Колись, у темні роки вʼйни, Радянський Союз тягнув руки до Заходу — жадібно, мов до їжі після голоду. І брав усе, що давали. Бо інакше — кінець. Сам Сталін, той самий, що любив говорити про «власні сили», визнав: без допомоги США та Британії СРСР би не витримав.
Тож просили. Не просто просили — вимагали, благали, шантажували. «Ще! Ще! Ще!»
Лише тушкованки отримали понад 2 мільярди 70 мільйонів банок. Уявити собі два мільярди банок якісного м’яса — непросто. Та без цього солдат не воює. Американці навіть обмежували продаж м’яса власним громадянам, щоб нагодувати червоноармійців. Але нинішні «можемповторітєлі» про це воліють не згадувати.
А автомобілів? Понад 430 тисяч. І не будь-яких — «Студебекери», «Доджі», «Форди». До кожної машини — теплий кожух. Призначалися вони водіям, але насправді гріли радянських полковників, їхніх родичів і коханок. Знову ж таки, пам’ять про це у «побєдітєлєй» кудись зникла.
Коли Черчилль приїхав до Москви, його зустрічала делегація в тих самих американських пальто. Прем’єр, побачивши цей абсурд, нібито пожартував:
— Що це, профспілка водіїв мене зустрічає?
Але в жарті — правда. У чужих пальтах, на чужих машинах, із чужими консервами в кишені — так виглядала радянська «самостійність».
І смішно, і страшно водночас. Бо будь-хто, хто тоді наважувався сказати вголос: «Американське краще», — отримував не подяку, а десять років таборів. За «зраду» й «антирадянщину». Іноді вистачало просто згадки, що допомога взагалі була.
А між тим, цифри вражають.
19 тисяч літаків, 19 тисяч танків і бронетранспортерів, 35 тисяч радіостанцій, 2 тисячі радарів, 2,5 мільйона телефонів, тисячі паровозів, катерів, мільйони черевиків, штанів, ґудзиків.
Кожен третій літр авіабензину в СРСР був американським. Кожен другий набій — споряджений західним порохом. Із десяти мішків цукру шість приходили з США.
А тепер згадайте про саму вʼйну.
Союзницькі бомбардування фактично знищили німецьку промисловість — тому «Тигри» і реактивні «Мессершмітти» не встигли змінити хід вʼйни. У 1943 році, під Курськом, радянська армія стояла на межі поразки, і лише висадка союзників у Сицилії змусила Гітлера перекинути війська на інший фронт.
Про це нині у росії воліють не згадувати. Там і далі співають про «дідів», які «дійшли до Берліна» — забуваючи, на чиїх колесах і з чиїх консервів вони «дійшли».
На першій світлині — радянська артилерія, що рухається на американських вантажівках, на колесах із американською гумою, з гарматами, просвердленими на американських верстатах, і з американським пальним у баках. Навіть чоботи солдат — з американської шкіри, а в казанках — американська тушкованка.
Другий знімок — колона «ленд-лізу» через Іран, 1943 рік. Тоді Америка годувала, возила, постачала — поки Москва мовчки ковтала і писала у звітах: «самі впорались».
І ось тепер, через вісім десятиліть, історія повторюється. росія знову стоїть із простягнутою рукою — тільки тепер перед Китаєм. Той постачає їжу, техніку, деталі, навіть картоплю. Зупини Пекін торгівлю — і «велика держава» стане. Без технологій, без заводів, без «вітчизняних» автомобілів, без маски «самостійності».
Так завжди буває з тими, хто замість правди обирає міф. Бо міфи не годують, не возять і не рятують — вони лише красиво звучать у телевізорі.