В хатньому інтер’єрі стіл відігравав не меншу роль, ніж, скажімо, піч або покуть. Оселя вважалася неповноцінною доти, допоки на почесному місці не з’являвся “господар хати”, як його називали в народі. Тому, переселяючись у новий дім, мешканці перед входинами переносили й стола, що слугував їм у попередньому житлі. Це родинне надбання мав привнести в оселю статки й злагоду.
Постійне місце столу – біля покутя. Під час сніданку, обіду й вечері члени сім’ї щодня гуртувалися довкола столу. Існувала непорушна ієрархія цього обряду: першим, як правило, сідав господар або найстаріший член родини – на покуть, за ним відповідно займали місця й інші родичі. Кожен чітко знав своє місце і не порушував цього звичаю навіть за відсутності інших. Лише за випадків, коли з’являлися бажані й поважні гості, то їх годилося запросити “на покуть” – це було виявом особливої уваги й честі.
Укладаючи будь-які угоди, їх завершували традиційним “сісти за стіл” (і в наш час “сідають за стіл переговорів”). Згадаймо обряд заручин: якщо дівчина давала згоду на шлюб, сватів запрошували до столу, що означало “згоду на шлюб”; коли ж відмовляли, то посланці мусили сидіти лише на лаві біля столу.
Відтак упродовж усього життя людина була “прив’язаною” до столу: тут відзначали народження, весільний церемоніал і, зрештою, справляли похоронні обряди. Кульмінацією будь-якого свята була колективна трапеза – різдвяна святвечеря з дванадцятьма пісними стравами, щедра та голодна, великодні свята, коли розговлялися за столом посвяченими крашанками, писанками та паскою. Тут же розбивали горщик каші хрещені батьки на честь новонародженого, ставили Дідуха, застеляли сіном в різдвяний святвечір, залишали їжу і клали ложки для покійників, щоб їхні душі приходили на частування.
У якій би скруті не жили господарі, на столі обов’язково мав лежати буханець хліба і дрібок солі як ознака родинної злагоди й гостинності. Вважалося святотатством, коли стіл був голим, себто не застеленим спеціально витканим обрусом. Не годилося сідати за стіл у головних уборах або з незаплетеним волоссям, лаятися, голосно розмовляти чи вмощуватись “спиною до столу”. Загалом він, як і покуть, був своєрідним оберегом і святилищем у світлиці.
В народній практиці надавалася особлива увага формі столів. У давніші часи вони заміняли навіть посуд: посеред столу видовбували заглибину, в яку насипали борщ, кашу та інші страви. З появою глиняних мисок така потреба відпала. Відтак акценти змістилися на мистецьке оформлення. Для столів вибирали особливі породи дерев (так звані – чисті); це передовсім клен, ясен, липа або дуб. Вважалося, що тільки статечні й особливо вмілі майстри здатні виготовити справжній стіл, який би приносив затишок в оселю. Звідси й специфічне означення – столяр, столярування.
У народі побутувало чимало повір’їв, пов’язаних зі столом. Скажімо, не годилося виносити з оселі чи заносити в хату голого стола без скатертини чи
окрайця – “бо в господі того, до кого переноситься стіл, стане голо”. Звідси, очевидно, і назва – стіл, від “стелити”.
Як бачимо, стіл виконував важливу функцію в побутовому житті наших пращурів. Звідси й вірування в те, що оселя без столу – пустка або сирота, його присутність виконувала роль “господаря хати”.