24 лютого повномасштабне російське вторгнення в Україну перетне чергову похмуру межу, вступаючи у свій п’ятий рік. Те, що починалося як зухвала, але провальна спроба Кремля миттєво підкорити країну, перетворилося на найбільший конвекційний конфлікт у Європі з часів Другої світової війни.
Сьогодні це вже не просто боротьба за території, а війна адаптацій, ресурсів та витривалості. Поки Україна нарощує дальні удари по російській економіці, намагаючись зробити війну нестерпною для агресора , Москва сподівається на вичерпання західної волі та ресурсний колапс Києва. Проте, попри всі труднощі, час дедалі впевненіше починає працювати проти Кремля.
Цей аналіз відомого воєнного аналітика Майкла Кофмана для Foreign Affairs є, мабуть, найбільш тверезим та глибоким поглядом на війну на порозі її п’ятого року (лютий 2026). Кофман препарує війну не як набір новин, а як динамічну систему адаптації, де технологічна «революція» дронів знову вперлася в класичні проблеми: снаряди, людей та економічну витривалість.
Майкл Кофман
Читайте також: Військова перемога України та закінчення війни — дві різні речі
Україна: війна на витривалість. Битва за перевагу на п’ятому році конфлікту
24 лютого повномасштабне російське вторгнення в Україну перетне похмуру межу, переходячи у свій п’ятий рік. Для України ця війна є прямим продовженням агресії Росії, розпочатої ще у 2014-му. Для самої ж Росії те, що таврувалося як «спеціальна військова операція», триває вже довше, ніж радянська «Велика Вітчизняна війна» 1941–1945 років, і коштувало сотень тисяч життів. Вторгнення 2022 року, яке починалося як невдала спроба Кремля швидко підкорити Україну, перетворилося на найбільший конвенційний конфлікт у Європі з часів Другої світової. Війна, що спершу визначалася маневреністю, де російські війська намагалися зробити ставку на швидкість та ефект несподіванки, переросла у протистояння ешелонованої оборони, просувань, що вимірюються метрами, та тривалих облог. З 2023 року конфлікт набув позиційного характеру та ознак війни на виснаження. Сьогодні це дедалі більше стає битвою адаптивності, витривалості та ресурсного знекровлення, оскільки обидві сторони намагаються вирватися з пастки поточної динаміки на полі бою.
Мета України — зробити війну марною для Росії: мінімізувати територіальні втрати, довести рівень російських жертв до показників, які Москва не зможе перекрити мобілізацією, та підвищити економічну ціну до критичної межі. Завдяки розвитку спроможностей для дальніх ударів та масштабній кампанії проти російської енергетичної інфраструктури, Україна прагне зробити 2026-й роком фінансового краху РФ, що змусить Москву суттєво переглянути свої вимоги за столом переговорів.
Москва ж сподівається, що невпинний наступальний тиск зрештою призведе до прориву, або що стратегія бомбардувань критичної інфраструктури підірве українську економіку та змусить людей тікати з міст. Проте російські наступи стабільно не досягають поставлених цілей, а сподівання Москви на вичерпання політичної волі Заходу виявилися марними — підтримка України залишається стійкою.
У 2025 році Україна продемонструвала гарні результати; вона завершила рік, можливо, навіть у кращому стані, ніж 2024-й, коли російські сили просувалися прискореними темпами. Попри те, що Київ увійшов у 2026 рік у непростому становищі, ситуація далека від катастрофічної. У містах діють графіки обмеження електроенергії, а армія й надалі відчуває дефіцит особового складу. Темпи російського наступу дещо сповільнилися взимку, проте наприкінці січня знову почали зростати.
Велика частина минулого року була присвячена переформатуванню відносин Києва з Вашингтоном та створенню механізмів для стабільної підтримки Заходу. Перевага України в дронах дещо нівелювалася, проте її позиція не є відчайдушною. Росія нездатна досягти своїх політичних цілей суто військовими методами — Москві потрібен величезний час для захоплення навіть крихітних ділянок території, і платить вона за це непомірну ціну. Бойові дії також є інструментом здобуття важелів впливу на переговорах.
