То було 10 вересня 1917-го року. Як у математичній задачі, з точки К до точки Л поспішав потяг, а з точки Ж до точки Л – автомобіль. Хоча, можливо, потяг до Львова їхав не з Києва. Але ми точно знаємо, що високий, широкоплечий чоловік близько п’ятидесяти, з розлогою світлою бородою та хвилястим недовгим волоссям повертався цього дня з підросійських територій Великої України. На ньому дещо висіла чорна ряса, бо був то митрополит Андрей Шептицький, головний у Греко-католицькій церкві та духовний лідер українців на території Австро-Угорської імперії, і повертався він із полону. Два роки тому, під час окупації Львова російськими військами, митрополита нахабно викрали: всадили на воза під дулом гвинтівки і пошурували на схід. Два роки настоятель пробув у полоні, бо росіяни боялися самого його слова. І ось він у потязі назад, на Захід.
Автомобіль, імовірно, також їхав не з Ж., тобто не з Жовкви, але точно десь із напрямку цього містечка. В його передмісті ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург, родич імператора Австро-Угорщини і син претендента на трон короля Польщі, керував навчанням чергової сотні українських вояків, що мали стати у стрій австрійської армії.
Авто під’їхало до будівлі вокзалу рівно об одинадцятій. Із нього вийшов Вільгельм, на той час юнак, який голився хіба біля губ, з зализаним рівнесенько вправо вздовж лоба темно-русявим волоссям, у парадному світлому мундирі, лиш замість білого комірця – вишиванка. На вокзальній площі побачив такого ж юного поручника в сірій формі. Той тримав в одній руці букет білих хризантем, а в іншій таку саму білу круглу коробку. У коробці, ймовірно, був якийсь торт чи пляцок. Не встиг ерцгерцог переконатися, що все йде за планом, як під’їхала вантажівка, з якої, наче з коробки з іграшками, почали висипатися на бруківку люди в парадній формі з музичними інструментами. Усі спокійно позістрибували на свої дві. Лише огрядний хлоп із тубою перечепився і гримнув інструментом об землю, аж у вухах задзвеніло. Ледве підвівся, підняв кашкета і повернув його назад на своє руде волосся під сміх колег.
Коли музиканти розвантажилися. Вільгельм махнув білими рукавичками, які тримав у руці, в напрямку входу до прямокутної будівлі вокзалу. Пройшли між псевдоримськими колонами всередину, пройшли величезну залу, вкладену, наче гігантська шахова дошка, білою та чорною плиткою, вийшли між таких же колон. Пішли до колій. Під великим скляним дахом, складеним із прозорих та зелених квадратів, повільно літали ситі вокзальні голуби. Саме зараз не було потяга на відправлення, тому люди походжали повільно, дехто у плащах, дехто в осінніх куртках, але здебільшого у військових формах.
Спочатку Вільгельм планував, що оркестр заграє по приїзді потяга, саме в той момент, коли з нього виходитиме митрополит. Але щось йому підказало змінити плани, і він дав команду за кілька хвилин до приїзду. Музики вдарили бадьорого марша, і довкола них почали збиратися люди. Коли нарешті зачмихав, зупиняючись, паровоз, і Вільгельм допоміг Шептицькому вийти з вагона, голосно привітавши його українською мовою, довколишні уже знали, хто він і кого зустрічає. Українці, які складали на пероні більшість, зраділи не лише поверненню митрополита, але й тому, як вільно говорить українською представник імператорської родини. “Вишиваний, вишиваний”, – почав кричати хтось, звернувши увагу на сорочку ерцгерцога.
Після цієї зустрічі та довгої розмови з митрополитом Вільгельм отримав своє друге прізвище, котре визначило його долю. Не просто отаманським прізвиськом у 1918-му, коли він формував український полк на Хортиці, сподіваючись створити й очолити Українську автономію при Австро-Угорщині. Вишиваний – то було його прізвище в офіційних документах, коли створював українські організації у повоєнних Австрії та Німеччині 1920-их. Був офіційно Вишиваним у 30-их у Франції та Іспанії. Був Вишиваним у 1944-му у поділеному на зони окупації Відні, де зійшовся з британською розвідкою, через яку намагався сприяти українському підпіллю і надсилати допомогу воякам УПА. Далі змушений був повернутися до родинного прізвища Габсбург, і таки під ним його викрали з британської зони Відня радянські спецлужби у 1947-му. У 1948-му Вільгельм помер у Лук’янівській в’язниці у Києві. Як ерцгерцог Габсбург, але як український буржуазний націоналіст.
Після Першої світової так писав про своїх українських стрільців: “Як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть неможливе до виконання».