Для усіх хто пропонує перемир’я, перезавантаження, замороження війни, справедилвий мир, припинення вогню, внутрішні вибори… під час війни із московитами (самоназваними “рускімі”)…
Питання:
Скільки перемир’їв та угод порушувала рф, рсфр, московсько-російська імперія, московське царство, московське князівство? і що було наслідком?
Відповідь:
ПРОТЯГОМ СТОЛІТЬ УСІ ДЕРЖАВНІ УТОВРЕННЯ МОСКОВИТІВ (московське князівство, московське царство, московська/російська імперія, рсфрр, рф), ПОСТІЙНО ПОРУШУЮТЬ МІЖНАРОДНІ УГОДИ ТА ПЕРЕМИР’Я і це ОСНОВА МОСКОВСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ. До уваги 50 найбільш яскравих ПРИКЛАДІВ ПОРУШЕНЬ УГОД ТА НАСЛІДКІВ, які демонструють СИСТЕМАТИЧНЕ БАГАТОРАЗОВЕ НЕХТУВАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАННЯМИ, ВЗЯТИМИ НА СЕБЕ МОСКОВИТАМИ (неточна самоназва “русскіє”)
ІСТОРІЯ:
МОСКОВСЬКЕ ЦАРСТВО (14–17 ст.)
Перемир’я Московії з Великим Князі́вством Литовським, Руським, Жемайтським та ін (1503) – за цим перемир’ям ВКЛРЖІ передало Московії 20 міст і 70 волостей і визнало за Іваном III титул «Государь усєй Русі». Угода ратифікована королем Олександром у Варшаві за хабар. В результаті ВКЛРЖІ втратило близько 1/3 власної території і серйозно послаблено. Невдовзі спалахнула нова експансійна війна московитів.
Договір із Башкирами (1557) – після знищення Казані Іван Грозний звернувся до башкирських лідерів із ультиматумом увійти до складу Московії. Башкири замість збройного опору заключили мирний договір із московитами, що дало початок їх довготривалій асиміляції московитами, геноциду, винищення башкирської культури, мови, релігії, масових повстань та боротьби за визволення.
Ям-Запольське перемир’я (1582) – Поразки на полі бою змусили московського царя Івана IV шукати посередника із Річчю Посполитою, яким став Папа римський Григорій XIII. Договір підписаний біля Пскова. Але після смутних часів Московія відновила масштабну війсьову агресію для окупації Псковщини та Смоленщини.
Тявзинський мир (1595) – договір про “вічний мир” між Московією та Швецією. Московія отримала тимчасовий перепочинок для відновлення але не відмовилася від претензій на Лівонію.
Деулінське перемир’я (1618) – підписано у Сергієв Посаді. Речі Посполитій московити повернули Смоленську, Чернігівську і Новгород-Сіверську землі, але усього через 4 роки Московія знову розпочала чергову Смоленську війну у 1632 році.
Поляновський мир (1634) – підписано у Семлево на Смоленщині після зупинки наступу московитів. Річ Посполита підтвердила Деулінське перемир’я, але відбулось закріплення династії Романових, стабілізація Московії. Через усього 20 років у 1654 розпочнеться війна за Лівобережну Україну.
Березневі статті Гетьманщини та Московії (1654) – катасторофічні угоди Богдана Хмельницького із Московією. “Статті” московити змінювали в односторонньому порядку, що стало першим кроком до поступової трагічної втрати незалежності Української Козацької Держави, масштбаного винищення московитами та асиміляції українців, козаків.
Андрусівське перемир’я (1667) – угода між Московією та зпольщеною Річчю Посполитою, що завершила війну 1654–1667 років. Підписана в селі Андрусове біля Смоленська, за якою Україна була розділена навпіл по Дніпру між двома чужими імперіями. Московія анексувала Смоленщину, Сіверщину, Лівобережну Україну та Київщину. Зпольщена Річ Посполита анексувала Правобережну Україну. Продовження масштабного винищення та асиміляції українців набуло трагічного розмаху в обох імперіях.
Бахчисарайський мир (1681) – договір між Московією, Османською імперією, Кримським ханством та Лівобережною Гетьманщиною щодо завершення війни 1676–1681 років. Чергова легітимізація чужими імперіями поділу України по Дніпру. Смоленщина, Сіверщина, Лівобережна Україна та Київщина анексована Московією. Правобережжя України включно з Поділлям анековане Османською імперією. Запоріжжя — нейтральне але де-факто сфера інтересів Османської імперії і Кримського ханства. Невдовзі через усього 5 років у 1686 році Московія приєдналася до Священної Ліги проти Османської імперії, підписала черговий “вічний мир” з Річчю Посполитою, підготувавшись до чергових московитських Кримських походів 1687 та 1689 років
МОСКОВСЬКА/російська/ ІМПЕРІЯ (18–19 ст.)
