Прочитала сьогодні дуже потворну статтю в начебто якісному виданні – The Economist. Стаття чомусь без підпису, але вже відомо що її написав російський редактор цього видання, Аркадій Островський. Тема, якщо коротко – Україна влаштувала ганебну тупу декомунізацію і кенселить Пушкіна в Одесі.
Стаття не дає ні бекграунду, ні пояснень стосовно декомунізації і усунення російських культурних впливів в Україні. Автор подає це просто як cancel culture (!). Островський багато разів вживає в статті саме цей емоційно забарвлений термін, який абсолютно не відповідає складності ситуації в Україні. Автор натякає на перевищення повноважень чи навіть утиски свободи слова, бо хтось там відмовився з ним говорити, і Островський чомусь вирішив що це через страх критикувати декомунізацію. Автор проявляє моральну глухоту до колоніальної проблематики, що є прикладом типової імперської дегенерації російського суспільства, де б воно не проживало – в РФ чи в Британії. Він ігнорує історичний досвід України під російським і радянським пануванням, де культурне придушення та примусова русифікація були інструментами імперського контролю. Що ж, можна виїхати з Москви, але Москва з тебе не виїде, як то кажуть.
Російська література і дискурс історично подавали російьску імперську експансію як доброзичливу чи цивілізаційну, приховуючи реальність колоніального гніту. Оці всі восхвалення Пушкіним Одеси – так це воно і є! Стаття не звертається до постколоніальної теорії, яка могла б пояснити дії України як спроби зруйнувати колоніальні спадщини та утвердити культурну незалежність. Автор взагалі не в курсі про те чому декомунізація та дерусифікація є одними з ключових елементів української політики національної пам’яті, взагалі не розуміє що це таке і для чого.
Це призводить до появи дуже поверхневого аналізу, який спотворює складність соціально-політичного ландшафту України.
В результаті поважне видання публікує дивовижно однобоку, позбавлену контексту, повноти, балансу і точності статтю. Яка ще й повторює російський наратив і зображує Україну, як країну яка пригнічує російськомовне населення. О, ми чули таких наративів за останні 10 років дуже, дуже багато, тому що саме ними Росія виправдовує обстріли наших цивільних міст. Саме російська пропаганда систематично оббріхує і подає зусилля України зі побудови національної ідентичності як прояви агресивного націоналізму. Мета – делегітимізувати український уряд. І легітимізувати свої злочини.
Автор взагалі не розуміє, чому відмежування від радянських і російських символів для нас є способом національного самовизначення та БЕЗПЕКИ. Українські голоси в нього показані лише як радикальні, в кращих традиціях роспропаганди.
Публікація подібної статті в одному з провідних світових видань шкодить не лише репутації The Economist, а й міжнародному розумінню складної соціально-політичної ситуації в Україні.
Тому хотілось би, щоб західні видання, перед тим як давати будь-яким російським громадянам, діючим чи колишнім, внутрішнім чи зовнішнім, писати про Україну, робили три простих перевірочних кроки.
1. Уточнювали, чи визнають ці росіяни історію російського та радянського імперіалізму в Україні і інших країнах. Немає жодного морального чи професійного виправдання для того, щоб ігнорувати русифікацію та культурне придушення, яке використовувалось імперією століттями для стирання української ідентичності. Україна має повне право на деколонізацію свого культурного та історичного простору.
2. Застосовували постколоніальну теорію для аналізу сучасної політики України. Ми боремося за своє місце у світі після дуже тривалого періоду дуже важкого імперського гніту. Постколоніальна теорія пропонує інструменти для аналізу таких ситуацій, як описана в Економісті: як і чому колонізовані народи прагнуть відкинути символіку та культуру своїх поневолювачів, як формують нові наративи, які відображають їхню справжню ідентичність. Автор, який пише про Україну, повинен показати, що він або вона знайомі з цими концепціями і здатні застосувати їх без проросійських упереджень.
3. Дуже уважно стежити, щоб не повторювати російську пропаганду і імперську риторику, яка підриває суверенітет України та використовується для нашого нищення прямо зараз. Імперська риторика часто ховається за уявною об’єктивністю. Наприклад, російські автори, навіть якщо вони більше не живуть у Росії, часто послуговуються імперськими наративами, які легітимізують російські агресивні дії, ставлять під сумнів право України на самовизначення або зображують українське суспільство як радикальне чи небезпечне. Західні редакції повинні ретельно перевіряти тексти, щоб уникнути поширення таких поглядів. Необхідно запитувати: чи це сприяє кращому розумінню української реальності? чи відповідає дійсності? А може повторює імперську пропаганду?
Імперська спадщина, як ми вже не раз помічали, проявляється у російських громадян навіть тоді, коли вони прагнуть дистанціюватися від офіційної політики Кремля. Західні видання, не усвідомлюючи цього, можуть стати співучасниками поширення імперських поглядів, тим самим завдаючи шкоди українському суспільству, яке вже платить дуже високу ціну за свою свободу.
Хотілось би, щоб матеріали про Україну принаймні в поважних виданнях сприяли справедливому розумінню нас, а не зміцнювали старі імперські шаблони і не просували путінську токсичну пропаганду війни.
Оксана Романюк
Джерело: https://censor.net/ua/b3526403