травня 1686 року Гетьманщину остаточно розділили між собою Московія та Річ Посполита. Цього дня вони уклали договір, названий “Вічний мир”. Але “вічним” він став настільки ж, наскільки “вічними” виявилися результати Переяславської ради. Лише 1654 року московський цар обіцяв боронити землі Гетьманщини (від поляків насамперед – заради цього з ним і домовлялися), підписував Березневі статті… А вже 1667-го уклав Андрусівське перемир’я з Річчю Посполитою, розділивши українські землі навпіл – по Дніпру.
“Вічний мир” 1686 остаточно закріпив цей поділ. Метою його підписання були подальші спільні дії Московії зі “Священною Лігою” (Габсбурзькою імперією, Річчю Посполитою та Венецією) проти Османської імперії. Річ Посполита визнала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом та Стародубом і Смоленськ. За Київ московити заплатили полякам компенсацію 146 тисяч рублів. Речі Посполитій віддали північну Київщину, Волинь та Галичину. Частина території у центрі (в районі Канева, Черкас та Чигирина) ставала нейтральною територією – “буфером” між двома країнами. Все це кричуще порушувало ті гарантії, які свого часу московити надавали Гетьманщині на чолі з Хмельницьким.
Чинний гетьман Іван Самойлович (який фактично був гетьманом Лівобережної України, але ніколи не відмовлявся від прав на Правобережжя), так відреагував на “Вічний мир”: “Військо запорізьке ніколи не зречеться свого давнього достоянія. Не так воно станеться, як Москва у своїх мирових умовах із поляками постановила – зробимо так, як нам треба”.
Уже наступного року після невдалого кримського походу московської армії та козаків внаслідок інтриги одного з авторів “Вічного миру” Голіцина Самойловича звинуватили в провалі цієї військової операції. Його заарештували. А гетьманом став Іван Мазепа, який, як відомо, був “другом Москви” недовго.
Цей “Вічний мир” став початком тривалого періоду поділів українських земель і спроб стерти нашу ідентичність. Але історія показала, що вічними бувають лише прагнення народу до свободи, а не дипломатичні угоди загарбників.