Ништадтський мир (1721) – підписаний між Московією та Швецією, завершив Північну війну (1700–1721). Московія (невдовзі самопроголошена Російською імперією) окупувала
Інгрію, Естляндію (північ Естонії), Ліфляндію (частину Латвії), частину Карелії, вихід до Балтійського моря. Було скасовано місцеве самоврядування, посилено тиск імперії, обмежено лютеранську церкву, згортання використання німецької, латиської та місцевих мов, московізація шкіл, духовних академій, державних установ.
Договір із Казахстаном (1731) – хан Абулхаїр, правитель Младшого жузу (пд-зх Казахстану), домовився із московським царем щодо військового захисту від джунгарів, приняв васалітет на умовах збереження внутрішньої автономії…чим було започатковано процес московитськоги підкорення усього Казахстану. У 1740-х роках московити почали будувати укріплення на казахських землях та знищувати місеву владу, були окуповані інші жузи – Середній (1740 р) та Старший (до кінця XVIII ст.). У XIX столітті усі території Казахстану були окуповані Московською імперією.
Белградський мир (1739) – укладено між Османською імперією, Австрією та Московією, що завершило московсько-османську війну 1735–1739. Австрія втратила Сербію, Белград, частину Боснії. Московія втратила право мати укріплення на Чорному морі чи тримати Чорномроський флот, але отримала порти на Азові та визнання посольства в Константинополі, тому почала активно діяти у внутрішній політиці Османської імперії, використовуючи гібридну війну під приводом “підтримки православних народів” Балкан, Молдови, Валахії, Грузії. З того часу Московія почала використовувати риторику «захисника православних народів Османської імперії» – те, що було постійним інструментом для її втручань і війн (особливо у XIX столітті). Попри військові невдачі, мирний договір заклав основу для подальших воєн – зокрема кампанії 1768–1774 анексії Криму, виходу до Чорного моря і перевагу над Портою.
Союз із Пруссією (1756) – зрада у Семирічній війні.
У першій глобальній війні, що охопила Європу, Пн. Америку, Індію, Африку воювали наступні основні сторони:
А) Пруссія + Велика Британія
Б) Австрія + Франція + Іспанія + Московія (Російська імперія)
На початку війни Московія воювала на боці Австрії проти Пруссії, окуповавши Схід Європи, зокрема окупували Східну Пруссію та частину Польщі. Але в 1762 ситуація кардинально змінилася, помирає імператриця Єлизавета, наступником став Петро III, прусофіл, який уклав союз із Пруссією, зрадивши Австрію, Франціію та виконав розворот на 180 градусів. Як наслідок:
Пруссія утвердилася великою європейською потугою.
Австрія послабила позиції у Центрі та Сході Європі.
Британія здобула колоніальне домінування, вигнавши Францію з більшості територій в Індії, Канаді та Карибах, що стало передумовою Французької революції.
Баланс сил у Європі змінився, що сприяло зокрема наполеонівським війнам та показав, наскільки непослідовною та зрадливою є політика Московї.
Кючук-Кайнарджійський мир (1774) – підписаний між Московією та Османською імперією. Кримське ханство оголошувалось “незалежним” та відокремлювалось від Османів. Московія отримала доступ до Чорного моря, порти на Азові та між Бугом і Дніпром. У 1783 році Московія знову порушила угоду, ввела війська та окупувала Крим, ліквідувала ханство і створила військові бази для подальших вторгнень на південь (шлях на Болгарії та Балкани). Московити виконали масову депортацію кримських татар та почали власну колонізацію Криму.
Айнали-Кавакська угода (1779) – стала етапом гібридної війни Московії проти Османської імперії за Крим. Після формльної “незалежності” Криму у 1774 році Московія почала просувати свого ставленика Шахін-Гірея як хана. Османи намагались протидіяти, підтримуючи Девлет-Гірея, але ця угода змусила Османів визнати московського кандидата, що дало Московії дипломатичне прикриття для наступної повної анексії Криму в 1783 році.
