Україна переламує тренд: перехід Сил Оборони від кризового утримання тонких ліній оборони розрізненими бригадами до масштабного, системного та високоорганізованого загальновійськового бою, що ламає застарілу та деморалізовану російську навалу.
Свіжа аналітика Джека Вотлінга, старшого наукового співробітника з питань сухопутних воєн у Королівському інституті об’єднаних служб у Лондоні для видання Foreign Affairs фіксує тектонічний зсув: Україна не лише подолала критичний брак живої сили та знизила рівень дезертирства завдяки покращенню вишколу, а й навчилася створювати зони тотального вогневого домінування на відстані до 100 кілометрів від лінії фронту. На противагу українському відродженню, окупаційна армія РФ стрімко деградує через корупційні «відкупи» від штурмів, вимивання досвідчених кадрів та катастрофічний розрив між віртуальними картами російських генералів і хаотичною реальністю на землі. І хоча попереду на Сили оборони чекають важкі бої в умовах літньої «зеленки», перед Кремлем усе виразніше постає дилема — або ризикувати внутрішнім вибухом через нову хвилю примусової мобілізації, або покірно погодитися на припинення вогню як єдиний спосіб врятувати залишки боєздатності. Ми публікуємо переказ цього важливого тексту.
УКРАЇНА ПЕРЕЛОМЛЮЄ ПЕРЕБІГ ВІЙНИ
Війна в Україні досягла переломного моменту. Після невдачі українського контрнаступу 2023 року повномасштабне російське вторгнення увійшло в передбачуваний ритм літніх та зимових наступальних операцій, між якими тиск атак слабшав, поки російські підрозділи проходили ротацію та перегрупування. На перший погляд, цей рік здається таким самим.
З наближенням літа українські військові в бліндажах та окопах уздовж фронту знову фіксують невпинне зростання кількості російських ударів та спроб інфільтрації. Проте настрої серед українських командирів змінилися. Російські атаки чинять менший тиск на їхні підрозділи, ніж у попередні роки. Хоча удари безпілотників та артилерійські обстріли залишаються постійними, боєздатність Росії падає. У Києві зростає оптимізм щодо того, що Україна здатна змусити Росію погодитися на припинення вогню.
Ця зміна настроїв в Україні є наслідком не радикальної трансформації методів ведення війни, а скоріше ледве помітного розвороту кількох тенденцій, які разом вказують на серйозну зміну траєкторії конфлікту. Протягом усього 2024-го та більшої частини 2025 року Росія мала змогу набирати більше солдатів, ніж втрачала. Завдяки цьому російські війська могли нарощувати інтенсивність штурмів українських позицій, навіть попри колосальні втрати.
Україна, навпаки, зазнавала трохи більших втрат, ніж могла компенсувати новобранцями, через що оборонні лінії з кожним місяцем ставали дедалі тоншими. У Москві це породило самовпевнену віру в те, що, навіть якщо просування буде повільним, російська армія зрештою окупує весь Донбас — спірний регіон на сході України, на який Росія висунула претензії у 2022 році.
Читайте також: Екскомандувач Армії США в Європі: Україна розробила теорію перемоги
Кремль вважав, що в певний момент його територіальні здобутки прискоряться, оскільки міжнародна підтримка України вичерпається, а Київ зіткнеться з браком бойових підрозділів для утримання всієї лінії фронту. Це змусило Москву зайняти безкомпромісну позицію на переговорах за посередництва США після переобрання Дональда Трампа. Зрештою, Кремль розраховував, що в разі провалу перемовин він отримає бажане на полі бою.
Проте Росія більше не йде заздалегідь визначеним шляхом до досягнення навіть своєї мінімальної військової мети — захоплення Донбасу. Оскільки Україні вдається відвойовувати позиції на лінії фронту та зривати російські наступи, а армія РФ дедалі сильніше відчуває виснаження від війни та деградацію своєї бойової сили, те, що довго здавалося неправдоподібним, тепер стає цілком імовірним. Київ та його партнери можуть переконати Москву, що припинення вогню — це найкращий вихід для неї.