Росія зберігає певні переваги на полі бою, але вони не стали вирішальними, і час дедалі впевненіше працює проти Москви. Втім, завершення конфлікту на прийнятних для України умовах не буде легким завданням. Це вимагатиме цілеспрямованої підтримки Заходу в галузі розвідки та технологій, постійної адаптації ЗСУ для нейтралізації російських козирів та значно потужнішого економічного тиску на Москву з боку західних держав.
Читайте також: Справжній військовий експерт про події на фронті: «Ми перебуваємо у вирішальній фазі українського наступу»
ПЕРШІ РОКИ
Уявлення та очікування змінюються впродовж війни. У лютому 2022 року здавалося, що Україна стоїть на краю прірви. Розвідка США чітко дала зрозуміти: безпрецедентне нарощування російських сил на українських кордонах було першим етапом операції із захоплення більшої частини країни та встановлення проросійського режиму в Києві.
Проте український уряд до останніх днів зберігав скепсис щодо можливості повномасштабного вторгнення; ключові союзники США також мали власне тлумачення розвідданих. Можна було зробити набагато більше для підготовки та організації оборони країни. Водночас Вашингтон припускав, що Росія досягне успіху на початковому етапі конвенційної війни, але зіткнеться з труднощами під час окупації.
Читайте також: Ціна «м’яса»: як «пояс фортець» Донбасу спалює трильйони рублів та останню надію Кремля й чому його не можна віддавати без бою
Російський план значною мірою ґрунтувався на хибних припущеннях: вірі в те, що їхні війська зможуть швидко ізолювати українські сили, оточити Київ і шокувати українське керівництво серією ударів протягом кількох днів. Російська розвідка вважала, що створила умови для короткої військової кампанії. На щастя, жодне з цих припущень не справдилося. Російська армія наштовхнулася на запеклий опір; вона виявилася не готовою ні до масштабної конвенційної війни, ні до втрат, які та за собою потягне, тоді як Україна згуртувала західні країни навколо своєї справи.
Російські війська зазнали поразки під Києвом та на півдні України, проте вони перегрупувалися і почали використовувати свою перевагу у вогневій моці. Поки лави захисників поповнювалися добровольцями, західна розвідка та передові технології дедалі більше допомагали українській армії виснажувати російський наступ до літа 2022 року. Україна провела дві успішні наступальні операції — на Херсонщині та Харківщині, причому остання завершилася розгромом російських сил.
Проте ці здобутки породили завищені очікування швидкої перемоги. Невдовзі Москва оголосила часткову мобілізацію, відправивши на фронт сотні тисяч військових, і розпочала масштабні інвестиції у розширення оборонного виробництва, фактично зробивши ставку на тривалу війну. Виснажлива битва за Бахмут на Донеччині (серпень 2022 — травень 2023) стала сигналом того, що попереду — важкі бої.
Зосередженість України на Бахмуті та втрати, понесені там, зрештою кинули тінь на плани рішучого літнього наступу 2023 року. Захід сподівався на прорив, тому майже не готувався до затяжної конвенційної війни після завершення цієї операції. Але на той момент російські війська вже встигли окопатися, створити солідний резерв, а сам напад позбувся елементу несподіванки.
Літній наступ України не досяг мети. За цим послідували взаємні звинувачення між Вашингтоном і Києвом. Згодом Росія спробувала повернути ініціативу, але, як і Україна, не змогла подолати підготовлену оборону, підсилену масованою високоточною зброєю — всюдисущими сенсорами та ударними дронами, які вкрай ускладнили здійснення прориву традиційними механізованими штурмами. Поле бою змінилося. Дрони фактично унеможливили концентрацію чи маневрування військ поблизу лінії фронту.