“Перемир’я” із народами Північного Кавказу (19 ст.) – Московія систематично укладала та порушувала будь-які перемир’я та угоди з чеченцями, інгушами, адинами, черкесами (адигами), кабардинцями, осетинами, дагестанськими народами (лезгинами, аварцями, даргинцями та ін.). Після кожного “формального миру” наступали нові каральні походи, масові депортації, винищення населення, геноциди, убивства жінок дітей усіх. Більшість народів Кавказу втратили державність і були московитами або винищені або вигнані в Османську імперію або значно асимільовані.
Розподіл Польщі (1793) – попри попередні угоди, зокрема Пакти Конфедерації 1768 року, Московія разом з Прусією втрутилася у внутрішні справи Польщі, підтримавши розділ, що призвів до повної ліквідації польської державності. Московія отримала значну частину території, включаючи Правобережну Україну, що дозволило зміцнити вплив на південь і захід. Це був один із етапів імперіалістичної експансії Московії, що призвела до остаточної анексії Польщі в 1795 році.
Тільзитський мир (1807) між Францією, Московією та Пруссією був стратегічним кроком для зміцнення позицій Московії в Європі. За умовами договору, цар Олександр І із Московії визнав контроль Наполеона над частиною Європи, але теж отримав частину територій, зокрема частину Польщі. Хоча офіційно союз між двома державами був встановлений, Московія почала готуватися до майбутньої війни. Усього через 3 роки, у 1812 році, цар Олександр І із Московії розпочав війну з Наполеоном.
Фрідріхсгамський мир (1809) – за умовами мирного договору, між Швецією та Московією територія Фінляндії була перетворена на Велике князівство Фінляндії під протекторатом Московії. Московія обіцяла зберегти автономію Фінляндії, але фактично повністю підпорядкувала, обмеживши політичні права, обмеживши автономію, почавши московізацію населення. Це стало частиною імперської стратегії Московії, спрямованої на зміцнення позицій у Скандинавії. Фінляндія здобула незалежність лише в 1917 році після Великої революції.
Адріанопольський мир (1829) – укладено між Московією та Османською імперією після москво-турецької війни 1828–1829 рр. Московія окупувала частину Молдови та південний берег Чорного моря, що значно посилило її вплив на Балканах. За умовами договору Османська імперія зобов’язувалася визнати незалежність Греції. Крім того, Московія отримала право на “защіту православія” на територіях підданих Османів, що відкривало широкий шлях до подальшого втручання в регіон для поширення впливу Московії на Балканах і в Причорономор*ї.
Паризький мир (1856) – підписаний після Кримської війни, де Московія зазнала поразки від коаліції Великої Британії, Франції, Османської імперії та Сардинії. За умовами цього договору, Московія відмовилась від контролю окупованих територій та зобов’язалась повернути Крим Османській імперії. Ключовою в договорі була заборона Московії мати військовий флот в Чорному морі. Але вже через десятиліття Московія поступово відновила свою військову присутність у Чорному морі, що призвело до нових війн.
Сан-Стефанський мир (1878) – укладений між Московією та Османською імперією після московсько-турецької війни 1877–1878 р.р. Договір забезпечив значні здобутки для Московії, зокрема території Батумі, Ардагану, Карс, Баязет та Пд. Бессарабії. Болгарія була визволена від османського панування, ставши автономним князівством, але під фактичним контролем Московії, оскільки московські війська залишалися в Болгарії, що дозволяло Москві впливати на внутрішню політкиу. Створення Великої Болгарії під протекторатом Московії стало частиною імперської стратегії на Балканах. Османська імперія зобов’язалася здійснити реформи в Вірменії та створити адміністрацію в частинах Греції та Албанії, що також зміцнювало позиції Московії в регіоні. Попри це міжнародний тиск Великої Британії та Австро-Угорщини призвів до перегляду договору на Берлінському конгресі, що зменшило вигоди для Московії.
РСФРР (1917–1922)
Договір із Туркменістаном (1917) – підписаний після революції, коли більшовики закріплювали владу в нових територіях. Документ передбачав придушення національних рухів для забезпечення контролю РСФРР над Туркменістаном. Туркменським рухам за незалежність протидіяли регулярні москво-радянські війська, що сприяло централізації влади та обмеженню автономії. Це стало основою для інкорпорації Туркменістану до складу РСФРР, а пізніше до СРСР.
