Атланти українського неба.
Третій рік повномасштабного вторгнення
Про українських героїв пише зарубіжна преса.
Українська преса пише про інше…
Куди прямує козацька «чайка» української історії, під жовто-синіми прапорами, побита вітрами лихоліть та штормами зневіри? Сучасність жорстко, а іноді жорстоко вчить нас виживати і перемагати у сучасному світі. А ще вчить нас, що наше виживання та існування – не константа, а наші спільні зусилля. Іноді надзусилля. Ще відносно нещодавні події показали нам, що лише завдяки самопожертві героїв, перед тим звичайних українців, «чайка» нашої історії не розторощилася об підступні рифи та скелі та не зникла серед безжальних хвиль буття.
Крути, Красне поле, героїчний спротив холодноярців та воїнів УПА… Довгий перелік героїв минулого. Приємно пишатись славними предками та героями. Важко і страшно бути героєм сьогодення. Страшно брати до рук зброю і ставати назустріч ворогу. Страшно чекати звістки від близьких з палаючого Сходу. Хтось вийшов за всю Україну на брудний холодний Майдан. Це пізніше сяє славою легенда про триста спартанців у Фермопілах. А спочатку – ворог, безжальне залізо та герць зі Смертю.
Втома третього року великого вторгнення та десятого року війни якимись другорядними подіями затуляє від нас головне. ТЦК, корупція, прокурори-інваліди, ухилянти-топельники… Це лупина, якою засмічується сучасний інформаційний простір. Не очікуйте самопожертви від чиновників. Наш Український Всесвіт тримають зовсім інші плечі.
Газета «The Washington Post». Інтерв’ю з воїном, позивний Аркан. Йому 4 серпня було доручено з позицій на сході України передислокуватись в Сумську область. З його слів, коли він зрозумів, що його атаки були частиною вторгнення в Росію, його першою реакцією було: «Дідько забирай, так!» «На третій рік війни ми почали переносити війну на їх територію, що дуже розумно» — каже Аркан. Скупі рядки зацензуреної військової хроніки. Колись ми узнаємо багато того, що зараз покрито завісою військової таємниці. Будуть художні і документальні фільми. А зараз – так. Аркан (Назар М.) отримав другий Золотий хрест з дубовою гілкою від Головкома Сирського. Перший – був від Головкома Залужного. Обидві нагороди – за дуже серйозні бойові успіхи. А ще – багато успіхів, багато людей, не відмічених нагородами. А ще – такі, як Назар стають назустріч Долі в критичні моменти зламу історії. Звичайний український… хотів сказати – патріот. Але скажу, як є – Герой. Аркан – за його визнанням, націоналіст. І його справи не розходяться з його переконаннями.
2014 рік. 22-річний Назар, тоді ще не Аркан, студент-юрист КНЕУ йде на Майдан незалежності. Іноді дивуюсь і не розумію: як вони, такі ще юні, відчувають, що в цю мить потрібно брати відповідальність за своє і за наше майбутнє? Назар родом з невеликого закарпатського містечка Мукачева. В Києві навчається нещодавно. Але він – один з найактивніших учасників Революції гідності. Всі сутички з Беркутом, тітушками та іншим колаборантським сміттям хлопець зустрів з побратимами з патріотичної організації С1Ч. Після кривавої розв’язки на київському Майдані московські спецслужби, користуючись хаосом в країні, організували безпорядки у східних містах. Однією з найгарячіших точок став Харків. Туди, на підтримку проукраїнського мітингу, їде Назар з друзями. Але автобуси зі студентами та студентками харківські менти зупинили на під’їзді , хлопців та дівчат по-звірячому побили, пограбували, відібравши телефони та особисті речі. «Це вам за Майдан!» – кричала харківська беркутня.
Харків залишився українським. Спецоперація Кремля на Слобожанщині не спрацювала. Не був врахований «фактор Назара». Зате запалала Донеччина та Луганщина. І туди, вже в складі Добровольчого батальону Київ -2 вирушає Назар, вже Аркан. Маріуполь, Волноваха – найгарячіші точки в тогочасній війні. Назар та його побратими під керівництвом незмінного ще з Майдану Євгена К. там, де гаряче.
Після активної фази війни на Донбасі Аркан – вже Назар М., довчається в університеті, закінчує магістратуру, працює в Держтелерадіокомітеті, триває мирне життя… І ось з літа 2022 року Аркан – воїн 14-го Окремого полку. І знову – там, де найгарячіше. Міста сходу України, назви яких сьогодні знає весь світ. Криваві битви проти бездушного Мордору. Не у всіх українців коротка пам’ять. Мученицька та героїчна доля поколінь українців була недаремною. Попіл жертв Крут та Красного поля б’є в серця захисників. «Маленька переможна війна», прогулянка російської солдатні мирною Україною повернулась в Московію ріками крові та караванами трупів. Наші козаки дали гідну відсіч.
То все ж є тяглість традицій? Таки є. Знайомтесь – батько Назара, Олександр М., позивний – Професор. В цивільному житті – справжній професор, доктор наук. З перших днів, в лавах добровольців, в ЗСУ. Начальник зв’язку полку. Майор. Він, звичайно, не проводив пари з окопу, як інші професори, але весь час свого перебування у військах був гарантом освітньої програми «Музеєзнавство, пам’яткознавство» свого університету. Не буду говорити банальними фразами про «сІм’я», яблуні з яблуками, але батько з сином боронили Україну одночасно. Кожен сам робить свій вибір. Але, якщо батько з сином роблять однаковий вибір, то він, вочевидь, правильний.
Ще хочу сказати – ми всі втомились від війни. Найбільше втомились ті, хто далеко від умовної лінії зіткнення. Але ця тоненька лінія – це українське Небо. Хочеться тут і сьогодні жити нормальним життям. Дійсно, немає потреби ходити в чорному вбранні і посипати голову попелом. Ворог цього і очікує від нас. Є місце для радості, і для суму за загиблими Героями. Вони тепер назавжди у Небесному війську. Але, серед повсякденних справ, іноді підніміть голову до зоряного неба. Ви його бачите, українське небо? _ Тож знайте, його тримають за нас з вами Назар з побратимами – атланти українського неба.
В. Логвінов.