Читаю наратив такий: “Президент і так пішов на поступки, призначивши Головкомом Драпатого, не треба його остаточно принижувати подальшими вимогами”.
Бачте, цар з барського плеча дарував народу Головкома Драпатого, поаплодуймо ж, ну, і не тиснімо більше, бо в нього ж Его, харош!
Тобто почути вимоги суспільства і прислухатись до них – це для глави держави “поступки й приниження”?
Чарівна модель.
Бо мені якось так здавалося, що чути чітко артикульовані активні вимоги суспільства і керуватись ними – це мало не перший пункт в політичних посадових обов’язках президента.
А в умовах безстроково продовженого терміну повноважень (восьмий рік каденції пішов!) це взагалі єдиний спосіб зберігати реальну легітимність.
З певного ракурсу це – взагалі питання політичного виживання. Це – не про те, щоб подарувати щось суспільству. Це – про те, щоб забезпечити стійкість собі.
Саме тому цей наратив про “поступки і приниження” – максимально нездоровий. І легітимізує нездорову модель стосунків між президентом і суспільством.
Бо якщо ми правда лише так можемо ці стосунки описати, якщо маємо таку глуху конфронтацію між народом і главою держави, що почути суспільну вимогу є для президента приниженням, то…
…то звільнення Федорова – далеко не найбільша наша проблема. Джерело: https://censor.net/ua/b4015333