На холодну голову.
Через тиждень після початку карколомних змін уряду, які спровокували справжню політичну кризу, хочу врешті написати кілька висновків з цих подій.
Перше. Сподіваюся, президент, Давид Арахамія та ще один таємний консультант на мінімалках, імʼя якого не прийнято називати у пристойному товаристві, врешті зрозуміють, що ціна інтриг зараз – це шлях до програшу та розпаду, якого ми уникаємо лише завдяки терпінню суспільства та Сил оборони. Робіть висновки, панове, бо столиця в Києві – це ціна крові і життів, а не даність. А те, що відбувалось останні дні на вулицях міст – наслідок інтриг на Банковій, а відтак і зняття міністра оборони вдруге за рік, вшосте за 7 років. Виглядає це, м’яко кажучи, як диверсія разом з непризначеними головами СБУ, ДПСУ та СЗР.
Друге. Громадянське суспільство є невідʼємною складовою процесу прийняття політичних рішень навіть в умовах війни, але не може перебирати на себе функції військово-політичного керівництва – це погана історична прикмета.
Наша традиція протестної активності, яка багато разів рятувала країну від сповзання в авторитарну яму не може підміняти собою конституційні механізми призначень військового керівництва, які є невідʼємним елементом стійкості держави в умовах війни. Так, президент і його оточення не пояснили свої рішення і діяли в розріз суспільним очікуванням, але це не привід руйнувати репутацію та довіру до війська. В нашій історії такі випадки вже були. І було б жахом, якби вони повторились із тими ж катастрофічними наслідками, що і 100 років тому. Розривати грамоти ГК, державні нагороди і тд – це безперечно емоційна позиція. Військова служба – це захист своїх громадян і держави, а не Сирського чи Зеленського.
Третє. Публічні політики, які мають високий рівень суспільної довіри, не можуть нехтувати наслідками своїх заяв та рішень.
Я з повагою ставлюсь до Михайла Федорова і результатів його багаторічної роботи в уряді. Але при цьому, вважаю, що “пасивність” у контексті масових протестів з потенційно вибуховим для країни потенціалом є нездоровою. Не можна толерувати й каналізувати ненависть і агресію до головнокомандувача ЗСУ безвідносно до прізвища.
Хочу нагадати всім, що влада, що Збройні Сили – це дзеркало суспільства.
Підтримую вимоги вулиці з приводу політичних змін, але не розумію і не зрозумію, як вулиця може командувати армією.
Помста в сторону ГК зрозуміла, але невже нормально обливати останнім словами ГК, який очолює 700 тисяч осіб і координує загалом мільйон людей? Всьому ж є межа і здоровий глузд. Армія – це ієрархія і дисципліна, а не соцмережі. А виконання бойових задач – далеко за межами бізнес та іт-процесів.
Четверте. Посада Главкома – це колосальна відповідальність за життя людей і долю країни. Але цю місію неможливо виконати без підтримки з боку політичного керівництва, військових і суспільства.
Михайло Драпатий заходить на посаду Главкома у дуже непростий час (якщо такий взагалі існував у війську від початку війни у 2014 році). Перед ним багато викликів і важкий в усіх сенсах осінньо-зимовий період. Я сподіваюсь, що політичні акули не зʼїдять його в перше півріччя.
Пʼяте. Об’єктивно оцінити професійні результати будь-якого командувача чи політика можна лише з плином часу, а захейтити і зруйнувати репутацію – простіше простого. І цього в тому числі добивається ворог.
Я вважаю, що Олександр Сирський заслуговує на подяку за службу. Його операції на Харківщині, Київщині та території рф – найяскравіші тому підтвердження, які увійдуть в історію та підручники. Звісно, під час його роботи на посаді були і невдалі рішення, і помилки. Як і цвинтар військових, який є в кожного командира чи командувача на війні.
Але елементарної подяки він точно заслуговує. Без ідеалізації, але й без хейту і точно без матів.
Замість висновку.
Прошу усіх зняти рожеві окуляри і не забувати, що усі ці події – це не кінець історії, і не перемога.
Наша сила в єдності – без якої не вистояти. Набираймося сил, мудрості і готуймося, бо найтемніша ніч – перед світанком. А попереду ще осінь і зима.
Соломія Бобровська