Таємниці “коральок”
Бажаючих визначити походження звичайних наших “коральок” очікує несподіванка: вони одержать незаперечні докази, що корали – іноземки, родом зі Сходу. Щоправда, там вони мали трохи інший вигляд. Араб чи осман дарував дружині чи улюбленій дочці дрібні монети, золоті дукати. Дарунки з подвійним значенням: перше – самореклама, кожен, дивлячись на жінок купця, мав одразу зрозуміти, наскільки успішно йдуть його справи. Крім цього, давав зрозуміти любим своїм: заради них йому грошей не шкода, багатство проти них – ніщо. Вони ж у відповідь робили з них намисто, підкреслюючи: носитимуть вічно, краще помруть з голоду, аніж закладуть намисто у скарбницю чи продадуть його. Від того турецькі динари з діркою цінувалися значно дорожче номіналу: вони мовби передавали щастя попередніх власників. Перейшовши до Київської України – Русі, звичай набув другого забарвлення. Елементами намиста зробились не монети – гранатові або світло-червоні чітки. Природньо, дарували коханим прикраси не торговці – воїни. То були трофеї мусульман-супротивників, наймужніших, хоробрих звитяжців. Адже чітки, як і чалму, носили ті, хто пройшов хадж, побував у святих місцях ісламу. Вони вірили у власну непереборність. Козак, даруючи дівчині коральки, мовби жбурляв до її ніг перемоги. А вона, приймаючи прикраси, присягалася гідною його бути. Розповіли про таємницю прадавню. У подальшому попит збільшувався: не було стільки козаків, скільки бажаючих обдарувати коханих. За законами ринку, почали пропонувати підробки. Різнилися вони лише дрібницею: у боях шаблею не здобувалися. По якості ж виконання перевершували зразки: українські ювеліри були досконалі. Багатим виточували низки з дорогоцінного гранату, бідним ліпили з тутешньої червоної глини. Відбулася градація також серед жінок. Оскільки намисто – свідок кохання, то вважалося негідним для дозрілої чи похилої його одягати. Навпаки, намисто могло бути притаманним навіть зовсім маленьким. Тут дотикаємся до таїн жіночих. Рожеве чи світло-червоне носили русяві, гранатове чи густо-червоне – чорняві. Змінилася форма – не округлі чи овальні, а з кубовидними кінцями. Носить слід було на кофті, сорочці чи сукні, а не на тілі. Теж символ: ближче до серця, коло нього – віра, а суєта, прикраси – згодом. Не можна було обмінюватися коральками, навіть між сестрами чи близькими подругами. В подарунок можна було приймати коральки від усіх чоловіків свого роду та коханих, а також від бабуні чи матері. Шкідливо з намистом спати, ходити з ним щоденно. Воно – для свят, для відвідин церкви, для весіль, а також… для поїздок на базар. Згодом ми спробуємо з медичної точки зору розшифрувати ті дозволи-заборони. А тепер, завершуючи нашу історичну частину, згадаймо третю таємницю намиста. Вона про коральки київські. Власне, їх і назвати так важко. За кольором вони блакитні чи строкаті. За матеріалом – робляться з глини без обжигу, лише спеціально висушеної. Нарешті, виготовляли їх не майстри, а ченці. Відповідно освячували дітище рук своїх, і вимагалося, щоб хоча раз на добу власниця в ньому молилася. Тоді рятувало воно од хвороб як жінку, так і усю родину. Хату від пожеж, худобу – від пошесті. Якщо починало тьмяніти або розпорошуватися, треба було купляти-освячувати нове. Попри всі “але” київське – найдавніше. Зараз таке намисто зрідка можна зустріти у Києві на Андріївському узвозі, та й львівське студентське “Товариство Лева” виготовляє дещо подібне. Добру справу роблять.
