Тим, кому цікаві сторінки історії України
Досить давно мене цікавило питання – чому, з яких причин не відбулось становлення незалежної держави Україна у буревійні 1917-1920 роки, і хто в цьому винен. Адже відомо, що за будь якою подією (окрім природної), стоять люди. Звісно, що радянська шкільна програма історії України в мої роки, відповіді на такі питання не давала. Потім я вимушений був вивчати, в основному, історію КПРС. І лише перебуваючи на пенсії, почав шукати відповіді на ці непрості питання.
Дещо занурившись в історичну літературу, виявив осіб, на мій суб’єктивний погляд, причетних до провини щодо нездійснення мети українців – становлення незалежної держави у ті роки. Ними виявилися… Михайло Сергійович Грушевський, Володимир Кирилович Винниченко, Симон Васильович Петлюра, які стояли на найвищих штабелях та деякі ін., по спадній. Не дивно, що перш за все, мене зацікавила фігура нашого земляка Володимира Винниченка та частка його провини, як політика, під час перебування на високих посадах у ті буреломні роки. Саме тому я більш прискіпливо придивлявся до неї, під час ознайомлення з творами відомих істориків та активних учасників тих подій. Безумовно, навіть не будучи істориком, маю право на свої особисті думки щодо часів існування УНР у складі Російської Республіки та як самостійної держави, а також Української Держави (Гетьманату). Заздалегідь перепрошую за своє «зазіхання на бронзовенілих».
Пропоную усім бажаючим хоча б переглянути деякі авторські витяги або скорчені перекази з деяких робіт професійних істориків, щоб мати якесь уявлення про події тих років, а також роль, яку відігравав у них наш земляк.
ДАНИЛО ЯНЕВСЬКИЙ
Журналіст, телеведучій, доктор історичних наук.
«Проект «Україна» Грушевський, Скоропадський, Петлюра» (Про невдалі спроби становлення незалежності України у 1917-1920 роках)
Як починалося. Одразу після переходу влади в Росії (лютий 2017) до Тимчасового комітету Держкомітету Державної думи та Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів,:
1 березня, за ініціативою Київського міського голови Ф. Бурчака (масон) було проведено збори осередку Всеросійського союзу міст. Ухвалили створити координуючий орган усіх міських політичних партій та ГО. Ухвалу легалізували ч/з управу Київської міської думи.
3 березня відбулись збори представників місцевих і деяких провінційних організацій, які привітали створення нового уряду.
4 березня багатолюдні збори членів українських організацій створили комітет «Центральна Рада». (Таким чином, Центральна Рада була по суті, громадсько-політичним об’єднанням, а не всенародно обраним органом) Збори направили голові російського уряду Кн. Львову та міністру юстиції Керенському вітальну телеграму з надією, що у вільній Росії будуть враховані усі законні права українського народу.
9 березня Українська Центральна рада у своїй першій відозві обіцяла загальні демократичні вибори влади, підтримку федеративного принципу державного устрою Росії і т. ін.
10 березня ЦР ухвалює її «політично-національний мінімумом домагання демократичної республіки для України, себто навіть Гетьманщини і цілковитої самостійності, коли се можливо» (поєднання вужа з їжаком).
6 квітня у Києві відкрився Український національний Конгрес, що прийняв ухвалу, яка разом з цілком демократичними засадами сформулювала такі, які згодом у центральноєвропейській країні назвали «фашистськими», тобто, створення держави на принципі національної сегрегації (За прикладом – Німеччина для німців), що ніяким чином не поєднується з принципами демократії.
До речі, для спостереженням за В. Винниченком в еміграції, НКВД завербувало його давнього приятеля (з 1921 року дружили сім’ями) – художника Миколу Глущенка. В одному з доносів «наверх» він зокрема, писав: «Винниченко називає себе комуністом, але фактично був шовіністом».
4-8 квітня «відновлювальна» конференція УСДРП (серед лідерів якої були В. Винниченко та С. Петлюра) висловилася щодо майбутнього України у складі Росії.
7 травня третя сесія УЦР констатує: «головною піддержкою Центральної Ради є селянство».
5-8 травня І Всеукраїнський військовий з’їзд висловився за негайне « оголошення принципу національно-територіальної автономії України» , Головою Українського генерального військового комітету обрано С. Петлюру (масон). 10-11 травня (на політичну авансцену виходить наш земляк) Комітет ЦР сформував делегацію до Тимчасового уряду на чолі з В. Винниченком. В ході переговорів виникли принципові протиріччя що одо надання автономії Україні тощо, після чого розпочалася «війна» з Тимчасовим урядом.