Брест-Литовський мир (1918) – сепаратний мирний договір між Центральними державами (Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією, Болгарського царства), УНР та РСФРР. Угода 3 березня 1918 року зафіксувала фактичну поразку Московії (РСФРР) та її вихід із І Світової війни. Від пристуності Московії були звільнені Польща, Україна, Білорусь, Балтійські країни, значна частина Кавказу. Московія (РСФРР) зобов’язувалася сплатити контрибуції, що включало постачання товарів Центральним державам, однак це саботувалося. Але вже 13 листопада 1918 року після комуняцько-лівого-прокремлівського перевороту у Німеччині москво-більшовики анулювали угоду, анулювали усі зобов’язання стосовно сплати контрибуції, усі звільнені території оголошувалися спірними, почалася повторна повзуча москво-більшовицька окупація пост-російсього простору.
Договір із Чечнею (1920) – у березні 1920 року РРФСР уклала договір із Гірською Республікою визнавши її незалежність і право на самовизначення із гарантією припинення бойових дій, невтручання у внутрішні справи і надання допомоги у відбудові.
Уже через 1 рік у 1921 році Москва порушила умови договору, анексувавши території та утворивши Гірську АРСР у складі РСФРР. Від початку 1920-х років почалися репресії: ліквідація традиційної влади, ісламських інституцій, переслідування духовенства, у 1930-х роках московити-більшовики провели масову колективізацію, депортації й фізичне знищення політичних лідерів-самостійників. У 1944 році значну частина чеченців та інгушів було депортовано до Середньої Азії. Таким чином, договір 1920 року став інструментом тимчасового заспокоєння, який московити-більшовики цинічно порушили для колонізації Кавказу.
Окупація Грузії (1921) – Після розпаду Московії у 1918 році Грузія проголосила незалежність і встановила власний уряд. РСФРР формально визнала незалежність Грузинської Демократичної Республіки у травні 1920 року через мирний договір, домовишись про ненапад, невтручання у внутрішні справи і повагу до суверенітету Грузії. Уже в лютому 1921 під приводом “прохання грузинських більшовиків”, Червона армія вторглася до Грузії, уряд був повалений, а країна окупована. Московити-більшовики порушили усі попередні зобов’язання, ліквідували демократичні інституції та встановили однопартійну диктатуру.
Договір із Монголією (1924) – Після розпаду Цінської імперії Монголія проголосила незалежність у 1911 році, але у 1921 році за підтримки Червоної армії було встановлено уряд на чолі з монгольськими комуністами, які витіснили китайців та білоемігрантські сили. У 1924 році після смерті Бог до-хана – теократичного володаря Монголії, була проголошена Монгольська Народна Республіка, друга у світі комуністична держава після РСФРР. Формально незалежна, країна опинилася в повній політичній, військовій і економічній залежності від Московії. Договір про “дружбу й співпрацю” закріпив москво-радянський вплив, а уряд став підконтрольний москво-радянським радникам. Будь-які прояви національного самовизначення чи опозиції були жорстоко придушувались москво-радянськими спецслужбами. Таким чином РРСФРР, СРСР використовував міжнародні угоди як інструмент для встановлення маріонеткової влади та колоніального контролю.
Московський договір між РСФРР та Фінляндією (1920) – був підписаний у жовтні у Ризі, після поразки більшовиків у їх спробах повернути силою контроль над Фінляндією. За цим договором москво-більшовики змушені були визнали незалежність Фінляндії і погодилася на кордони після війни 1918–1920. Але Кремль розглядав цей договір як тимчасовий крок, зберігаючи претензії на Карелію та узбережжя Фінської затоки. Упродовж 1920–1930-х років Москва вела інформаційну кампанію проти «буржуазної Фінляндії», підтримуючи місцевих комуняк. Радянське військове командування здійснювало підготовку до наступу, зокрема створення маріонеткової “Фінляндської Демократичної Республіки”. Через 19 років у 1939 році, всупереч умовам договору, СРСР напав на Фінляндію, почавши Зимову війну під приводом “гарантування безпеки Ленінграда”. Таким чином, Московський договір став виключно дипломатичним інструментом для підготовки ресурсів та тимчасового відтермінування війни, яку москво-більшовики планували статегічно заздалегідь.
Ризький мир (1921) – між РСФРР, підконтрольною УСРР та Другою Річчю Посполитою завершив радянсько-польську війну, закріпивши окупацію Польщі на теренах Заходу України та Заходу Білорусі, чим більшовики тимчасово визнали це як поступку. Попри формальне визнання кордонів, Москва не припинила спроб дестабілізації Польщі зсередини. Через Комінтерн РСФРР активно підтримував Польську комуністичну партію, яка мала завдання розгойдати стан в країні до державного перевороту. Радянські спецслужби надавали фінансову, пропагандистську та агентурну допомогу польським більшовикам, зокрема в робітничих районах. У 1923–1926 роках в Польщі було зафіксовано низку заколотів і страйків комуністичних сил, координованих із Москви. Таким чином, Ризький мир став фіктивним миром, за яким стояла стратегія більшовиків знищити незалежну Польщу зсередини.
