коротка оповідь про те, як росіяни вирішували “квартирне питання” у нашому місті у 1940-1950 роках
.
Всі ми, мабуть, пригадуємо, що у передвоєнному Львові українці не були домінантною нацією. Першість, у цьому питанні, мали інші.
.
Наприклад, дійсний член НТШ Володимир Кубійович у своїй монографії “Етнічні групи північнозахідної України (Галичини)” навів статистику станом на 1 січня 1939 року, згідно з якою поляки у тогочасному Львові становили майже 51%, євреї 32%, а українці лише 16%.
.
Те, що потім зробили з вищеназваними групами львів’ян – знають усі: після окупації радянською росією західноукраїнських земель, мільйони українців, євреїв, поляків та представників інших культурно-етнічних спільнот з цих земель, було розстріляно, замордовано або депортовано в Сибір, на Далекий Схід та в Середню Азію.
.
Взамін до Львова (і до Галичини в цілому) російськомовні окупанти в особі службістів радянської держбезпеки, почали направляти цілі поїзди і колони автомашин із переселенцями з колишніх радянських республік. Новоприбуле населення представляло собою, здебільшого, конгломерат різних націй і народностей СРСР і привнесло зі собою цілком чужу і, у багатьох моментах, ворожу до всього українського (а, ширше – європейського) культуру, ментальність та ідеологію.
.
Одним із основних питань для службістів держбезпеки – незалежно від того, на яку державу вони працювали і працюють сьогодні – завжди було “квартирне питання”, оскільки воно стосувалося не лише того чи іншого офіцера особисто, але й його сім’ї.
.
Вперше львів’яни познайомилися з держбезпекою Радянського Союзу у вересні 1939 року, а вже через півтора місяця у мешканців Львова силоміць було відібрано 1031 квартир (статистика станом на 4 листопада), в які було заселено сім’ї військових і представників “партійно-господарського активу” (цитую за даними Костянтина Нікітенка, покликання на які подаю наприкінці допису).
.
Про темпи, з якими радянська влада відбирала у львів’ян їх законне житло, свідчить те, що вже через три тижні (станом на 27 листопада 1939 року) таких – насильно “звільнених” від їх власників, квартир, вже налічувалося 2649, причому майже тисячу з цих помешкань у фешенебельних районах міста, отримали працівники НКВС і наркомату оборони.
.
Ви гадаєте, що на цьому ті червоні хижаки зупинилися..? Якби ж то… Вже станом на 3 січня 1940 року таких силоміць відібраних новою владою у львів’ян, квартир, налічувалося 5407 (!). І такі примусові виселення продовжувалися й у перші повоєнні роки, що кардинальним чином змінило етнічний склад населення у центральних районах Львова.
.
В цілому ж, наприкінці 1939 року, на Західну Україну лише з Ленінграда прибули 60 працівників керівного складу НКВС, із Саратова – 40, Смоленська – 50, Рязані – 30, Воронежа – 40 військовослужбовців цього відомства.
.
Тоді, усі найкращі квартири у фешенебельних районах міста, й захопили прислані енкаведисти зі своїми сім’ями. Їх нащадки відтоді, ніде не виїхали, вони дали потомство, вивчили українську, а деякі з них сьогодні викладають у львівських вищих навчальних закладах, присутні в націоналістичних рухах і організаціях, обросли бізнесами і впливовими знайомствами.
.
Ми, часом самі того не відаючи, ходимо з ними на каву, присутні у спільних проектах, зрештою, одружуємося чи виходимо заміж… А коли, якимось чином, дізнаємося правду про час і причину появи їхньої сім’ї у Львові, то чим скоріш женемо від себе думку, що дід, отого твого знайомого чи знайомої, власноруч розстрілював беззбройних галичан у тюрмах на Лонцького чи Замарстинові, а бабця – така мила на фотографіях – свого часу носила на радянській уніформі сині погони, “піднімаючи” колективізацію у селах Сколівщини чи Турківщини. І за плечима у її житті – десятки замордованих упівців і сотні депортованих галицьких родин…
.
Як з цим усім жити? Вибачити і сказати собі, що діти за батьків не відповідають..?