Входячи у 2024 рік, російські війська дедалі частіше переходили до штурмів малими піхотними групами, тоді як Україна компенсувала брак живої сили та артилерійських боєприпасів, дедалі більше інвестуючи в розширення підрозділів БпЛА. Конфлікт, який раніше визначався артилерією та механізованими з’єднаннями, еволюціонував у війну високоточних засобів ураження, електронної боротьби (РЕБ) та дронів.
Воля України до боротьби та інновації на полі бою виявилися критично важливими для стримування ворога. Підтримка Заходу також була суттєвою, хоча західні спроможності часто надходили дозовано («крапельним шляхом»), а не масовано, і не завжди вчасно узгоджувалися з потребами українських операцій, що знижувало їхній ефект. Протягом війни було втрачено чимало можливостей.
До кінця 2024 року дрони та підрозділи безпілотників стали не просто способом компенсації дефіциту, а основою тактики українських сил на широкому фронті. Російська армія також перейняла ці підходи, часто копіюючи українські інновації, а подекуди навіть краще масштабуючи рішення на полі бою. Проте, попри розрекламовані обіцянки «революції дронів», і Росія, і Україна продовжують стикатися з типовими проблемами війни: людьми, боєприпасами, формуванням резервів, управлінням та мобілізацією оборонної промисловості.
Підготовлена оборона, міни та артилерія залишаються ключовими факторами. Оборонні споруди заганяють нападників у вузькі штурмові коридори, міни потребують залучення інженерної техніки для розмінування, що ускладнює просування бронетехніки, а артилерія придушує підрозділи, що атакують, або змушує їх розсіюватися. Хоча значна частина втрат припадає на дрони, бойові дії стали рутинними та відносно статичними через численні оборонні рубежі та мінні поля.
Попри весь вплив технологій на цю війну, виклики, з якими стикаються обидві армії, глибоко знайомі тим, хто вивчав війни минулого. На короткий час Курська операція України у 2024 році, здавалося, повернула маневреність на поле бою, але вона не змогла змінити загальну динаміку і переросла у тривалу оборонну битву.
Якщо початковий період війни вирізнявся швидкістю та маневром, то нинішня затяжна конвенційна війна визначається циклами адаптації, виснаження та відновлення сил. Збоку може здатися, що за останні два роки мало що змінилося, але завдяки технологічним інноваціям та новій тактиці поле бою трансформується кожні три-чотири місяці. Україна використовує західну розвідку, матеріальну допомогу, капітал і технології, щоб нівелювати переваги Росії.
Москва ж мобілізувала свої ресурси, включно з величезними запасами техніки, що залишилися у спадок від Радянського Союзу. І вона не змогла б залишатися у війні без підтримки Китаю, Північної Кореї та, меншою мірою, Ірану.
Читайте також: Війна дронів та адаптацій. Аналіз поточної ситуації на фронті: звіт воєнного аналітика Майкла Кофмана
ВІЙНА СЬОГОДНІ
Сучасна динаміка на полі бою визначається «прозорістю» ліній фронту. Передові позиції українських сил нагадують мережу постів із великими розривами між ними, через які намагаються просочитися російські підрозділи. Через це важко визначити, хто саме контролює ту чи іншу ділянку, а лінія зіткнення більше нагадує «сіру зону» перехресних секторів обстрілу.
Ця територія простягається приблизно на 15–20 кілометрів від переднього краю, і обидві сторони називають її «зоною смерті» (kill zone). Назва цілком влучна: за такої високої концентрації ударних та розвідувальних дронів будь-які механізовані атаки легко відбиваються, а за нечисленною піхотою, що намагається прокрастися крізь цю зону, підрозділи БпЛА влаштовують нещадне полювання. На тлі відносного пату 2025 рік став ареною жорстокої боротьби за панування саме в цій «зоні смерті».
На початку року зона була міцно затиснута над російськими військами, що давало Україні значну перевагу. З часом завдяки елітним формаціям (таким як «Рубікон»), розширенню підрозділів БпЛА та банальній чисельній перевазі Росії вдалося змістити цю зону рівномірніше по всьому полю бою, нівелювавши український пріоритет. Цього року ми побачимо повторення цього протистояння, адже саме перевага в безпілотних технологіях тепер диктує ініціативу на землі.