Договір із Естонією (1920) – Тартуський мирний договір між Естонською Республікою та РСФРР визнав незалежність Естонії, та з другого боку легітимізував СРСР у міжнародній спільноті. Попри формальне визнання суверенітету, Москва в наступні роки почала активно втручатися у внутрішню політику Естонії. Через Комінтерн і місцевих агентів впливу СРСР намагався посилити вплив про-московських комуністичних сил. У 1924 була спроба державного перевороту в Таллінні москво-радянськими спецслужбами. Також Москва застосовувала економічний шантаж Естонії щодо торгових і транзитних угод. Таким чином, Тартуський договір був використаний москво-радянською стороною як тимчасова поступка, після якої розпочалась підривна діяльність проти естонської незалежності.
СРСР (1922–1991)
Пакт Молотова-Ріббентропа (1939) – 23 серпня 1939 року СРСР і нацистська Німеччина підписали пакт Молотова-Ріббентропа із протоколом про розподіл Сходу Європи. У цьому протоколі Латвія, Литва, Естонія були віднесені до сфери впливу СРСР. Восени 1939 року СРСР змусив уряди балтійських країн підписати договори про “взаємодопомогу”, що дозволяло розміщення радянських військ. У червні 1940 року радянська армія окупувала Литву, Латвію, Естонію, було інсценізовано формування “народних урядів”, які одразу звернулись до Москви з проханням про вступ до СРСР. Анексія була оформлена в серпні 1940 року, порушуючи міжнародне право і усі попередні договори про суверенітети. Окупація супроводжувалась масовими репресіями, депортаціями і знищенням більшості політичної еліти Балтійських держав.
Вторгнення у Польщу (1939) – 17 вересня 1939 року, синхронно після початку німецького вторгнення у Польщі, СРСР вторгся у Польщу зі сходу, попри офіційну заяву про нейтралітет пояснюючи це необхідністю «захисту білоруського та українського населення» після розпаду польської держави. У дійсності вторгнення було заздалегідь узгоджене з нацистською Німеччиною в рамках пакту Молотова-Ріббентропа. Червона армія московитів окупувала території Заходу України та Заходу Білорусі, які перед цим були окуповані Польщею. 28 вересня 1939 року СРСР і нацистська Німеччина підписали новий договір про дружбу та кордон, офіційно поділивши Польщу. Москво-радянська окупація супроводжувалась масовими репресіями, депортаціями, розстрілами, включно з Катинською трагедією.
Окупація Естонії (1940) – порушення Тартуського миру. У 1940 році СРСР окупував Естонію, порушивши умови Тартуського миру 1920 року, яким визнавав її незалежність. У 1939 році, під загрозою військової сили, СРСР змусив Естонію підписати договір про взаємодопомогу, що дозволяв розміщення радянських військ на її території. У червні 1940 року СРСР висунув ультиматум, окупував країну, сформував маріонетковий уряд, який оголосив про бажання приєднатися до СРСР. У серпні 1940 року Естонія була формально анексована і стала «Естонською РСР». Незалежність Естонії була де-факто ліквідована, а її політична, військова та інтелектуальна еліта зазнала репресій і депортацій. Міжнародна спільнота, зокрема США, не визнала цю анексію легітимною.
Окупація Балтії (1940) – У 1940 році СРСР здійснив окупацію трьох балтійських держав — Латвії, Литви та Естонії – всупереч усім чинним двостороннім мирним угодам укладених у 1920-х роках. Попри визнання їх незалежності, Москва нав’язала їм «договори про взаємодопомогу» у 1939 році, що дозволили розміщення радянських військових баз. У червні 1940 року, скориставшись ослабленням країн через Другу світову війну, СРСР висунув ультиматуми та ввів додаткові війська, інсценовано вибори, після яких нові «уряди» звернулись із проханням приєднатися до СРСР. До серпня 1940 року всі три держави були анексовані та включені до складу СРСР як радянські республіки. Величезна кількість політичних, релігійних та громадських діячів балтійських країн зазнали масових арештів, депортацій і розстрілів. Більшість країн Заходу не визнала цю анексію легітимною, продовжуючи вважати Латвію, Литву й Естонію окупованими державами.
