Росія має багатий досвід безкарності зла. Минулі злочини прощені або забуті. Безкарність спонукає заперечувати сам факт злочину, вважати розплату за нього — нечесною, а війну за повернення сплаченого — праведною. Спираючись на цей досвід, Росія продовжує воювати, сподіваючись, що їй знову нічого не буде
Спираючись на власний багатий досвід безкарності зла, Росія виступає руйнівником глобальної етичної норми. І тепер у неї з’явилися однодумці. Про це йдеться в тексті старшого наукового співробітника Центру Карнегі Олександра Баунова. Це глибока, інтелектуальна публіцистика, що поєднує в собі політичний аналіз із філософським осмисленням морального розпаду російської верхівки
***
2025 рік розпочався з надій на мир із Україною та Заходом — з легкої руки Трампа, а завершується розмовами про неминучу війну з Європою. Мовляв, Європа завжди воювала з Росією — сама або як чиїсь «підсвинки». Байдуже, що чотири роки тому вона не воювала і навіть не збиралася, а була головним покупцем, продавцем та інвестором Росії.
У тій ментальній каламуті, де половці сусідять із гітлерівцями, різниця між «зараз» і «завжди» майже невідчутна. Продовження війни у 2026 році спершу було анонсоване Путіним на «Підсумках року» та колишнім економістом Бєлоусовим на новорічній колегії Міноборони. Згодом, у межах пропагандистської спецоперації, це закріпили Лавров та Ушаков у заявах від 29 грудня.
Розпіарена зустріч Трампа із Зеленським очікувано не принесла миру, проте, вочевидь, допомогла окреслити контури угоди, яку Трамп визнав якщо не остаточною, то достатньою, аби спробувати загнати в неї російську сторону. Путін, наче звір від мисливця, кинувся плутати сліди. Замість обговорення угоди він почав скаржитися, ніби Зеленський намагався його вбити.
Читайте також: Мир за декілька тижнів або нічого: підсумки переговорів у Мар-а-Лаго
Про це ми дізналися із заяви Ушакова. З неї ж — і про те, що формулювання, узгоджені Трампом та Зеленським, Росію не влаштовують, бо «за нашою оцінкою, [вони] залишають київській владі поле для різних інтерпретацій, аби ухилитися від виконання своїх зобов’язань».
Далі Ушаков повторив тезу Лаврова: ми не виходимо з переговорів, але атака на резиденцію Путіна — це привід переглянути позиції. Вихід із переговорів на шлях продовження війни вийшов не надто витонченим, але цілком очікуваним.
Читайте також: Валдайська казка Лаврова для Трампа: навіщо Путіну вигадувати атаку на свій будинок
У колії війни
Слова про необхідність бути готовими до війни лунають і з Європи. У Москві їх тлумачать як бажання напасти — адже саме Європа «завжди воювала» з Росією, а не Америка, як роками торочили до цього. Ба більше — цей напад нібито вже стався, і Росія лише відповідає, бо «Захід розв’язав із нами війну руками українських націоналістів».
Європа називає дати готовності до зіткнення — 2028 або 2030 рік. У Росії з цих дат кепкують. Так само сміялися з названих дат російського вторгнення в Україну. Як останній, найбільш переконливий доказ, крутять на повторі запис російського лідера: «Ну що, ми збираємося нападати на Європу, чи що? Ну що це за нісенітниця!»
У російському бюрократичному просторі належить вірити словам «самого», поготів виставленим на репіт. Але збоку це виглядає інакше. Схожі слова з тією самою інтонацією награного подиву Путін казав про намір напасти на Україну. До того ж він прямо зараз стверджує, що Захід уже воює. А раз так, то Росії й нападати не доведеться. Просто знову вийде Лавров і скаже: «По-перше, ми не вторгалися, у нас просто не залишилося іншого способу пояснити Заходу, що він…»
Оскільки війна вже триває, питання нападу втрачає актуальність. Росія, як відомо, не починає війни, а просто закінчує ті, що були розпочаті іншими. До того ж обіцянки не нападати йдуть від людини, відомої цитатою: «Якщо бійка неминуча, треба бити першим». Ступінь неминучості бійки, звісно ж, визначає сам автор вислову.
Європа непокоїться не дарма. Путін розв’язав війну, але те, що він може зупинити її будь-якої миті, — ілюзія. Розпочавши війну, він запустив самопідтримуваний процес. Він опинився у докладно описаній науковцями ситуації path dependence — «ефекту колії», з якої для нього самого немає простого виходу.
Рух колією так само важко зупинити, як снігову лавину чи осипання краю піщаної вирви, де неможливо провести гравітаційну межу між сусідніми піщинками: впала одна — немає причин не впасти наступній, доки обвал не закінчиться фізичним фіналом. Або як в астрофізиці: частинки не можуть перестати падати в чорну діру, доки вона, переповнившись масою, не вибухне. Історія з різкою зміною російської переговорної позиції — типовий приклад руху в колії такого процесу.