Епіцентр боїв змістився з передових позицій на підрозділи дронів та артилерію, що здійснюють вогневу підтримку. Українські частини дедалі частіше повідомляють про вищі втрати серед особового складу на лініях підтримки та логістики, ніж серед бойової піхоти.
Через це Україна все активніше використовує наземні роботизовані платформи (UGV), щоб мінімізувати втрати під час підвезення ресурсів та евакуації поранених. Розширення «зони смерті» також ускладнило концентрацію сил. Поза її межами обидві сторони застосовують високоточну зброю та дрони-камікадзе проти пріоритетних цілей. Дороги завішані антидроновими сітками, кожен транспортний засіб обладнаний системами РЕБ, а бойові броньовані машини нагадують гігантських їжаків, обвішаних сітками та гілками для захисту від FPV-дронів.
Проте спосіб, у який воює Росія — використання малих груп піхоти або легкомоторизованих загонів для обходу українських позицій — просто не створює достатнього імпульсу, щоб перетворити пролом в обороні на стратегічний прорив. Як наслідок, російська армія не змогла скористатися випадками, коли мала локальну перевагу в підрозділах БпЛА.
Російський наступ перетворився на цілорічну виснажливу рутину, яку важко зупинити, але яка так само непридатна для швидкого просування. З 2024 року російські сили буквально прогризають собі шлях крізь фронт, проводячи дрібні операції на лінії завдовжки понад 1200 кілометрів. Хоча пріоритетом Москви залишається захоплення решти Донеччини, вона одночасно атакує на кількох напрямках, намагаючись розпорошити українські сили. Проте такий підхід розпорошує і самі зусилля Росії, дозволяючи Україні стримувати ворога, обмежуючи його лише мінімальними здобутками.
У війні виснаження територіальні зміни часто є запізнілим показником і лише одним із критеріїв боєздатності. Аналітики розходяться в оцінках контролю територій, оскільки більша частина фронту — це «сіра зона». Наприклад, за даними фінської Black Bird Group, у 2025 році російські війська просунулися на 5000 кв. км (враховуючи контрудари на Курщині), порівняно з 4200 кв. км у 2024-му.
Це включає близько 4600 кв. км захопленої української території у 2025 році проти 3500 кв. км у 2024-му. Проте ці просування становлять мізерний відсоток території України, і з огляду на їхній темп, перед російськими військами все ще стоїть надважке завдання навіть просто для захоплення решти Донецької області. Саме тому Путін вимагає від України поступок цією областю за столом переговорів — він прагне уникнути тривалої та кривавої боротьби.
За винятком відтіснення українських частин з-під Курська, 2025 рік для Росії став роком операційних невдач. Російське командування заявляло про успіхи, яких насправді не було, а більшість їхніх просувань відбулися не на тих напрямках, які вони визначали як пріоритетні.
Хоча Україна втримала ключові позиції на Донеччині, це відбулося ціною поступових втрат на інших ділянках у Дніпровській та Запорізькій областях. Донеччину Україні обороняти легше завдяки ландшафту та укріпленням, але південні регіони мають критичне економічне та промислове значення. У 2026 році, поки російські сили продовжуватимуть тиск на Донбасі, для України існує ризик, що фокусування оборони саме там дозволить ворогу прискорити просування в інших регіонах, де українські підрозділи можуть виявитися слабшими.
Читайте також: Суспільний зріз на межі 2026 року: за якою формулою українці бачать завершення війни
ДВІ КАМПАНІЇ УДАРІВ
Обидві сторони розширили свої кампанії ударів по критичній інфраструктурі та оборонному виробництву. Російські атаки на українські міста та об’єкти життєзабезпечення, які вже стали регулярними, виявилися особливо жорстокими цієї зими, що видалася значно холоднішою за попередні.