Перемир’я з Фінляндією (1940) – повторна агресія.
У березні 1940 року між СРСР та Фінляндією було підписано Московське перемир’я після Зимової війни (1939-1940). Перемир’я передбачало відведення москво-радянських військ, але в обмін Фінляндія мала поступитись частиною своєї території, зокрема Карелії, частиною Фінської затоки та іншими районами. Після укладення перемир’я СРСР поновив свої агресивні дії і продовжував тиск на Фінляндію, вимагаючи її підпорядкування. В 1941 році, використовуючи умови міжнародної ситуації та напад Німеччини на СРСР, Москва почала повторну агресію проти Фінляндії, що стало відомо як «Війна продовження». Московія (РРФСР) прагнула остаточно підкорити Фінляндію, намагаючись домогтися її повного входження до складу СРСР. Але попри москво-радянські наступи, фінські війська змогли утримати значну частину своєї території та відновити певний військовий успіх. Перемир’я 1944 року підтвердило територіальні втрати Фінляндії, хоча й залишвшись під сильним політичним тиском країна змогла зберегти свою незалежність,
Анексія Туви (1944) – Тува стала незалежною державою з 1921 року після розпаду Москвської імперії. У 1920-х роках Тува уклала договори з РСФРР, зберігаючи внутрішню автономію в обмін на військово-політичну підтримку. У 1944 році під час 2 Світової війни, РСФРР/СРСР вирішив анексувати Туву без погодження з місцевим урядом, що порушувало попередні обіцянки автономії та самовизначення, надані Туві в минулому. Після анексії Тува була інтегрована до складу РСФРР як Тувинська автономна область, позбавившись політичної незалежності та права на самовизначення. Московити швидко встановили контроль над всіма аспектами політичного та економічного життя Туви, продовживши активну московізацію та колонізацію регіону.
Договір із Болгарією (1944) – Після окупації Балкан та завершення 2 Світової війни, РСФРР/СРСР зміцнив своє вплив на країни Сходу Європи, зокрема Болгарію. У 1944 році після комуністичного перевороту, московити продовжили втручання в політичні справи Болгарії. Після зміни уряду та приходу до влади Комуністичної партії Болгарії, СРСР підписав з Болгарією угоду, щодо перетворення її у сателіта та тісної політико- економічної інтеграції, що передбачало підпорядкування зовнішньої політики та часткову москвизацібю-радянізацію. Угодою було передбачено економічне співробітництво, передачу стратегічних ресурсів та орієнтацію на москво-радянські принципи розвитку. СРСР отримав доступ до військових баз та контроль над владою в Болгарії. Болгарія залишалась формально незалежною, але фактично стала частиною радянської сфери впливу, що збереглося до падіння комуністичного режиму в 1989 році.
Ялтинська конференція (1945) – у лютому 1945 року відбулась зустріч лідерів трьох великих держав Антигітлерівської коаліції: Сталіна (СРСР), Рузвельта (США) і Черчилля (Велика Британія). Одним із основних питань на конференції було майбутнє Сходу Європи після закінчення 2 Світової війни. Усі домовились про те, що всі країни Сходу Європи повинні провести вільні та чесні вибори, і що жодна сила не повинна втручатися в їх внутрішні справи. Однак СРСР не виконав цих обіцянок, перетворивши більшість країн Сходу Європи на москво-радянські сателіти та встановивши там комуністичні режими. У Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Східній Німеччині, СРСР допоміг комуністичним партіям здобути контроль, часто через насильницькі методи, політичні убивства та фальшування виборів. Таким чином, обіцянки на Ялтинській конференції щодо свободи виборів, були грубо порушені, що призвело до тривалого москво-радянського домінування на Сході та Центрі Європи до кінця 1980-х років.
Угода СРСР з Комуністичним Китаєм (1950) – підписана угода передбачала військово-економічну допомогу та стратегічне співробітництво в контексті Холодної війни. Підписавши угоду, Московія почала активно втручатися в внутрішні китайські справи, в економіку, у військові реформи, контроль сировини, ресурсів, внутрішню та зовнішню політику. Кремлівський вплив виявився настільки сильним, що викликав тривогу серед китайських комуняк, включаючи Мао Цзедуна, тому Китай почав відходити від надмірної залежності від СРСР, що в результаті призвело до розриву між двома державами в середині 1950-х років.
