| Пнд, 2026-02-23 19:05Версия для печати
Кого я не поважаю… Я підтримала пост Яроша про повагу до ключових військово-політичних персон часів “повномаштабки”. Бо знаю, що таке атаманщина, яка знищила чеченський супротив “рашці”. Тим паче, що насправді є за що поважати.
А тепер я напишу кого я не поважаю.
Я не поважаю професійні ЗМІ і професійні громадські організації. Є виключення. Але в своїй масі не поважаю. Уточню, професійні це, коли не на ідеї і ентузіазмі особистостей, а коли на гарантованих зарплатах. Якщо йдеться про ГО, маються на увазі зокрема «грантожерські», «пінчуковські» організації, які давно в Україні є єдиною сектою без внутрішньої конкуренції.
Зневажаю, бо сама була журналістом, представником громадянського суспільства (не на зарплаті), ветераном всіх Майданів, вірила в чесні і чисті помисли, знаю, яку величезну владу мають суспільні рупори в Україні. Бачила, як вони міняли історію, коли їх представники йшли проти системи, жертвуючи собою. Завдяки їм, завдяки перемогам Майданів і збільшення ролі громадянського суспільства в Україні так звана “громадскість” отримала надзвичайно великий вплив на всі справи в Україні. Але дивна ситуація: здавалось би, ось вона, очікувана демократія, однак можливо велика реальна влада “скурвила” цю так звану “громадскість” на зарплатах та їх лідерів, бо останні 10 років я стала свідком системної шкоди державі Україна від їх діяльності, бездіяльності і просто космічної безвідповідальності. А професійна журнастика всі ці 10 років цю безвідповідальність не помічала, а шкідливу діяльність облизувала і виціловувала.
Зневажаю. Головне за дві речі.
1. Після нападу Рашки в 2014 році ні від ЗМІ, ні від ГО всі роки до повномаштабки не було підтримки в усіх важливих справах нарощення боєздатності. Головним посилом до українців від них завжди було одне: «війна це бізнес на крові». Хіба не так? Хіба не тому українці втомилися від війни, і посил Зеленського «просто перестати стріляти» і «зійтися посередині» знайшов таку підтримку в суспільстві.
2. Після світового вибуху ролі соцмереж в інформаційному просторі професійні лідери громадської думки стрибнули в загальну течію «хайпу». Професійні ЗМІ і ГО не взяли на себе невдячну, але відповідальну і шляхетну, націлену на майбутнє роль пояснювати суспільству, що не все золото, що блищить. Державні інтереси, етичні норми – все пало до ніг кричущого заголовку, хайпу на скандалі. Справа навіть не в проплачених матеріалах і мітингах, справа в тому, що професійний, незалежний сектор не встояв перед лайками. І зараз вже ніхто нічому не вірить, авторитети зруйновані, цінності замінені тваринними інстинктами.
Хіба не так?
А тепер пройдуся по конкретним зрадам сучасних буремних часів – ери великої війни.
1. Вибрати Президентом Зеленського це ще було нормально для країни. Катастрофічно було вибрати «моновладу». Однак професійні ЗМІ і ГО не стали пояснювати суспільству елементарні речі, що вкрай важливо зберегти конкуренцію еліт у владі виборами в парламент і формуванням незалежного уряду. Навіть «грантожерські» організації, які фінансувалися демократичними інститутами, гучно вітали та сприяли встановлення єдиновладдя в країні.
2. Програма виробництва «Нептунів» (і всього іншого оборонного) закривалися одна за одним напередодні повномаштабки; танковий батальйон, який ще в 2014 створили для охорони білоруського кордону, був розформований, і ніхто не кричав. Ніхто з тої галасливої громадскості і впливових ЗМІ не кричав, коли ми протягом 3 років регресували в оборонці.
3. З 2019 року українська «атомка» знищувалася Російською федерацією її агентами Деркачем, Галущенком і всіякими заробітчанами типу Міндича – і всіх все влаштовувало, ніхто не кричав. А зараз тема стала популярна? Пізно. Якби вона стала популярна в ЗМІ і в суспільному просторі в 19-22, то і війни би не було.
4. Коли закрили мовлення «Прямого», «П’ятого» і «Експресо» журналісти всієї країни повинні були підти на страйк і відстояти професію. Це було в інтересах журналістики, як такої. Цього не сталося, професійна журналістика в країні здохла.