Українське відродження
Протягом останніх двох років українським командирам зв’язував руки брак живої сили. Щомісячні втрати перевищували кількість особового складу, який направлявся до бойових частин із навчальних центрів. Неможливість проводити ротацію підрозділів, щоб дати солдатам перепочинок від бойових дій, призвела до виснаження піхоти. Україна була здатна мобілізувати близько 30 000 нових солдатів на місяць, але до фронту зазвичай доходила менше ніж половина з них. Багато хто не підходив для служби в бою за станом здоров’я. Інші були деморалізовані низьким рівнем підготовки.
Війська стають суттєво менш ефективними, якщо перебувають у зоні бойових дій понад 40 днів поспіль, свідчить дослідження, проведене офісом Головної інспекції Міністерства оборони України. Проте ротація підрозділів була небезпечною, оскільки переміщення солдатів на передову та з неї робило їх уразливими для ворожих дронів та артилерії.
Як наслідок, бійці проводили в зоні бойових дій понад 200 днів поспіль. Це призвело до виснаження всередині бригад і формування уявлення, що служба — це квиток в один кінець до шпиталю чи моргу, що спонукало новобранців тікати з навчальних центрів. На початок 2026 року понад 200 000 українських військових значилися як такі, що самовільно залишили частину (СЗЧ).
Однак у середині 2025 року українське військове керівництво почало вживати заходів для розв’язання цих проблем. Раніше найвищим рівнем тактичного формування в українській армії була бригада. У 2025 році Україна створила понад десяток армійських корпусів, кожен з яких відповідав за кілька підпорядкованих бригад.
На корпуси також поклали завдання з підготовки, щоб бійців навчали ті самі люди, які поведуть їх у бій. Хоча цей процес усе ще триває, він уже підвищив якість вишколу та знизив рівень дезертирства серед новобранців. Деякі українські підрозділи також перейшли від п’яти тижнів базової загальновійськової підготовки до восьми, щоб краще готувати солдатів перед відправкою в бій.
Водночас низка українських підрозділів почала ефективніше інтегрувати піхоту, безпілотні системи, артилерію та бронетехніку. На лінії фронту їм вдавалося створювати періоди домінування над росіянами, що дозволяло проводити ротацію військ і навіть здійснювати наступальні дії. Належність до загальновійськового бою допомогла українським силам просунутися на Куп’янському напрямку восени 2025 року та в районі Гуляйполя навесні 2026 року.
Що важливіше, українці утримували сприятливе співвідношення втрат, втрачаючи менше солдатів, ніж росіяни, навіть під час наступу. Українські підрозділи БПЛА також стали ефективніше діяти в тому, що в українській армії називають “середніми ударами”, атакуючи російські логістичні цілі на глибину до 100 кілометрів від лінії фронту.
Зростання щільності українських систем розвідки та ураження на полі бою ускладнює для російських сил спроби прориву українських ліній та постачання власних військ. Це обмежує бойову міць, яку Росія може зосередити на будь-якій ділянці фронту, зменшуючи тиск на українські підрозділи.
Поєднання реформ із підвищенням тактичної майстерності та покращенням підготовки дозволило українській армії переламати тенденцію занепаду, що характеризувала 2024-й і більшу частину 2025 року. У перші місяці 2026 року зафіксовано чистий позитивний приплив нового персоналу до бойових частин. Поки що ці здобутки крихкі.
З появою густої зелені («зеленки») від весни до літа у російських військ з’явиться більше можливостей для просування та тиску на українські позиції. У той час як деякі українські підрозділи демонструють вищу тактичну майстерність, інші бригади продовжують стикатися з труднощами. Менше з тим, є підстави вважати, що зміни, впроваджені українською армією за останній рік, лише зміцнюватимуть її у майбутньому.