Угода про Південний Сахалін (1956) – У 1956 році був підписаний радянсько-японський договір, що завершив стан війни між двома країнами після 2 Світової війни. За цією угодою, СРСР погодився, однак не виконав, умови угоди передачі Японії острови Шикотан та Хабомаї з Курильської групи. Це питання є все ще актуальним для сучасних двосторонніх відносин Японії та СРСР (а після розпаду РФ).
Гельсінкські угоди (1975) – порушення прав людини у СРСР. Ця угода мала на меті покращення безпеки в Європі та сприяння співпраці між країнами Варшавського договору та Заходом. Угода містила низку принципів, серед яких – повага до прав людини, невтручання у внутрішні справи, забезпечення свободи пересування та інформації. Незважаючи на підписання цих угод СРСР систематично не виконував власних зобов’язань щодо прав людини, продовживши масові порушення прав людини, політичні убивства, теракти, каральну психіатрію, репресії проти дисидентів, правозахисників та представників громадських організацій, суттєве обмеження «прав на свободу слова» на політичні свободи..
Перемир’я в Афганістані (1988) – Угода про мир між СРСР і Афганістаном мала на меті завершення москво-радянської інтервенції та передбачала виведення радянських військ до лютого 1989 року, що було частиною широкого мирного процесу. Проте, Москва продовжувада активно підтримувати маріонетковий уряд НДПА (Національно-демократичної партії Афганістану), який встановила після приходу москво-радянських військ у 1979 році. Після виведення москово-радянських військ, НДПА залишалась під опікою Москви, що забезпечувало збереження москво-радянського контролю. Попри перемир’я, війна в Афганістані продовжилась, оскільки моджахеди і опозиційні групи боролись за повалення маріонеткового промосковського уряду. Підтримка маріонеткового уряду і неефективність мирного процесу призвели до подальшої ескалації війни в Афганістані, що стало однією з причин падіння там радянської влади у кінці 1980-х.
РФ (1991–донині)
Будапештський меморандум (1994) – підписаний між Україною, США та Великою Британією та Москвією, як гарантії безпеки, незалежності, суверенітету та цілісності кордонів України в обмін на відмову від третього за потужністю у світі арсеналу ядерної зброї та її носіїв. Всупереч цим гарантіям Московія протягом 30 років продовжила економічний шантаж, гібридну війну, політичні вбивства, масове грубе втручання у внутршні справи України, а у 2014 Москвія здійснила збройну агресію – анексію Криму та війну на Сході України. Ці дії Москвії/Росії порушили усі існуючі міжнародні угоди, та викликали широкий міжнародний осуд, що призвело до часткових санкцій проти Росії з боку США та ЄС.
Хасав’юртівські мирні угоди (1996) – були підписані між РФ/Московією та Вільною Чеченською Республікою Ічкерія після “Першої” москво-чеченської війни у 90-тих, що передбачало виведення московських військ, припинення бойових дій та визнання незалежності Чечні. Чеченська сторона сприймала угоди як крок до державності, проте Москва не визнавала незалежності Ічкерії, у період між 1996 і 1999 здійснюючи втручання у внутрішні справи Ічкерії, та фінансування московських агентів впливу. У 1999 році Москвія (без будь-яких переконливих доказів) звинуватила Ічкерію в причетності до (організованих московськими спецслужбами) вибухів у житлових будинках і розпочала “Другу” москво-чеченську війну, геноцид місцеовго населння, окупацію, колонізацію та встановлення марінеткового уряду. Таким чином, Хасав’юртівські угоди були зірвані з боку Московії/Росії та завершилися черговою окупацією Чечні.
Перемир’я у Грузії (2008) – окупація Абхазії та Південної Осетії. Після п’ятиденної військової агресії в серпні 2008 Росії/Московії проти Грузії було досягнуто перемир’я за посередництва Франції та ЄС. План із шести пунктів передбачав негайне припинення вогню, відведення військ та міжнародний діалог щодо майбутнього Абхазії і Південної Осетії. Грузія виконала угоди перемир’я, вивівши війська, Росія/Москвія не виконала угоди перемр’я, залишивши свої війська в Абхазії та Південній Осетії і різко збільшивши свою військову присутність. Наприкінці серпня 2008 року Московія в односторонньому порядку визнала “незалежність” обох регіонів, що узаконило довготривалу російську окупацію. Щодо Грузії Московія створила партію “Грузинська мрія” з допомогою промосковського сексота-олігарха Іваншівлі і продовжила гібридну політичну окупацію.
