Колись ми вірили в єдину велику Правду, а тепер зайшли в «Епоху Хама», де у кожного свій ґудзик-правда, а європейські лідери здаються хлопцями, яких стрьомно запросити в гості, бо вкрадуть срібну ложечку. Апокаліпсис, який ми заслужили.
Трансформація європейського інтелектуального простору на тлі липневих криз 2026 року остаточно закрила романтичну «епоху Надії», що колись живилася ілюзіями великого польсько-українського примирення. Головний редактор «Журналу Ї» Тарас Возняк констатує болісний фінал доби «титанів духу» рівня Ґедройця та Мілоша: на зміну раціональному пошуку історичної Правди прийшло тотальне здрібніння еліт, де популізм Трампа, Орбана та Навроцького став новим стандартом міжнародного дискурсу. Замість єдиного європейського майбутнього світ занурився в епоху Хама та постправди, де кожна сторона ревно тримається за власну «напівправду», а задавнені національні демони вилізають із підпілля, загрожуючи перетворити скромний куточок під назвою Європа на нове пекло взаємного поборювання.
***
На жаль, після епохи Надії ми ввійшли в Марнотні часи.
Свого часу, після падіння прогнилих комуністичних режимів, здавалося, що ми входимо в епоху Правди. І ця Правда – у всьому, як ми гадали, – дасть Надію, що вимучені ХХ століттям міжусобних війн народи Европи ввійдуть в епоху Миру.
Головною проблемою був французько-німецький конфлікт, який тривав ще з пруссько-французької війни 1870–1971 років. З приниження Франції і тріумфу Німеччини. Потім Перша світова і приниження Німеччини та тріумф Франції. Потім Друга світова війна – знову приниження Німеччини. Постало запитання – а що далі?
З цим порочним колом потрібно якось закінчувати.
І були створені міжнародні механізми, які мали б забезпечити цю епоху Миру та примирення.
У сфері безпеки для того, щоб европейські народи, а особливо французи та німці, не кидалися один одному з ножем до горла, було створено блок НАТО – принаймні всередині нього конфліктів масштабу двох світових війн бути не мало б.
У сфері економіки було створено Союз вугілля та сталі, який потім трансформувався у ЕС. Це мало б врегулювати економічні протиріччя.
Читайте також: В Польщі закрили розслідування щодо операції «Вісла». Це ганьба – кажуть історики
А у гуманітарній та ідеологічній сфері було запущено масу спільних культурних та навчальних проєктів на кшталт Erasmus’а в науці чи Arte в телебаченні – вони мали б зняти задавнені образи та порахунки і говорити в імені Правди.
Я кілька разів згадую тут якусь Правду з великої букви. Тоді ми ще вірили в своїх раціоналістичних ілюзіях, що є якась спільна для всіх нас – і французів, і німців, і поляків та українців – єдина Правда, яку якщо ми пізнаємо та оголосимо, то всі житимуть у відповідності з нею. Які ми були наївні…
Десь на межі тисячоліття ми почали виходити з епохи Просвітництва та раціоналізму і входити в епоху постправди, в епоху суцільного релятивізму та аморалізму.
Виявилося, що єдиної відповідної фактам Правди немає. Тобто вона, напевно, є, але вона стала неактуальною.
Є моя правда, твоя правда, а врешті ґудзик правда – тобто Правди як такої немає. Перефразовуючи – якщо Правди немає, то все можна…
Воістину, як написано в Об’явленні Івана з Патмосу, «сатана буде звільнений з темниці своєї і вийде спокушати народи» (Апокаліпсис, 21:7).
Свого часу ми (а я пишу про середовища довкола малесенької громадської організації, яка називається «Журнал Ї») пробували перенести успішний досвіт французько-німецького примирення на польсько-український кордон.
Ось декілька прикладів таких зусиль:
- Журнал Ї, №10 Україна-Польща. Наприкінці століття. 1997.
- Журнал Ї, №11 Україна-Польща. Діалог над кордоном. 1998.
- Журнал Ї, №12 Україна-Польща-Франція-Німеччина. Другий діалог про кордони. 1998.
- Журнал Ї, №14 Україна-Польща. Роль та місце у европейській інтеґрації. 1999.
