Усе частіше зустрічаю у писанині колег слово «пращур», причім у дивовижних контекстах: «Мої пращури закінчили педінститут і присвятили свої життя вихованню підростаючого покоління», «Наші пращури тяжко працювали в колгоспах». Тут би забити на сполох діячам і діячкам, занепокоєним гендерною нерівністю, адже йдеться виключно про пращурів і анічичирк про пращурих, тим самим применшується їхня участь в обробці як знаменитої педагогічної ниви, так і не менш важливої сільськогосподарської.
Але я про інше – про значення слова «пращур». Як нас вчили в петеу, пращур – це далекий предок, родоначальник. Академічний словник визначає це поняття так само. Оскільки колгоспи і педінститути – денотати відносно нові, при їх згадці слід утримуватися від «пращурів» і «пращурих», як не свербіла б рука. Це правило сформулювали ще сто років тому в редакції знаменитого журналу «Будни морзиста»: «В СССР нет фашистов, за границей нет Гаврил». Тобто про пращурів-колгоспників, як і про пращурів з вчительськими дипломами, можна буде вести мову через тисячу років як мінімум, а поки що слід казати «діди» й «баби». Хоча «пращури», звісно, – красивіше.
Цими думками я поділився з давнім товаришем, ми колись навчалися в петеу. Вислухав він мене та й каже: «А з чого ти взяв, що словом «пращури» позначають тільки людей?» – «Не поняв». – «Згадай Винничука».
Ну хто не знає «Ласкаво просимо в Щуроград» Юрія Винничука! На початку дев’яностих ми прочитали цю повість у «Сучасності», виходив такий журнал з голубою обкладинкою. Йдеться про щурів, які захопили владу в отдельно взятом городе і підкорили собі людей. А також про щуролюдей, які появилися внаслідок їх спарювання з лояльними гомо сапіенс. Дійшло до бунту, невеличка група відчайдухів-людей відправила до пращурів, тобто на той світ, багатенько щурів і щуролюдей. Але більшість сволоти залишилася цілою й неушкодженою. Цілком можливо, вони закінчили педінститути й ветеринарні курси, влаштувалися в колгоспи і школи, а тепер їхні внуки пишуть «мої славні пращури».
І це ще не все цікаве про тварин. Якось прочитав про волів, які широко водилися у XVIII – XIX сторіччях у наших краях. З контексту випливало, що авторка вважає волів окремим видом – як ослів чи слонів. Мабуть, пращури погано годували, і повиздихали воли й волиці, як динозаври. Хоча є свідчення, що окремі особини дожили до середини XX cторіччя і використовувалися в колгоспах і навіть на будівництві КремГЕСу.
Знаю, як зникають види. Коли був малим, на нашій вулиці Панфіловців з надр водопровідної колонки постійно текло, улітку в калюжах заводилися пуголовки – крихітні кити. Востаннє їх бачив 1979 року. Вивелися. Мабуть, через погану екологію.
Віктор Крупський