Понівечена енергосистема України перебуває під дедалі більшим тиском через систематичні удари РФ по підстанціях. Віялові відключення стали звичним явищем ще з жовтня, проте зараз ситуація погіршилася настільки, що в деякі лютневі дні мешканці Києва отримували світло лише на півтори-дві години на добу.
Попри західні санкції та експортний контроль, Росія значно наростила виробництво ракет різних типів від початку війни. Випуск далекобійних дронів-камікадзе зростає майже експоненціально; саме вони зараз становлять основу російських ударних пакетів.
Якщо у 2024 році Україна стикалася з сотнями дронових атак на місяць, то до 2025-го їхня кількість вимірювалася вже тисячами, що застосовувалися у комбінації з крилатими та балістичними ракетами. Останні особливо виснажують сучасні західні системи ППО.
Україна намагається розв’язати цю проблему за допомогою інноваційних підходів, масштабуючи використання дешевих дронів-перехоплювачів та тактичних радарів, щоб компенсувати дефіцит зенітних засобів. Однак деякі з цих рішень демонструють низьку ефективність за несприятливих погодних умов, притаманних зимовому періоду.
Читайте також: Ми всі думаємо, наскільки сильна армія путіна?
Українські удари по російській енергетичній інфраструктурі також виявилися ефективними: вони дестабілізували постачання пального та підірвали здатність Росії отримувати прибутки від експорту енергоносіїв. Україна наростила власне виробництво безпілотників, і хоча більшість із них перехоплюється, дедалі більша кількість сягає цілей.
Російська ППО малої та середньої дальності, на яку покладено завдання боротьби з дронами, дедалі більше виснажується, стрімко витрачаючи боєкомплект. За умови належної передачі технологій від західних країн (зокрема систем наведення та ракетних двигунів), Україна могла б суттєво розширити й виробництво крилатих ракет наземного базування. До 2025 року українські атаки почали чинити відчутний вплив на російську нафтопереробку та інфраструктуру експорту енергоносіїв.
Удари України значною мірою орієнтовані на те, щоб підірвати фінансову спроможність Росії вести війну в середньостроковій перспективі. Росія стикається з економічною стагнацією, дефіцитом бюджету, кризою регіональних бюджетів, низькими цінами на нафту та падінням нафтових доходів (оскільки Москві доводиться пропонувати величезні знижки, аби взагалі продати сировину). Посилюється тиск і на «тіньовий флот» — мережу суден, які Росія використовує для обходу санкцій.
У Росії не закінчаться гроші просто завтра, проте економічний фундамент її військових зусиль виглядає дедалі хиткішим. Регіональні адміністратори, ймовірно, здригаються, отримуючи щорічні квоти на рекрутів, зважаючи на бюджетний тиск, з яким вони вже зіткнулися. Навіть російське військове виробництво, що було головним рушієм промисловості останні кілька років, почало виходити на плато. Незрозуміло, як довго Москва зможе продовжувати витрачати на армію та війну 40% державного бюджету, що еквівалентно майже 8% ВВП.
ВИКЛИКИ МАЙБУТНЬОГО
У 2026 році і Росія, і Україна постають перед серйозними викликами. Попри тактичну адаптацію РФ, боєздатність її військ не зростає. Російська армія, по суті, намагається берегти техніку, але зазнає значно більших втрат у живій силі. У період з 2022 по 2024 рік Москва могла дозволити собі дедалі вищі втрати, одночасно нарощуючи чисельність військ. Рекрутинг був настільки активним, що 30% новобранців спрямовували на створення нових формувань. Так, чисельність російського війська зросла з близько 900 000 осіб напередодні вторгнення до приблизно 1,3 мільйона у 2025 році.
