«Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай, і розлили
Широке море сльоз і крові».
Т. Г. Шевченко
Тільки ось рай знову горить. І знову його палять іменем Христа. Тепер не в уніатських маніфестах і не шаблею — а через голосування польського сейму. 4 червня 2025 року Польща офіційно закріпила свою історичну брехню законом. 11 липня — новий День пам’яті «жертв геноциду», вчиненого, як вони стверджують, українськими націоналістами.
99 сіл? Ні — 99 міфів.
Теза про «99 польських сіл», які нібито були знищені в один день 11 липня 1943 року, — вигадка, зліплена з уламків радянської пропаганди, польських правих комплексів і сучасних політичних інструментів. Це села, збудовані на етнічних українських землях, часто руками осадників, які отримували землю за рахунок відібраної у селян-українців. Саме під час пацифікації 1930-х років поляки виселяли, били, катували, знищували українські господарства.
Чи слід дивуватись, що опір на ці дії став радикальним?
Чи слід дивуватись, що «99 сіл» — це наслідок не етнічної ненависті, а антиколоніального повстання?
А що до цифр? Польська сторона говорить про 100 000 загиблих поляків. Але історичні розслідування неупереджених дослідників називають значно менші числа — 6 до 10 тисяч загиблих з кожної сторони. Це не геноцид. Це — трагедія. Обопільна, кривава, жорстока. Такою й була партизанська війна між Українською повстанською армією та Армією Крайовою.
Геноцид — це Аушвіц, Бабин Яр, Руанда. Волинь — не геноцид. І той, хто намагається назвати її таким — перетворює скорботу на інструмент шантажу.
Польща як імперський привид
Те, що ми бачимо — це не акт пам’яті. Це акт підготовки до геополітичної гри. І тут Польща, як і Росія, діє за тим самим сценарієм:
– спочатку вшановують «жертв»,
– потім вимагають «визнання вини»,
– потім з’являється «право на компенсацію»,
– а далі — ревізія кордонів і «відновлення історичної справедливості».
Що заважає Польщі через 10–15 років офіційно поставити питання про східні крески? Нічого. Якщо Україна буде знекровлена війною, не стане членом НАТО, не отримає гарантій силового стримування — Варшава прийде не як союзник, а як виконавець заповіту Пілсудського: досягти польського кордону по Збруч. І цей раз — не мечем, а через «право». Через голосування. Через інтернаціоналізовану формулу «відновлення культурної спадщини». Через суд. Через інститут пам’яті.
Урок від Леха Валенси — або крик останньої Польщі
Слова Леха Валенси після обрання Кароля Навроцького президентом Польщі не можна ігнорувати. «Це не моя країна. Це не моя церква». Поляки — не моноліт. Але на сьогодні перемогло польське село. Переміг націоналізм. Перемогло спотворення історії.
Навроцький — це не президент для Польщі. Це президент для реваншу. І він знає: найкраща зброя для цього — не армія, а образа. Його завдання — створити колективну історичну травму, з якої потім — як з жовчі — ліпитимуть зовнішню політику.
А що робить Україна?
А Україна мовчить. Офіційно не протестує. Не вимагає симетричної реакції. Не створює власних інститутів пам’яті. Не відкриває базу даних польських злочинів на окупованих українських територіях у 1920–30-х роках. Держава, яка не пам’ятає, — не має майбутнього. Але держава, яку змушують пам’ятати не свою пам’ять — не має і теперішнього.
Що робити?
Твердо і офіційно спростовувати польські звинувачення у геноциді. Це не справа істориків — це питання національного суверенітету.
Заблокувати будь-які інституційні угоди з Польщею, доки вона не перегляне ухвалені документи.
Ініціювати міжнародну платформу для вивчення польських колонізаційних практик на українських землях, включно з пацифікацією, полонізацією освіти і репресіями проти УГКЦ.
Відкрити всі архіви і створити публічний «Чорний реєстр польської окупації».
Оголосити національний День спротиву пацифікації — з вшануванням страчених січовиків, убитих селян, ув’язнених в Березі Картузькій.
Ми повинні не просити у Польщі зрозуміння.
Ми повинні повернути власну позицію в історії.
Не як обвинувачені — а як ті, хто боролися за землю, волю і пам’ять.
Владислав Смірнов