Незаконно (не всенародно) створений орган, ЦР створив такий же уряд. Більш того, розпочала, окрім виконання виконавчої діяльності, перетягувати на себе законодавчі функції. Далі, цитую: «Усе це письменник Володимир Винниченко, мабуть, найталановитіший політичний шахрай тогодення,
який принципово відкидав «соціалізм біло-синьо-чевоний» (тобто російський варіант) та «соціалізм жовто-синій» (тобто варіант «український»), а визнавав виключно «соціалізм червоний» (тобто соціалізм більшовицькій інтерпретації),…». (Варто припустити, що саме такі тверді, незмінні переконання цього «недоюриста, письменника-драматурга, як політичного та державного діяча», явилися однією з основних причин невдачі у становленні незалежної України в ті часи).
15 чи то 29 червня, за сумнівними обставинами, Комітет УЦР ухвалив рішення про створення Генерального секретаріату (уряду) на чолі з В. Винниченком, як виконавчого органу. На думку автора: «Учинивши акт державної зради, її ініціатори – М. Грушевський, В. Винниченко та інші провідники українських націонал-соціалістичних партій – «перейшли Рубікон». І це при тому, що між Грушевським і Винниченко існував непримиримий антагонізм в особистих стосунках. (На жаль, явище існуюче і в наші часи. Ці обставини не могли не відобразиться на негативних наслідках становлення української незалежної).
Ось яку адекватну оцінку тому, що сталося в країні наприкінці 1918 року давав командувач армії УНР Омельянович-Овсієнко: «… політики доброї волі були ще у нас рідким явищем – заздрість, персональна амбітність… зловживання друкованим словом – гріх найбільший при низькій політичній освіченості мас…»
Наприкінці грудня 1918 Директорія здійснила різкий поворот, відкинула концепцію парламентарної всенародної демократії, а прийняла в основу організацію державної влади, т. з. трудовий принцип. Якщо зовсім просто – крок інтеграції з московським більшовицьким режимом.
ДАНИЛО ЯНЕВСЬКИЙ
«Проект «Україна» Загублена історія втраченої держави»
(Про роль В. Винниченка у «загубленні держави»)
З 1903 по 1917 рік Винниченко перебував в еміграції. Якими і з ким були його спілкування на політичній ниві, які ідеї засвоїв або не засвоїв, мало відомо.
У 1918 році В. Винниченко по усуненню ЦР, одночасно вів переговори:
з Гетьманом – по формуванню уряду;
з Микитою Шаповалом – про організацію анти гетьманського востання;
з більшовиками – також про організацію анти гетьманського виступу, лише час від часу інформуючи про них свого поплічника.
Людина без будь яких моральних гальм або політичних принципів, Винниченко, щойно покинутий з усіх постів у партії і «державі», Директорії УНР, наприкінці березня1919 року опиняється в Будапешті , де підтримує тісні зв’язки з комуністом Бела Кун. Звідти він (по суті – вже ніхто) пише листа до Москви (Леніна-Троцького), з якою УНР перебувала в стадії війни, з пропозицією… укладання союзної угоди. Відповіді з Москви не дочекався але вона прийшла від тодішнього керівника більшовицької України Х. Раковського угорським комуністам, у якій в образливій формі було викладено непотрібність будь яких пропозицій та взагалі, нема про що балакати з «відомим українським поетом», тобто, Винниченком.
ВАЛЕРІЙ СОЛДАТЕНКО
Доктор історичних наук (відверто прокомуністичних переконань)
«Проект «Україна» 1917-1920 рр. Постаті»
«ЧЕСНІСТЬ З СОБОЮ» (Володимир Кирилович Винниченко)
«Рукою В. Винниченко в буквальному розумінні слова розставлялися віхи відродження національної державності. Саме він готував перші три Універсали Центральної Ради, які реалізували ідею української автономії у федеративній демократичній республіці Росія». (Про «демократичність» Росії багато українців знають не з чуток).
15 червня 2017 року В. Винниченко був призначений головою першого українського уряду – Генерального Секретаріату Української Центральної Ради.
