Поки білоруські демократичні сили в еміграції розбудовують складні бюрократичні структури, реальні проблеми тисяч білорусів залишаються «непріоритетними». Одним із найгостріших питань для діаспори стала свобода пересування: через паспортний терор Лукашенка та бюрократичну інертність опозиційних центрів білоруси на Кіпрі опинилися в юридичній пастці.
Про кризу довіри до Офісу Світлани Тихановської, ангажованість «незалежних» медіа та боротьбу за права білорусів на Кіпрі розмовляємо з громадською діячкою та представницею місцевої діаспори Олесею Пархоменко.
Олеся Пархоменко
Валентин Деменко: Олесю, розпочнемо з «координат» усередині демократичних сил. Кого ви підтримуєте особисто: чи залишаєтеся на боці Офісу Тихановської, чи схиляєтеся до альтернативних структур?
Олеся Пархоменко: Знаєте, я не розглядаю білоруський демократичний рух через призму персональної лояльності до того чи іншого «центру сили». Для мене мірилом є виключно конкретні дії та те, наскільки вони відповідають інтересам білоруської спільноти й діаспори. Там, де є реальні кроки для захисту прав білорусів, співпраця не просто можлива — вона необхідна. Але там, де ми бачимо неефективність або закритість, про це потрібно заявляти відкрито.
Якщо ж говорити прямо про Офіс Тихановської, то, на мій погляд, кредит довіри до цієї структури значною мірою вичерпано. Сьогодні їхня активність нагадує радше інституційне самозбереження, ніж реальну політичну роботу. Символічний капітал протестів 2020 року став ширмою, за якою дедалі чіткіше проглядається порожнеча. Замість практичних рішень ми бачимо імітацію «уряду у вигнанні» — з великою кількістю формальних посад, роздутою бюрократією, але без відчутних результатів.
Як наслідок, білоруське суспільство та політичні емігрантські структури сьогодні існують у паралельних реальностях. А це руйнує базовий принцип демократії: зв’язок політика з тими, кого він прагне представляти.
Читайте також: Денис Урбанович: «Ми воюємо за Україну, щоб мати шанс повернути Білорусь»
В.Д.: Можете навести конкретний приклад цього розриву?
О.П.: Найяскравіший приклад — ситуація з документами. З 2023 року режим Лукашенка фактично вдався до паспортного терору, заборонивши видачу та обмін документів у консульствах. Десятки тисяч білорусів у ЄС залишилися без дійсних національних паспортів. Деякі країни, як-от Польща чи Литва, почали видавати «паспорти іноземця». Але виникла технічна колізія: під час спроб полетіти на Кіпр (який не входить до Шенгенської зони) білорусам із цими документами часто відмовляють у посадці.
Причина банальна — авіакомпанії просто не внесли ці типи документів до своїх баз даних. Ми неодноразово стукали у двері Офісу Тихановської: писали листи, говорили про це під час особистих зустрічей. Реакція? Формальні відписки. Нам прямо заявили, що ця проблема є «непріоритетною». І це при тому, що йдеться не лише про Кіпр, а про глобальне питання свободи пересування та боротьбу з транснаціональними репресіями режиму.
В.Д.: І як, на вашу думку, можна було б розв’язати це питання?
О.П.: Досить просто — шляхом прямої комунікації. Потрібно було лише спрямувати офіційні звернення до МЗС Литви та Польщі (з якими Офіс, за їхніми ж словами, має прямий контакт), щоб ті своєю чергою поінформували кіпрську владу. Але за три роки Офіс не спромігся зробити навіть цього.
Тому ми взяли справу у свої руки. Нещодавно посольство Литви в Греції, яке акредитоване і на Кіпр, підтвердило нам, що вони вже передали необхідну інформацію до МЗС Литви та владі Кіпру. Ми працюємо самі, бо чекати на «центри» вже немає сенсу.
Читайте також: Білоруський плацдарм 2026: Павло Усов про «тактичні» санкції США та стратегічний глухий кут Заходу щодо Росії
В.Д.: Якими є ваші засадничі позиції щодо режиму Лукашенка, європейського курсу та «союзу» з Росією?
О.П.: Тут моя позиція безапеляційна. Режим Лукашенка нелегітимний. Він несе повну відповідальність за масові репресії, нищення політичних свобод та спроби стерти білоруську ідентичність. Окремий пункт — його співучасть у війні проти України та воєнних злочинах. Це клеймо, яке режим намагається поставити на весь народ, хоча білоруси самі є заручниками цієї системи.
Щодо Росії: будь-які форми інтеграції, що зазіхають на суверенітет Білорусі або перетворюють її на військовий придаток Кремля, є абсолютно неприйнятними.
Питання європейської інтеграції складніше. Культурно ми — частина Європи, це беззаперечно. Але політичне об’єднання — це доленосний крок, який має вирішуватися виключно на прозорому національному референдумі. У нинішніх умовах тотального страху та окупації дізнатися реальну волю більшості білорусів неможливо.
Читайте також: “Лукашенко боягузливіший за Януковича”: Активіст Євген Афнагель — про помилки протестів-2020 та спільну перемогу
В.Д.: Хто є вашими головними опонентами всередині опозиції? У чому полягають ваші принципові розбіжності, зокрема щодо ролі медіа чи внутрішніх конфліктів?
О.П.: Я не шукаю персональних ворогів. Моє завдання прагматичне — вирішувати проблеми білорусів на Кіпрі: від правового статусу до елементарної можливості подорожувати. Тому для мене важливі не кулуарні чвари, а результат.
Проте є принципова розбіжність у підходах до прозорості. Я виступаю за створення інститутів суспільної репутації. У демократії довіра базується на відкритості та відповідальності за свої слова. Але сьогодні спроби заговорити про репутаційну відповідальність викликають агресію з боку структур, афілійованих з Офісом.
Це стосується і медіа. Багато видань, які називають себе «незалежними», насправді тісно пов’язані з політичними центрами — особистими симпатіями чи фінансами. Оскільки значна частина фінансування йде через західні гранти, Офіс Тихановської, маючи неформальні контакти з донорами, може впливати на те, хто отримає гроші, а хто — ні.
Як результат — ми бачимо лояльну журналістику, де немає місця «незручним» запитанням. Критиків маргіналізують, а люди з сумнівною репутацією продовжують монополізувати публічний простір, видаючи себе за єдиних представників народу. Саме тут пролягає вододіл: між закритою бюрократичною системою та необхідністю бути чесними перед суспільством.
—
Валентин Деменко для «Аргумент»