“Римський імператор Калігула був великий жартівник. Він любив комічні вистави з перевдяганнями, і сам в них охоче брав участь. Робив це публічно, збираючи великі маси глядачів на стадіони і арени.
Спочатку народ його сліпо обожнював. Простим людям подобалося, як молодий імператор троллит місцевий парламент. Наприклад, Калігула оголосив, що призначить свого коня сенатором. Все вирішили, що це – круто, і сміялися вдалому жарту.
А він з посмішкою спершу записав свого коня в цивільний стан – за законом в парламенті міг бути тільки корінний римлянин – а після призначив, таки, сенатором. Коня!
Хтось говорив, що подібне є нехтуванням здорового глузду і насмішкою над державним устроєм. Але, народ парирував, що це – креативно, смішно і, оскільки стосується лише сенаторів, то нехай собі тролить їх далі.
Тут Калігула оголосив, що призначає свого коня-сенатора консулом.
А згідно з античною традицією, консули були вищими держособами і управляли областями, які входили до складу імперії. Ось тут вже громадяни зрозуміли, що з імператором щось не те, і прийшли в двіж.
І тут маска коміка була скинута: Каллігула відповів жорстоким терором, що дуже характерно для істериків, коли щось йде не по-їхньому.
Одночасно виявилися й інші сюрпризи – порожня скарбниця, розвал економіки, втрата союзників, активізація зовнішньої загрози. Виявилося, що веселий імператор був повністю некомпетентний у всіх сферах, крім самопіару і видовищ.
Громадяни прозріли, але було пізно: країна опинилася на межі краху.
Ситуацію врятувала армія, яка збунтувалася через затримку заробітної плати, і поперла на Капітолій.
Військові прибрали Калігулу і призначили керувати країною маріонетку Клавдія.
Але той, як і попередник, став застосовувати інструменти диктатури і терору.
Народ активно вимагав повернути громадянські права, демократичні інститути, і волав до совісті військових. Ті показували цивільним дулю, зі словами, що не допустять, щоб незрілі особистості, ласі до видовищ, вирішували долю імперії.
Але, управлінці і економісти з військових виявилися так собі.
Імператорів стали міняти одного за іншим, за принципом: не зміг забезпечити дива – пішов геть. Деякі й року не затримувалися, звільняючи місце для наступного.
Ця чехарда остаточно підірвала економіку країни.
Нарешті, методом проб і помилок, призначили імператором тлумачного управлінця Марка Кокцей Нерву. Це був серйозний чиновник, розбирався в економіці, поважав закони і був хорошим дипломатом.
Він повернув демократичні інститути, підняв Рим з попелу, відновив права пригноблених і задружіться з лояльними сусідами.
Римський орел розправив пір’ячко, країна зажила нормальним життям.
Але тут народ вирішив, що чогось йому не вистачає. А саме – видовищ.
Як виявилося, люди не награлися в Калігулу, і висновків не зробили.
Імператор Марк відповів, що країні не до веселощів, треба затягнути пояси, зміцнювати оборону, тільки жорсткою економією можна забезпечити розвиток.
Люди сказали “ні”, і Марка теж змістили, причому – пов’язали і заморили голодом, для науки всім наступним “рятівникам нації”.
Наступні загравали з народом і сенаторами, але це ситуацію не рятувало. Бардак в країні був ще той.
А тут їхнім сусідам доперло, що гріх не половити рибку в цій муті з вигодою для себе.
Вони стали нападати і відхоплювати від Риму шматок за шматком. Знову ситуацію взяли в свої руки військові. Пощастило з полководцем Аецієм, який розігнав сенат і очолив військову диктатуру.
Але закони економіки підпорядковувалися військового статуту, і ситуація всередині країни ставала все гірше і гірше.
Імперія ще утримувала зовнішні кордони за рахунок патріотизму і самовідданості легіонів. Хоча грошей їм платили все менше.
Скоро і легіони видихнули, вирішивши, що з якого дива вони повинні гинути за невдячних співгромадян, і потихеньку стали саботувати. А після прийшли варвари…
І нікого в країні не знайшлося, хто міг би дати їм відсіч.
Так закінчилася історія вічного міста…