І це були не лише видання журналів та книг, а й спроби активно працювати з різними середовищами в обох країнах – точніше в чотирьох країнах: Україні, Польщі, Німеччині та Франції. Тобто була мозольна робота «в полі»…
А потім було епічне примирення на Личаківському цвинтарі за участі майже всієї посутньої польської та української інтелектуальної еліти того часу на чолі з Яцеком Куронем (Jacek Jan Kuroń, 1934–2004) та Мирославом Мариновичем.
Написав це прізвище – і зрозумів, що сьогоднішнім адептам постправди ці важливі для нас імена нічого не означають…
Для них це справи давно минулих днів.
Читайте також: Як Український національний пантеон став черговим приводом для загострення відносин з Варшавою
Але на той час видавалося, що цей процес взаємного порозуміння, як і у випадку паризького польського журналу і середовищ «Kultura» на чолі з князем Єжи Ґедройцем, сформує загальну атмосферу польсько-українських стосунків. Ми ж формували українсько-польський інтелектуальний контекст. Не одні ми, звісно. Проте коли українські еліти захоплено дерибанили постсоціалістичний спадок УССР, ми як ті дон кіхоти жили в ілюзії Правди, яку на міру своїх сил пробували доносити українському загалу.
Ми не оминали ні добрих, ні поганих сторінок українсько-польських стосунків. Як от Катастрофи, що сталася на Волині 1943–1944 років.
Ось декілька прикладів таких зусиль:
- Журнал Ї, №28 Волинь 1943. Боротьба за землю, 2003.
- Журнал Ї, №74 Волинь Wolyn 1943, 2013.
Це матеріали і сотні семінарів, в яких ми з позиції Правди пробували осмислити те, що сталося.
Але метою було не лише знайдення Правди, але найголовніше – дати шанс Майбутньому, якому б не заважали демони минулого.
Однак епоха титанів духу на кшталт Єжи Ґедройця (Jerzy Władysław Giedroyc, 1906–2000), Мєрошевського (Juliusz Mieroszewski, 1906–1976), Богдана Осадчука (1920–2011), Чеслава Мілоша (Czesław Miłosz, 1911–2004) відійшла.
Провідники народів здрібніли.
Прийшла епоха Хама.
Появилися трубадури постправди й аморальності – і не лише в Польщі та Україні: Владімір Путін, Сільвіо Берлусконі, Ніколя Саркозі, Дональд Трамп, Віктор Орбан – яке прекрасне гроно! Я б їх до себе додому не запросив – вкрадуть ложечку.
А постправда полягає не лише у брехні, але і в тому, щоб говорити пів правди, тільки свою «правду». Це і робить сьогодні Кароль Навроцкі. А також величезна маса прихильників простих рішень.
На це накладається ще й реальний страх перед огромом охлосу, хамоти, яка запінилася і вилізла з підпілля… Вони знають свох пів правду… Від лукавого…
Не будемо носитися лише з своєю половиною правди – трагедія була по обидва боки кордону, а тому зі страхом придивляюся до своїх давніх знайомих, і українців, і поляків, чи їх не уразила ця проказа. Бо ж лепра буквально літає у повітрі.
Тому нам, тим, кого ще не заразила порча постправди, важливо говорити Правду.
У всіх цих українсько-польських справах настільки, наскільки нам вистачить сил говорити Правду – «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого»( Євангелії від Матвія 5:37).
А стояти на боці Правди ой як нелегко…
А хто не чує в собі сили, то хай краще промовчить… Хоч це теж співучасть у півправді…
Але важливо, щоб разом з помиями не викинути на помийницю і наше Майбутнє.
Наше і українське, і польське Майбутнє.
А на те заноситься.
Та й взагалі сьогодні під знаком запитання Майбутнє цього вже такого скромного закутка світу, який ми гордо називаємо Европою.
Упирі повилазили і знову готують нам пекло взаємного поборювання.
Помиляються ті, хто наївно гадає, що пекло ХХ століття не може повторитися.
Здичавіння homo sapienos’а ми вже побачили і в Бучі, і на Донбасі… І межі здичавінню немає…
Впиваються взаємною ненавистю.
Отож повернуся до одвічної боротьби Правди та постправди. У ній немає нічого нового – цей бій триває одвіку, і свідченням цього є знову ж в Об’явленні Івана з Патмосу – «…нині з’явилося багато антихристів. Із цього дізнаємося, що це остання година…» (Апокаліпсис, 2:18-19).
—
Тарас Возняк, опубліковано у виданні ZBRUC.eu