“Україна або Козакія — це країна, де раніше жили скіфи, спадкоємцями яких і є козаки, вільний народ, що не хоче підкорятися ні Польщі, ні Москві. Тому вони постійно борються за свої привілеї і права – що, власне, й стало причиною переходу Мазепи до шведів”
Йоганн Вердель Барділі “Мемуари Максиміліана Емануїла, герцога вюртемберзького…”
***
Велика таємниця, яку наполегливо приховувала Російська імперія – те, що здавна населення України значною мірою складалося із різних спільнот степняків (неслов’янських народів). Степову та лісостепову зони нашої держави в різні епохи постійно населяли кочовики – людськість, що жила за традиціями Великого Степу. Одну хвилю завойовників зміняла інша, переможені або рятувалися у втечі – або підкорялися переможцям, об’єднуючись з ними.
Але наш степ – названий москалями як Дике Поле, ніколи не залишався порожнім.
Його населяли ті, хто зберігав традиції Великого Степу: навички кочового та напівкочового життя, скотарства та вміння вершництва. У часи Середньовіччя цю, вже достатньо сталу, громаду у Польщі називали козаки, а в Московії – черкаси.
Генетичні дослідження сучасних українців свідчать, що близько третини нашого суспільства ведуть своє походження від кочовиків Дикого Поля. Звичайно, у різних місцевостях це співвідношення змінюється – у південних та східних регіонах нащадків степняків більше, а чим далі на північ та захід – тим більше слов’янська компонента.
Тим часом це остаточно ставить крапку у суперечках – хто ми є?
Нам потрібно усвідомити: в нас, в українцях, об’єдналася спадщина як землеробів слов’ян – так і кочових степняків.