5. Серед представників мас-медіа і громадських активістів тільки люди, у яких відсутнє аналітичне, критичне мислення, могли не усвідомлювати загрозу повномаштабної війни і наступу на Київ. Однак ні журналістський, ні громадський сектор не примусили владу організувати хоча б оборону Києва, хоча б замінувати мости через Тетерів.
Я пам’ятаю, що коли я з цим виступала в студіях, мене намагалися показати «дурочкою». До речі, переконана, якби суспільство примусило владу підготуватися хоча би до оборони Києва, війни би не було.
6. Я не поважаю сучасні ЗМІ і журналістів в масі, бо вони не документують війну. У нас такий розквіт техніки в світі, а хід війни не задокументований, репортажів так мало, що на грані похибки. До мене просять приїхати лише іноземні журналісти, а українські вибирають онлайн. Є, звичайно, виключення… Але я вважаю: журналістів на фронті і в прифронтових місцях повинно бути валом. Інакше наша історія під загрозою бути переписаною. Я не поважаю українські ЗМІ за роботу з фронтом онлайн і лише по акредитації.
7. З 6 пунктом пов’язаний і зрив мобілізації. Я не поважаю ГО і журналістів, які внесли свою лепту в зрив мобілізації. І справа навіть не в підтримці ухилянтів. Суспільство в Україні просто не знає, що на війні можна досягати результатів не жертовністю, а хорошою організацією роботи. В один і тих самих місцях є, наприклад, екіпажі БПЛА, у яких втрати, а є такі, що втрат не мають; є, які працюють в холоді, голоді, немиті, обморожені, а є такі, там же в 100 метрах працюють в теплі і комфорті, який і мешканцям столиці не снився. Є екіпажі, які на нулі поробили такі укриття, що їм там безпечніше, ніж коли вони в ротації.
Однак в інформаційному просторі з 22 року створений загальний образ: що будні війни – це військовий брудний, голодний, немитий, обморожений, у якого командир забрав телефон, який не вбиває, а вмирає… Якщо це виведено в норму, хтось захоче мобілізовуватися? Однак картинка “правильної” роботи на фронті оминає наш публічних простір, її ніхто не бачить, бо з фронту треба показувати пекло.
8. Військові повинні бути поза політикою. Але ЗМІ і ГО могли підняти маси на підтримку знакових військових, яких переслідувала влада. Червінського, Залужного. А ще мене особливо вкурвила справа генералів Галушкіна, Лапіна, Горбенка за тактичний відступ на харкіському напрямку. Цією справою всім командирам ЗСУ було повідомлено, що командирам будуть пробачені будь-які втрати військових, хоч «обнуляйте батальйони, головне «згідно\відповідно».
Тобто наші професійні ЗМІ і ГО, які проігнорували цю тему, по-суті легалізували великі втрати на фронті і командирів-м’ясників. Зневажаю.
І нарешті зневажаю, бо переважна маса працівників грантожерських ГО забронювалася від мобілізації.
Після всіх цих пунктів розумієте, що я щиро не поважаю професійні ЗМІ і ГО. Добре, що є винятки окремих особистостей і добре, що ще є «непрофесіонали» ідейні. Але вони не можуть поміняти загальну сумну картину. Вже зараз всі нормальні з громадсько-інформаційного простору тікають в солдати, де чистіше і чесніше.
Найгірше,, що без громадянського суспільства ми не можемо ні мати нормальну владу, ні нормальну армію, ні перемогти у війні. Одна надія: все тече, все міняється. Тішу себе думкою, що головне протриматися поки найголовніша ланка державного будівництва – «суспільна» – перегниє і переродиться. Але для цього вже зараз треба не боятися називати речі своїми іменами і тикати не лише владу, а і представників громадськості і журналістики писком у власне гімно.
Також пишу все це заради підтримки всих тих рідкісних ідеалістів, що ще лишилися в професії. Знайте, що ви не одні. Просто сміливих сказати описане вище мало.
На фото. Ми святкуємо Новий Рік і працюємо. Фото зроблено в перервах між польотами. Воно показує, що навіть в бою (а польоти це елементи бою) можна комфортно святкувати. Це фото могло би бути рекламою мобілізації, але створений такий інформаційний фон, що тут же мені в коментах пишуть, що на війні так не буває, що все постановочне, що ми повинні бути брудні, поранені і напівживі… А у нас чисто і чесно, і весело, і ми вбиваємо ворогів.
Тетяна Чорновол, офіцер ЗСУ, журналіст; сторінка авторки у Фейсбук