Однак майже весь мобілізаційний ресурс Росії у 2025 році — 30–35 тисяч контрактників на місяць — йшов лише на покриття бойових втрат. До грудня безповоротні втрати (загиблі та важкопоранені) почали перевищувати місячні обсяги набору, які також почали падати. Висновок очевидний: російська армія не може розширюватися за нинішніх темпів наступальних операцій. Окремі російські підрозділи дедалі частіше страждатимуть від недоукомплектованості та внутрішнього дисбалансу, оскільки заміщувати втрати стає все складніше.
Хоча Росія все ще має значну чисельну перевагу над Україною, негативні тенденції лише посилюватимуться. Більшість росіян, готових воювати за гроші, вже зробили це, і тепер Москві доводиться шукати інші способи залучення рекрутів. Наприклад, вона почала використовувати резервістів для охорони інфраструктури, щоб вивільнити більше людей для фронту.
Якість новобранців також падає, що призвело до зростання кількості випадків дезертирства у 2025 році. Усе це не означає, що в Москви закінчуються люди. Попередні прогнози про те, що Росія вичерпає запаси живої сили, боєприпасів чи техніки, виявилися хибними. Проте, якщо поточний рівень втрат збережеться, у 2026 році Москві, можливо, доведеться знизити інтенсивність наступу або скоротити кількість напрямків, на яких вона намагається тиснути. Без кардинальних змін у тактиці російських військ або прорахунків в українській обороні, сподівання Кремля на прорив ставатимуть дедалі примарнішими.
Україна входить у п’ятий рік війни з певними успіхами в наступальних діях — вона не проводила весь час лише в обороні. Деякі підрозділи виробили ефективний системний підхід: за допомогою дронів вони ізолюють ділянку і планомірно виснажують там російські сили, що дозволяє піхоті поступово повертати територію.
Яскравим прикладом такого підходу стала повільна контрнаступальна операція під Куп’янськом на Харківщині восени 2025 року, в результаті якої українські сили зрештою відбили територію та зачистили більшу частину міста. Попри те, що це відбулося на другорядному фронті, операція продемонструвала, як українські частини можуть використовувати тактичні інновації для повернення позицій замість того, щоб кидати штурмові полки для затикання дірок або проводити дорогі лобові контрнаступи. Збройні сили України також послідовно використовують технології, щоб компенсувати дефіцит живої сили.
Головний виклик для України — це підтримання боєздатності військ безпосередньо на фронті. Підрозділи безпілотників часто розширюються шляхом внутрішнього перерозподілу кадрів усередині армії, а не залучення людей ззовні. Попри прогрес в автономності та ШІ, більшість систем в Україні досі потребують операторів, технічного обслуговування, логістики та супутніх технологій. Словом, війна дронів залишається дуже людиномісткою.
Саме тут в України виникають проблеми. Тисячі військовослужбовців перебувають у СЗЧ (самовільне залишення частини). Солдати виснажені, а на найважчих ділянках піхота проводить на позиціях довгі місяці без ротації. Оскільки центр тяжіння бойових дій зміщується з лінійної піхоти на підрозділи БпЛА та фахівців, втрати стає дедалі важче замістити, адже люди на цих посадах потребують тривалого навчання та спеціальних знань.
Хоча маневрені з’єднання України є тактично інноваційними та мають гарне керівництво, країна стикається з проблемами в управлінні військами. Нові підрозділи все ще формуються без належної кількості офіцерів, людей чи техніки, і їх створення відбувається коштом посилення вже існуючих частин. Через брак оперативних резервів елітні підрозділи змушені виконувати роль «пожежних команд», перекидаючись по всьому фронту для стримування російських наступів.
Новостворені корпуси мали б додати злагодженості за рахунок координації дій підпорядкованих бригад, і в кількох випадках це спрацювало, але командири досі обмежені мікроменеджментом — наприклад, вони не можуть змінити позиції без дозволу вищих рівнів командування. Політика «ні кроку назад», яка фактично забороняє відступ, заважає бригадам вести мобільну оборону і призводить до утворення виступів («мішків»), де українські сили повільно опиняються в оточенні. Гірше того, деякі командири подають неправдиві звіти про свої позиції, коли оборона стає неможливою під тиском постійних російських штурмів. У наступному році Україні доведеться вирішувати ці питання мобілізації та управління військами, щоб мінімізувати втрати та випереджати російську армію.