Мінські угоди (2014–2015) – порушення режиму припинення вогню на Донбасі. Мінські угоди, укладені у вересні 2014 та лютому 2015 року між Московією та Україною за участю Німеччини та Франції мали на меті зупинити військову агресію Московії/рф на сході України. Підписані документи передбачали припинення вогню, виведення військ, обмін полоненими, відновлення контролю України над державним кордоном. Московія/Росія офіційно підтримала угоди, але фактично продовжила постачати зброю, техніку, війська, режим припинення вогню регулярно порушувався із сторони Росії/Московії, фіксувалися щоденні обстріли, загибель українських цивільних і військових. Жоден із пунктів угод не був виконаний Росією/Московією. Таким чином, Москва використала ці угоди виключно як інструмент дипломатичної паузи та збору ресурсів для повномасштабного вторгенння.
Підрив угод у Сирії (2015) – бойові дії в зонах припинення вогню. У 2015 році Росія/Московія вступила у війну в Сирії, оголосивши про “боротьбу з тероризмом” і “підтримку режиму Башара Асада”. Міжнародні угоди за участю США, Туреччини, Росії та ООН передбачали створення зон деескалації й припинення вогню між урядовими військами та повстанськими силами. Попри формальну згоду Москви, російські бомабрдувальнки систематично завдавали авіаударів по територіях, визначених як зони припинення вогню на контрольовані опозицією райони, а не на позиції ІДІЛ, що свідчило про політичну мотивацію. Найбільше російських бомбардувань зазнали райони Алеппо, Ідліб та Гута, де фіксувалися масові жертви серед цивільного населення та масштабні руйнування цивільної інфраструктури. Незважаючи на міжнародні заклики до дотримання домовленостей, Московія і сирійський уряд неодноразово зривали перемир’я. Таким чином, Москва використала участь в угодах, як прикриття для військового посилення режиму Асада та знищення опозиції.
Женевські угоди (2014)
У квітні 2014 року в Женеві відбулися переговори між Україною, Росією, США та ЄС щодо деескалації ситуації на сході України. Сторони домовилися про негайне припинення війсьових дій, роззброєння московитських офрмувань і звільнення захоплених адміністративних будівель. Однак одразу після підписання домовленостей Московія/Росія продовжила підтримку власних бойовиків у Донецькій і Луганській областях. Підрозділи збройних сил РФ брали участь у бойових діях, що порушувало саму суть домовленостей. Таким чином, Женевські угоди стали черговим прикладом використання дипломатії Росією для виграшу часу та прикриття агресії.
Зернові угоди (2022) – саботаж експорту зерна з України. У липні 2022 року під егідою ООН та Туреччини було підписано «зернову угоду» між Україною, Росією та ООН для розблокування експорту українського зерна через Чорне море для запобігання глобальній продовольчій кризі та забезпечення вивезення мільйонів тонн зерна з українських портів. Росія неодноразово затримувала інспекції суден, штучно створювала черги, блокувала морські коридори періодично погрожуючи вийти з угоди, шантажуючи світ черговим голодомором, щоб отримати політичні поступки. В липні 2023 року Москвія/Росія офіційно заявила про припинення участі в угоді й почала обстрілювати портову інфраструктуру України. Тобто «зернова угода» була використана Росією як тимчасовий інструмент тиску на міжнародну спільноту і економічного шантажу.
ВИСНОВОК:
Порушення міжнародних угод і перемир’я є СИСТЕМНОЮ ПОЛІТИКОЮ УСІХ ДЕРЖАВНИХ УТВОРЕНЬ МОСКОВИТІВ ПРОТЯГОМ СОТЕНЬ РОКІВ. Ця яскрава тенденція демонструє ПОВНУ ВІДСУТНІСТЬ ПОВАГИ до міжнародного права та будь-яких зобов’язань у МОСКОВИТІВ. Вивчення цих фактів дає змогу краще розуміти методи геополітичної поведінки Кремля.
Наслідки цих історичних фактів, логіки та послідовності дає єдиний і однозначний висновок:
а) Жодні переговори не допоможуть. Бо ніколи не допомагали.
б) Московія/роZZія/ррсфр/рф має бути ПОВНІСТЮ ДЕЗІНТЕГРОВАНА та ПОВНІСТЮ ЗНИЩЕНА як система.
в) Лише наступальна активна ДЕМОСКОВІЗАЦІЯ УСЬОГО ПРОСТОРУ ВІД КЬОНІГСБЕРГУ ДО КАРАФУТО є гарантією якоїсь подоби миру.
Стас Скачко в мережі Фейсбук