Становлення нових армійських корпусів має допомогти поширити найкращі практики на бригади, які мають проблеми. Президент України Володимир Зеленський також оголосив про реформи системи мобілізації та умов служби, які мають гарантувати, що більше мобілізованих доходитиме саме до бойових підрозділів. Ці реформи включають підвищення грошового забезпечення, чітко визначений термін служби, а також реструктуризацію підготовки та самого процесу мобілізації. Важкі бої тривають, але українська армія подолала кризу з живою силою і стає більш тактично вправною у поєднанні нових інструментів війни зі старими.
Читайте також: Українська стіна дронів як фактор остаточного обнулення міфу про непереможність російського ведмедя
Російські біди
На противагу ледве помітним, але позитивним зрушенням у стані української армії, російські війська почали демонструвати зниження ефективності на полі бою. Це результат збігу кількох факторів. Протягом 2024 та 2025 років переваги Росії базувалися на залученні Москвою величезних резервів живої сили та комплексному застосуванні вогневих засобів, що разом виснажувало українські сили.
Теоретично, оскільки темпи набору в Росії перевищували її втрати, Кремль міг би відправити частину військ на тривалішу підготовку, підвищивши загальну якість армії. Натомість російське командування, схоже, задовольнилося практикою величезних і безперервних втрат, кидаючи на українські позиції сили з підготовкою від двох днів до двох тижнів. Це призводило до близько 23 000 російських втрат щомісяця протягом 2025 року.
Російський рекрутинг встигав за втратами значною мірою завдяки потужним фінансовим стимулам Кремля, зокрема значним одноразовим виплатам та списанню боргів. Хоча цей підхід виявився дієвим способом залучення некваліфікованих новобранців, він не залучив належної кількості технічних спеціалістів, які можуть розраховувати на солідні зарплати в цивільному секторі або в оборонно-промисловому комплексі. Російська армія, наприклад, катастрофічно не виконує плани з набору операторів дронів.
Гроші як головний мотив служби також призвели до накопичення в російських підрозділах особового складу, який прагне за будь-яку ціну уникнути бою. Офіцери беруть хабарі від солдатів, які не хочуть іти на штурм. Водночас солдатів, які порушують дедалі більшу кількість суперечливих наказів та статутів російської армії, карають відправкою на «м’ясні штурми».
Читайте також: Ціна «м’яса»: як «пояс фортець» Донбасу спалює трильйони рублів та останню надію Кремля й чому його не можна віддавати без бою
Цей безкомпромісний підхід часто затягує важливих військових забезпечення — наприклад, логістів, які порушили якісь правила. В армії, де логістика здебільшого координується через Telegram, але сам Telegram офіційно заборонений, сумлінний логіст ризикує бути затриманим військовою поліцією і або змушеним платити відкупні, або переведеним у штурмовики.
Результатом цього з часом став надлишок “блатних” солдатів середньої ланки на рівні полків, які займаються здирництвом, та вимивання кадрів із бойовим досвідом у підпорядкованих підрозділах через їхню загибель чи поранення у штурмах. Брак якості на нижчих рівнях призвів до погіршення боєздатності та нездатності виконувати плани чи накази. Чимало офіцерів отримали звання безпосередньо на полі бою, без належної підготовки, і їхнім головним завданням стало психологічно підготувати солдатів до атаки, а не грамотно спланувати та провести її.
У попередні роки нищівний ефект російської артилерії, ударів безпілотників та керованих авіабомб (КАБів) компенсував низьку якість російської піхоти. Але зараз поле бою виглядає і функціонує зовсім не так, як звикли уявляти російські військові стратеги. Сьогодні воно являє собою не стільки дві лінії фронту, що протистоять одна одній, скільки смугу бойових дій завширшки близько 30 кілометрів, де сили обох сторін перемішані.
