пам’ять про німецьку окупацію, радянський меморіальний комплекс та меморіал жертвам комунізму, об’єднуючи три головні історичні травми Естонії.
—
Тимофій Астахов, опубліковано у виданні ХОЛОД
Фото: AP / Scanpix