«Володимир Винниченко чимало помилявся, проте робив так щиро, без злого умислу, і так же щиро завжди був визнати це, чесно оцінювати свої вчинки, їх позитив і негатив. Щоправда, іноді подібні зізнання виявлялися дещо, а то і безнадійно запізнілими…». (Це вимушений признати навіть автор, бувший керівник Інституту національної пам’яті України, який в цілому дуже позитивно оцінює роль нашого земляка в історії України. На жаль, він чомусь не висвітлює ні самих помилок, ні, чого були варті таки «щирі без злого умислу» помилки у нездійсненності становлення незалежної України).
4 серпня 1917 р., після невдалих переговорів В. Винниченка у Петрограді, повноваження уряду було сильно обмежені, після яких він подав у відставку. Однак, після відмови Д. Дорошенка від цієї
посади та довгих «уговорів» В. Винниченка, вже у вересні він таки дав згоду на продовження керівництвом уряду.
12 січня 1918 р. Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів на чолі з В. Винниченком. А вже 18 січня, під тиском міжпартійних незгод, він вкотре подає у відставку і на деякий час відходить від політичної діяльності. Після встановлення гетьманського режиму Скоропадського, В. Винниченко стає одним з організаторів його повалення.
Після повалення П. Скоропадського, на таємному засіданні українських партій (таке собі, міжпартійне зібрання) 13 листопада 1918 р. В. Винниченко було обрано на посаду (державну) голови Директорії. Однак, прибічники Симона Петлюри за допомогою впливових кіл країн Антанти, досягли своєї цілі – усунення від влади соціаліста В. Винниченка, як умову для надання західної допомоги.
10 лютого 1919 р. Винниченко погодився на відставку (вкотре). Після чого виїхав до Угорщини де дуже плідно спілкувався з тодішнім лідером комуністів Угорщини – Бела Куном.
Весною 1920 року, перебуваючи за кордоном, колишній лідер УСДРП недвозначно декларує свій перехід на позиції комунізму, створює закордонну групу українських комуністів, просить в уряду УРСР надання йому або комусь з його групи, повноважень для представництва інтересів Радянської України за кордоном.
Травень 1920 року. В. Винниченко, після перебування в Москві, де він спілкувався з Троцьким, Сталіним, Зіновієвим, Чичеріним тощо, опублікував «Записку до ЦК РКП(б)», в якій надав декілька своїх пропозицій. Їх лейтмотив – відмова від «самостійності», максимум демократичності, рівноправності між Україною та Росією тощо. Персонально свою кандидатуру він вважав доцільним запропонувати (фактично пропонував) до Політбюро ЦК КП(б)У. Мученицькі хитання між національною платформами КП(б)У і УКП приводять його до зневіри у більшовицькому курсі і Володимир Винниченко у вересні 1920 року назавжди покидає Україну і вже із-за кордону розпочинає боротьбу проти більшовизму. Для України, як політик, в еміграції Володимир Кирилович став ніким.
ДМИТРО ДОРОШЕНКО
«Мої спомини про недавнє минуле 1914-19120»
Перше видання – у Львові, 1923 р., друге – у Мюнхені, 1969 р.
Про автора. Дорошенко Дмитро Іванович (1882-1951) – український політичний діяч, дипломат, історик, публіцист, до речі, нащадок гетьмана Петра Дорошенка. З квітня 2017 року – крайовий комісар Галичини і Буковини. Член УПСФ (федералісти), Центральної Ради. Чернігівський губернатор за часів Тимчасового уряду Росії і ЦР УНР з вересня 1917 по січень 1918. З травня по листопад 1918 – міністр закордонних справ в уряді П. Скоропадського. З 1919 – в еміграції.
Після перших чуток з Петербургу про лютневий переворот 1917 року, у Києві зійшлася рада «Товариства Українських Поступовців» (переросла у УПСФ) цієї одинокої в ті часи всеукраїнської організації. Засідали три дні у присутності деяких представників інших організацій. Тоді було рішено заложити загальну організацію, яка об’єднала б всі українські національні організації і стала б на чолі руху. Ухвалено було назвати її «Центральною Радою». (Таким чином ЦР стала плодом громадських організацій, яка пізніше створила уряд).
У квітні 1917 року в Києві відбувся Український Національний Конгрес (1,5 тис. делегатів). Конгрес установив схему ЦР і вибрав її президію на чолі з М. Грушевським, заступники голови, В. Винниченко та С. Єфремов. ЦР поповнювалась представниками від з’їдів:селянського, робітничого і військового, до її складу входили представники тільки ліві, соціалістичних партій. Яких-небудь організованих виборів від населення не було (?):в члени Ради попадали лише представники партій (бо й згадані вище з’їзди, були по суті речі партійними з’їздами), та й то майже виключно лівих сил.