Картографічні інструменти, якими користуються російські штабісти, погано пристосовані для точного відображення реального стану справ. Як наслідок, виникає розрив між тим, що малюють на картах російські планувальники, і наказами, які взагалі можливо виконати. Це призводить до падіння ефективності координації ударів.
Офіцери на нижчих рівнях далеко не завжди знають, як виконати отримані накази. Щобільше, офіцерів середньої ланки спонукають звітувати «нагору» виключно про успіхи. Ці фактори спричинили колосальну розбіжність між тим, де, на думку вищого російського командування, перебувають їхні війська, і реальністю на землі. У результаті російська армія регулярно припускається помилок при розподілі артилерії та дронів і видає купу наказів, заснованих на хибній інформації, які просто неможливо виконати. Простіше кажучи, російські сили дедалі частіше виявляються нездатними втілити задуми у військові операції, що призводить до послаблення їхніх атак.
Читайте також: Дешево, але сердито. Як українські дрони-перехоплювачі навчилися збивати «Шахеди» і що це означає для війни в Ірані
Впевненість без самозаспокоєння
Поєднання тенденцій до зміцнення української згуртованості та деградації російських бойових частин може створити враження, що успішний для України результат уже неминучий. Це зовсім не так. Російська армія все ще має понад 600 000 військових, які атакують Україну, і не відчуває браку боєприпасів завдяки своєму величезному військово-промисловому комплексу. Російські дрони та КАБи продовжують створювати проблеми для української логістики, а російська піхота досі промацує українські позиції, щоб знайти та використати прогалини. Танення української ППО провокує нові російські атаки безпілотників і крилатих ракет по всій території України.
Українській армії доводиться вести важкі бої, щоб утримувати позиції, а на деяких напрямках, наприклад у районі Костянтинівки, вона втрачає території. Українські військові можуть бути більшими оптимістами, але вони залишаються втомленими.
Хоча деякі українські підрозділи продемонстрували значне покращення боєздатності, існують бригади, які стабільно показують незадовільні результати. Крім того, російські війська перебувають небезпечно близько до ключових українських міст, таких як Запоріжжя на півдні країни. Поточна тактична картина може бути на користь України, але права на помилку майже немає.
Проте Росія не здатна завершити окупацію Донбасу до кінця року, як вимагав Кремль. Без серйозної реорганізації російських сил незрозуміло, чи зможе Москва досягти цієї мети і у 2027 році. Війна виснажує ресурси, і російська воєнна машина має серйозні проблеми.
Читайте також: ЗСУ створили зону абсолютної смерті: перевага України у сфері безпілотників може зірвати наступ рашистів у 2026 році
Наразі немає жодних ознак того, що російський президент Володимир Путін змінив свій погляд на Україну як на державу, що не має права на існування, або що він відмовився від прагнення підкорити її. Але Путін продемонстрував, що зважає на реалії поля бою, коли їх неможливо просто ігнорувати, як це було під час відступу російських військ з-під Києва та Херсона у 2022 році. Тому питання полягає в тому, як Кремль відреагує, коли усвідомить, що його перспективи на полі бою тануть.
Величезний ризик полягає в тому, що Кремль піде на ескалацію і розпочне масштабнішу військову мобілізацію, вдавшись до примусового призову необхідних фахівців та великого резерву живої сили. Це може принести Росії певні територіальні здобутки в Україні, але такий крок пов’язаний із великими політичними та економічними ризиками всередині самої РФ.
Центральний банк Росії вже попереджає, що країна стикається з гострим дефіцитом робочої сили. Крім того, зважаючи на теперішній рівень деградації російської армії, невідомо, чи зможуть збройні сили ефективно використати такий масивний приплив людей. Кремль, ймовірно, зважує наслідки такого радикального кроку. Військові кілька разів протягом війни рекомендували ширшу мобілізацію, але Путін завжди цьому опирався.