Путін не бреше завідомо, коли каже, що Росія не збирається нападати на Європу. Він просто може не усвідомлювати, що запущений ним процес веде його за собою. А отже, може настати момент, коли Путін цілком щиро скаже, що йому не залишили вибору: просто треба було усунути чергову перешкоду, аби закінчити нинішню війну. Тим паче, що критерієм «ненападу» оголошено такі розмиті речі, як відсутність обману та демонстрація поваги з боку опонентів.
Читайте також: Що стоїть за попередженнями багатьох лідерів у Європі про війну з Росією
Провал у моралі
У 2022 році здавалося, що Росія пробила діру у світовому порядку, в яку сама і провалюється. Діра виявилася чорною, і до кінця 2025 року в неї провалюється світ. Край вирви, що осипається, розширюється, і все нові предмети та поняття сповзають донизу. Серед них — фундаментальні моральні орієнтири та хрестоматійні уявлення про добро і зло.
Наприклад, за шкільними канонами президент Зеленський — абсолютний герой. Він буквально цар Леонід, який на вимогу «землі та води» відповідає «прийди і візьми», а потім у Фермопілах вступає у бій із переважаючими силами ворога. Він — Роланд, що сурмить у ріг у Ронсевальській ущелині; Черчилль, який протистоїть ворогу наодинці.
І ось російські хлопчики й дівчатка, які виросли на цьому каноні, ламаючи власну душу, пояснюють собі та дітям, що треба бути як маршал Петен, а не як де Голль. Що спартанці та афіняни цілком могли вступити в «розумні переговори» і прийняти верховенство царя.
Російських дітей десятиліттями вчили, що таке зло: облягати міста, позбавляти їх води та тепла — злочинно. Тепер же пропагандист, отримуючи орден, заявляє, що чоловік створений для війни, яка «повернула життю сенс». Це тепер нова етична норма. З нею заведено якщо не погоджуватися, то принаймні мирно співіснувати. Нещодавно було модно кпкувати з «нової етики» Заходу — і ось вона прийшла, але не згори, а знизу, з дна вирви.
Раптом добрим тоном серед багатьох росіян та європейців стало зверхньо плювати в бік Зеленського. Не шкодувати, що йому, можливо, доведеться йти на поступки руйнівникам етики, а саме виступати в ролі його моральних критиків. Розмови ж про війну перетворилися на такий собі дурний тон, на ледь терпиму настирливість.
Читайте також: Розсекречені архіви «щиросердя»: як Путін 20 років анонсував війну, а Захід боявся зіпсувати вечірку
Охоронна грамота
Плевок на адресу Зеленського чи європейських політиків став використовуватися в Росії як охоронна грамота, магічне закляття для тих, хто хоче зберегти залишки автономії від режиму. З тієї ж причини з’являються високомірні зауваження на адресу незалежної преси — мовляв, вона «емігрантська» або «іноагентська». Складається враження, що багатьом не потрібна жодна преса: офіційною справедливо гидують, а незалежна дошкуляє нагадуваннями про неприємне.
Соціальний організм вчиться жити з хворобою всередині — співіснує, навіть вступає в симбіоз. Звідси народжуються витіюваті причинно-наслідкові конструкції, спроби пояснити російські злочини тим, що українська сторона «неправильно обирає цілі». Мова ж російських політиків давно перейшла на звіряче ідеологічне ричання.
Під новий 2026 рік затяжна загарбницька війна у поєднанні з репресіями роз’їдає фундаментальні етичні норми дедалі більшої кількості людей. Цинізм оголошується мудрістю, байдужість — холоднокровністю, а справедливість проголошують застарілою, бо вона «недостатньо раціональна».
Читайте також: Погляд «з поля» війни: Майкл Кофман про логіку виснаження та приховані загрози 2026 року
Перегляд підсумків
Борючись за перегляд підсумків Холодної війни, російська влада заодно скасовує підсумки Другої світової, які завжди вважала вигідними. Тепер статус Росії у світі не визначається перемогою над нацизмом; він цілком залежить від наслідків СВО. З актуального переможця Росія перетворилася на потенційного, а то й на переможеного. Навіть досягнувши свого, російський лідер забарвить минулу перемогу в токсичні тони нинішньої агресії.
Росія має багатий досвід безкарності зла. Минулі злочини прощені або забуті. Безкарність спонукає заперечувати сам факт злочину, вважати розплату за нього — нечесною, а війну за повернення сплаченого — праведною. Спираючись на цей досвід, Росія продовжує воювати, сподіваючись, що їй знову нічого не буде, а можливу розплату знову вдасться оголосити найбільшою несправедливістю.
—
Олександр Баунов, старший науковий співробітник Фонду Карнегі; опубліковано у виданні The Carnegie Russia Eurasia Center in Berlin