Пленум ЦР. У президії – М. Грушевський. Йому, розуміється, тяжко було би укрити свою приналежність до буржуазного стану, бо кожен бачив його прекрасну шестиповерхову кам’яницю в Києві, його освітній ценз; але все покривала довга сива борода і загально шанований в усіх українських колах авторитет «батька-Грушевського».
Хоча я і віддавав належне і Грушевському і Винниченкові за ту енергію, сміливість, з якою вони добились автономії, але багато в чому не погоджувався з ними.
Після деяких суперечок, ЦР погодилась з «Тимчасовою Інструкцією для Генерального Секретаріату Временного Правительства на Україні», надісланої з Петербургу» і В. Винниченко розпочав формування Генерального Секретаріату. Мені він запропонував посаду секретаря по справах освіти, від якої я відмовився. Після того, як соціалісти-революціонери виявили Винниченкові свою недовіру, він мусив уступити з свого прем’єрства. Тоді формування Генерального Секретаріату було доручено мені, що я з великими потугами і зробив. Однак така моя робота не сподобалася М. Грушевському, після чого наші відносини різко погіршилися. Я зрозумів свою тимчасову роль у Генеральному Секретаріаті і вмовився від цієї посади. Після довгих умовлянь, на неї погодився В. Винниченко, котрий вже «спадкував свої чемодани».
7 листопада 1917 р. Універсал ЦР проголосив Українську Народну Республіку (УНР), наголосивши що вона не відділяється від Республіки Російської і має помогти всій Росії, щоб Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів(?).
У другій половині листопада 1917 р. 34-й корпус генерал-лейтенанта П. Скоропадського (60 тис. штиків і щабель) зупинив більшовицький наступ на Київ і роззброїв 2-й гвардійський корпус росіян. Цей корпус П. Скоропадським було українізовано та перейменовано на 1-й Український. Однак, керівництво ЦР вбачало в ньому собі загрозу і робило все для його ліквідації. Після припинення фінансового і матеріального забезпечення цього потужного військового з’єднання, майже усі його вояки, фактично розбіглися по домівках. Як результат – Центральна Рада залишилась без військової підтримки з відповідними наслідками(!!!)
З квітня 1918 р., за пропозицією ради народних комісарів Советської Росії, в Києві розпочалися мирові переговори з українським урядом П. Скоропадського. Ці переговори штучно затягувалися російською стороною на довгі місяці. Причина з’ясувалась у листопаді – повалення Гетьманату. Під час мирових переговорів з Москвою, Український Національний Союз, тут же, у самому Києві, за активною участю В. Винниченка і С. Петлюри, разом з представниками Росії, завзято проводили роботу до скидання влади П. Скоропадського. Цікаво, що під час переговорів, один з керівників російської делегації Д. Мануїльський пропонував Д. Дорошенкові гроші за підтримку справи і підписання потрібного договору.
Крим. Українські війська разом з німцями зачищали півострів від більшовицьких банд, зайняли Джанкой і вже йшли на Сімферополь. Але німці (окупанти-союзники) «дали задню». Розпочалися переговори з місцевою владою, куди входили і представники Росії, які заперечувала якусь залежність Криму від України. Уряд П. Скоропадського змушений був вдатися до репресивної економічної блокади півострову: відмова від їхніх фруктів-овочів, вина та поставок туди хліба тощо і кримська влада вже йшла на поступки, включно віддання нам чорноморського флоту, але… стався вже згаданий вище держпереворот.
З вуст С. Єфремова. В той час, коли голова УНС В. Винниченко вже добився входження до уряду П. Скоропадського декількох «своїх» міністрів, він одночасно (!) вів переговори з більшовиками і хотів почати повстання вже в жовтні 1918 р.
Влітку 1918 року всі опозиційні елементи об’єдналися в «Українському Національному Союзі» (Голова – В. Винниченко), які відверто заявляли, що «правительство складається з ворогів української державності», що воно хоче повернути «царські порядки» і т. д. Сам В. Винниченко у цей час жив на дачі під Каневом, коли до нього часто приїжджали різні люди, що визвало підозру поліції. І одної ночі Винниченко було затримано та доставлено до поліцейського відділку Києва. Однак, за сприянням в т. ч. самого Гетьмана, незабаром було визволено. Аналогічна історія трапилась трохи згодом з Петлюрою. У влади були докази, за якими звільняти його було неможна. Однак, Симон був таки звільнений, давши слово не брати участь у будь яких заходах і через чотири дні виїхав до Білої Церкви для організації повстання проти Гетьмана.