Інший варіант — Кремль призупинить будь-які великі наступи й перейде до глухої оборони, не пропонуючи припинення вогню, але продовжуючи тероризувати Україну дронами, балістичними та крилатими ракетами протягом наступної зими.
Путін може розраховувати на те, що Росія здатна затягнути конфлікт на довший термін, ніж зможе витримати Київ. Але цей шлях стає дедалі важчим для Кремля, оскільки українці демонструють здатність до ефективніших наступальних дій. Дедалі активніше використання Україною далекобійних ударів по об’єктах, важливих для російської економіки, також ускладнить для Москви ведення цієї “вічної війни”.
Читайте також: Ядерний щит на трьох або як українські мізки пропонують перезібрати безпеку Європи без Трампа
З вогню та в полум’я
Якщо Україна зможе посилити поточні тенденції до кінця року (коли її власні сили йдуть угору, а Росія стикається з труднощами), стає дедалі реальнішим, що Київ та його партнери зможуть переконати Москву в доцільності прийняття безумовного припинення вогню. Партнери України мають ретельно зважити, як зробити цей шлях привабливим для Кремля, адже існує чимало “отруйних пігулок”, які можуть завадити процесу і спонукати Путіна затягувати конфлікт далі. Проте відкривається вікно можливостей, щоб довести Путіну: припинення вогню — це найменш ризикований варіант для нього.
Це не означає, що Путін відмовиться від своєї ворожості до України. Але Кремль може переконати себе, що припинення вогню є найкращим шляхом до його кінцевої мети, оскільки досягти її на полі бою наразі не вдалося. Путін безперечно спробує зіграти на подальшій політичній та економічній вразливості України, щоб тиснути на Київ. Крім того, пауза дозволить Москві вирішити частину проблем у своїй армії, через що над Україною постійно висітиме загроза нового нападу в будь-який момент.
Читайте також: Коридор можливостей: українські мідлстрайки загрожують сухопутному коридору до Криму
Українське суспільство, зі свого боку, привітало б перепочинок від виснажливої війни. Якщо Україна та Росія домовляться про припинення вогню, це стане великим досягненням для Києва і дасть шанс працювати над досягненням сталого миру. Водночас це несе в собі величезні ризики.
Українці почнуть тиснути на уряд з вимогою демобілізації або, як мінімум, заміни досвідчених, але виснажених солдатів на передовій свіжішими, але менш обстріляними новобранцями. Після років життя в режимі воєнного стану країні доведеться раптово зіткнутися з колосальними руйнуваннями промисловості та інфраструктури.
Політична єдність країни дасть тріщину через вимоги проведення виборів. З відчуттям, що безпосередня загроза з боку Росії відступає, європейські партнери можуть стати менш щедрими у фінансуванні оборони України. Коротше кажучи, країна опиниться у вразливому становищі, а Росія отримає безліч можливостей для дестабілізації свого сусіда.
Хоча успішне завершення війни далеко не гарантоване, зараз воно є цілком реальним сценарієм. Щоб зробити цей результат імовірнішим, Київ має продовжувати зміцнювати свою оборону шляхом завершення реформ та реструктуризації своїх сил. Міжнародні партнери України повинні продовжувати чинити належний тиск на Росію, озброюючи Україну та посилюючи економічні санкції проти Кремля.
Політичні та економічні ризики від нескінченного затягування конфлікту вже почали тиснути на ухвалення рішень у Кремлі. Партнери України мають оцінити, як вони можуть допомогти змінити розрахунки Москви. І для Європи — з огляду на поступове відсторонення Вашингтона від справ на континенті — стає життєво важливо серйозно замислитися над тим, як виграти цей крихкий мир у разі досягнення припинення вогню. Зрештою, припинення вогню є необхідною передумовою для безпеки та процвітання України, але воно їх не гарантує.
—
Джек Вотлінг, опубліковано у виданні Foreign Affairs