“Втікаючи під ударами Червоної армії, німецько-фашистські загарбники зруйнували шахти №№ 2, 3, Байдаківський вуглерозріз, брикетну фабрику, електростанцію, залізничний вокзал, театр, палац піонерів, середню школу № 2, педучилище…”. Такою і до цього часу є офіційна версія наслідків нацистської окупації міста після його звільнення від військ Німецького рейху у 1943 році. Цитуємо за відомим і доступним джерелом – Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Кіровоградська область / Ред. кол. тому: Сиволап Д. С. (гол. редкол.), АН УРСР. Інститут історії. – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1972. – С. 612.
Проте в питанні того, хто зруйнував вугільну галузь міста, ставити крапку зарано. Звісно, слід критично сприймати повідомлення в пропагандистських і відверто лояльних окупаційній владі виданнях про життя міста. Проте об’єктивна інформація, наприклад щодо руйнації вугільних підприємств, навряд чи була пропагандою. І на це є вагомі аргументи:
Під час окупації міста та навколишніх сіл і селищ бойових дій не вели ні нацистські війська, ні червоноармійці, оскільки більшість живої сили Червоної армії було в оточенні – в Уманському котлі.
Німеччина гостро потребувала енергетичних ресурсів, тому знищення буровугільної промисловості точно не було завданням окупаційних підрозділів.
Стрімкий рейд до Дніпра, який зупинив лише підрив Кременчуцького мосту, не передбачав навіть суто теоретично перевезення сотень кілограмів вибухівки, здатної винести у повітря капітальні споруди, техніку та інфраструктуру.
Саме тому цілком вірогідною, на наш погляд, є інформація, опублікована у вересні 1941 року в обласному окупаційному виданні “Український голос”:
“На базі цих (буровугільних – авт.) родовищ працювали Байдаківський кар’єр, шахта в Олександрії, в Протопопівці і в Кіровограді, але з відходом червоних шахти були зруйновані, господарство їх знищено… Промислові відділи міської та обласної управи повинні якнайскоріше зайнятись відновленням роботи на буровугільних шахтах, зокрема Олександрійській брикетній фабриці, подбати за відкриття нових буровугільних кар’єрів по добуванню місцевого бурого вугілля”.
Ідеї відновлення діяльності буровугільних підприємств підіймались в окупаційній пресі у 1942 році. А вже у 1943, коли стало зрозуміло, що окупація триватиме недовго, такі заклики зникають зі шпальт газет. Українські прізвища теж стають рідкістю серед авторів заміток. А редагувати видання починають представники вищої окупаційної влади особисто. Німецькому рейху на теренах України вже було не до перспектив.
Чому радянські пропагандисти не повідомляли про знищення промислової бази до наступу нацистів? Адже це стандартна практика – знищувати діючі промислові об’єкти, принаймні виводити їх з ладу для ослаблення економічного потенціалу ворога. Імовірно, давалася взнаки типова практика радянської влади – брехати де тільки можна, щоб потім усе, навіть вимушені дії з ліквідації підприємств, списати на ворога.