АНТОН АНТОНОВ-ОВСЕЄНКО
«Три війни Росії з Україною»
Книгу видано на замовлення Держтелебачення і радіомовлення України у 2016 році. Видання цієї книги у Росії було цілком неможливе.
Про автора. Російський історик і журналіст, Антон Антонович Автонов-Овсеєнко , внук відомого революціонера В. А. Антонова-Овсеєнка і син письменника-дисидента – засновника музею історії ГУЛАГу в Москві А. В. Антонова-Овсеєнка.
У виданні йдеться про три війни України: першої у 1917-1920 рр., другої у 1939-1954 рр. і третьої – 2014-2015 рр. Автор аналізує і засуджує декілька історичних спроб російських влад захопити територію незалежної України протягом останніх ста років.
Щодо першої війни 1917-1920 років. 16.07.2017 одночасно з Декларацією Тимчасового уряду Росії було оголошено ІІ Універсал ЦР, яким, серед іншого було підкреслено, що ЦР виступає за не відділення від Росії.
Автор спростовує міф, що буцім то німецько-австрійська окупація України відбулась за активною участю ЦР. Навпаки, політичні колізіє привели до розпуску ЦР разом з урядом, які не спромоглися організувати масштабне за сіяння земель селянами, що фактично призвело б до голодування їхніх армій.
Насправді, не грошовою допомогою більшовиків з боку німецького генштабу, пояснюються перемоги більшовиків на фронтах Громадянської війни. Їх наміри дійсно мали підтримку, в якій не останню роль грав анархічний флер. Сам А. Денікін у 1918 році писав, що повернення загону Макіївських рудничних робітників з пограбованого Києва та їх розгульний спосіб життя, викликав масовий поклик інших до лав червоної гвардії.
28.04.1918 7 тис. делегатів з’їзду «вільних хліборобів», які представляли 3 млн. власників землі, вибрали П. Скоропадського головою Українського уряду.
03.11.1918 П. Скоропадський, з метою утримання по хиткої ся влади, підписує з керівником Дону П. Красновим угоду про сумісні дії щодо створення «Всеросійської федерації».
Після падіння монархії у Германії, 14.11.2018, Скоропадський підписує указ про створення «Всеросійської федерації», тобто, фактично відмову від незалежності. Після цього, ще одна помилка – заміна проукраїнського уряду на проросійський тощо.
В той час, скуштувавши принади грабіжництва, голитьба під керівництвом революційно налаштованого парт активу, природно віддала перевагу бунту. Адже таким чином висловлювати своє незадоволення простіше і вигідніше. Як вважає Д. Яневський, суть т. з. національно-визвольної боротьбі українського народу в 1917-1920/21 роках («українська революція») – пограбування селянством чужої власності та фізичне знищення їх володарів. Саме цим вічним незадоволенням, звіриною тягою до грабежів, а також поверненням німців на свою батьківщину і скористався Симон Петлюра.
Проте, влада, яка прийшла на зміну Скоропадському – Директорія, виявилася недовгою. У кінці серпня 1919 року в Київ з різних боків одночасно увійшли війська Денікіна і Петлюри. Між ними розпочалися запеклі бої, в результаті яких частини УНР змушені були залишити столицю. Протягом серпня вони зазнали сім поразок. Проти Петлюри виступила частина змученого війська і він змушений виїхати до Варшави.
За свідченням самого В. Винниченка: «в Києві неукраїнське населення просто горіла ненавистю до української влади. І не тому лише, що вона була українською… її ненавиділи за те, що вона… не принесла ніякої різниці з гетьманщиною. Уся різниця була лише у тому, що не українців силою, брутально примушували поважати українство» («Відродження нації» стор. 201-202).
На пропозицію В. Винниченку, який вже знаходився в еміграції, прийняти участь в уряді, за його свідченням: «він не побачив нічого нового у цих конвульсіях… бідних недоуків, відповівши їм, що може прийняти участь тільки у тій владі, яка стоїть на ґрунті чистої радянської влади і… соціалістичної революції». (Відродження нації. ч. 3 стор. 476).
_______________
Виходячи з викладеного, на думку мені мимоволі спадає споконвічне питання про роль особистості в історії. Хто знає, як би склалася доля України в 1917-1920 роках, не опинися біля її керма, в т. ч. наш земляк, Володимир Кирилович Винниченко?
Леонід Бобров
м. Кропивницький
Березень 2024 року.