Читайте також: Тягар популізму: чотири запитання до “плану Трампа”, якого не існує
ВІЙНА У 2026 РОЦІ
У 2025 році війна набула виразного регіонального характеру. Росія та Україна розширили атаки на торговельне судноплавство в Чорному морі. Україна також почала полювати на російський «тіньовий флот» в інших акваторіях, тоді як Москва зухвало порушувала повітряний простір країн НАТО та проводила розвідувальні польоти БпЛА над їхньою інфраструктурою. Очікується, що ці кампанії лише масштабуватимуться, доки на полі бою пануватиме відносний пат. Проте завжди залишається ймовірність того, що поступові зміни раптово переростуть у стрімкі перетворення.
Прогнозування під час війни часто надто сильно спирається на екстраполяцію попередніх етапів. Проте навіть на перший погляд незначні зміни можуть мати ефект доміно. Наприклад, нещодавно Україна заблокувала використання Starlink російськими силами, що суттєво вплине на їхню здатність керувати наземними роботизованими платформами та певними типами ударних дронів — а головне, змусить Росію реорганізувати систему управління військами на тактичному рівні.
У 2026 році Україні необхідно стабілізувати лінію фронту, знайти масштабовані та доступні рішення для протидії російським ударам по інфраструктурі, а також використовувати дрони та крилаті ракети власного виробництва для нанесення Росії ще більших економічних збитків. Більша частина цієї роботи вже триває протягом останнього року.
Проте серйозний злам ініціативи залежатиме від того, чи зможе Україна перейти від простого виснаження ворога на фронті до контролю над бойовим простором на більшій глибині та повернення тієї переваги в дронах, яку вона мала раніше. Наразі російські війська мають перевагу в засобах ураження на дистанції понад 30 кілометрів; Україні часто бракує дешевих та ефективних інструментів для ураження цілей на такій відстані. Цю асиметрію необхідно ліквідувати, якщо українські операції мають на меті досягнення результатів, що виходять за межі стратегії виснаження.
Минулого року президент Росії Володимир Путін зробив дві ставки. Перша полягала в тому, що постійний тиск і виснаження призведуть до обвалу українського фронту. Друга — на те, що російська дипломатія зможе налаштувати Сполучені Штати проти України, позбавивши її критично важливої американської підтримки.
Вашингтон справді припинив надавати військову допомогу як безоплатну підтримку, проте було розроблено механізм, за якого європейські країни тепер оплачують подальшу допомогу США для українських військових потреб. Фактично, обидві ставки Путіна виявилися програшними. Те, як розгортатимуться бойові дії надалі, визначатиме хід переговорів, а головне питання полягатиме в тому, чия стратегія є сталішою: російський наступ чи українська оборона. Битви минулого року свідчать, що на порозі п’ятого року війни військові перспективи Москви суттєво не покращилися, тоді як економічне напруження зростає.
Війни — це змагання волі та витривалості не меншою мірою, ніж змагання систем. Вашингтон демонструє явне нетерпіння, прагнучи врегулювання до літа, проте на цей конфлікт неможливо легко накласти штучні часові межі. Ця війна ніколи не була просто боротьбою за території.
Москва прагне нав’язати свою волю Україні та знищити її як незалежну державу з власною національною ідентичністю. Україна потерпає від утоми, але не від відчаю. Попри всі виклики, час працює на Росію дедалі менше, як би старанно Москва не намагалася переконати світ у протилежному. Москва не може просто ігнорувати фундаментальну невідповідність між наявними у неї військовими ресурсами та політичними цілями, яких вона прагне досягти.
Майкл Кофман, на південь від Павлограда, жовтень 2025-го
—
Майкл Кофман, 16 лютого 2026 р.
Оригінал: Ukraine’s War of Endurance. The Fight for Advantage in the Conflict’s Fifth Year