А тепер про таємниці суто медичні й до жінок стосовні. Коли носите намисто згадуване на шиї чи грудях, знімаєте з відповідних ділянок енергетичну перенапругу. Біотерапевти одноголосне твердять: тоді біополе жінки вирівнюється. Свідчать і дозиметристи: накопичення радіонуклідів у щитовидній та паращитовидній залозах, хрящах гортані серед жінок з намистом нижче, аніж у тих, хто без нього. За ними підключаються лікарі-практики, вони звертають увагу, що серед “коралькових” помітно менше неврозів, психозів, нападів стенокардії, вони помітно більш розважливі та спокійні. Так що можна сказати: даруючи коральки дружині, чоловік забезпечує собі спокій в родині. Фахівці не можуть поки що пояснити той феномен. Натомість підтверджують старовинні “забобони”-заборони. Здавалося б, намисто повинне впливати мов снодійне. Навпаки – викликає нічні кошмари. Тимчасом, дитина вдень коральки одяга – вночі спатиме безтурботно. Сусідство хреста та намиста небажане – виникають негативні енергозони. Нарешті, носити треба на натуральних матеріалах чи на шкірі; на синтетиці чи шерсті – ефект зворотний.
Праві бабусі й відносно базару: продаючи, жінка втрача часточку енергії, тим легко користуються енергетичні вампіри. Коральки загрозу висотання сил з продавщиці зменшують, або й зовсім відвертають.
Будь-яке намисто після церкви посилює ефект. Ще одна цікавинка: вживання трав’яних напоїв – ліків з материнки, наберу, м’яти перчаної, валеріани тощо – в намисті показане, воно дієвіше. Вам запропонували новий збір? Подруга пропонує купити дешеву річ? Одягніть намисто. Відчувши неспокій, відмовтеся від спокуси.
Найчутливіші коральки даровані, ще краще – успадковані від бабусі чи мами.
Матеріал для даної розробки по крихтам збирався, здебільшого заснований на народному досвіді.
Козачі ліки
Аїр. По річках, ставках, мов зелені шаблі, росте аїр. Звуть його ще лісова лепеха або татар-зілля. Існує легенда, що під час татаро-монгольської навали возили коріння його з собою вершники-завойовники, щоб підтримувати сили, втамовувати спрагу. І там, де в поході вронили вони коріння, виросли зелені оці хащі. Проте це не лише легенда. По-перше, народи Середньої Азії і зараз вживають коріння для підвищення тонусу організму, а також лікування статевої слабкості. По-друге, ви ніколи не побачите на Україні цвітіння аїру – він завжди розповсюджується лише паростками.
А коріння лепехи непросте: коли порошком з нього присипати забруднену рану, вона швидко зробиться чистою і загоїться. Цим дуже часто користувалися запорожці і рани від ворожих шабель гоїли напаром татар-зілля. Таке саме застосування має він і зараз серед людей у Запорізькій і Дніпропетровській областях. Але з віками набувся досвід, і зараз народна медицина вживає його також при малярії, водянці, проносах, цинзі, сухотах.
Кропива. Серед шанованих зелен-ліків купальських найменш шанована та найбільш корисна – кропива. Ви її знаєте з дитинства і ображаєтесь на кропиву за науку. А даремно. Чи відомо вам, що єдиної кропиви в природі не існує? Маємо родину кропив’яних, до якої входять понад 400 видів, з них на Україні росте лише вісім. А де ж подівся весь великий жалкий клан? Він – у тропіках Азії, Африки, Латинської Америки. Та навіть наші вісім видів за лікувальними властивостями різні. Зупинимось на двох.
Кропива дводомна містить у листі аскорбінову кислоту, хлорофіл, каротин, вітаміни В, К та інші. Розшифруємо: за змістом каротину вона поступається лише моркві, а по вітаміну С рівна капусті і цибулі. Трава здатна відновлювати гемоглобін, спиняти кровотечу, знижувати рівень цукру в крові. Лікують нею анемію, атеросклероз, суглобний ревматизм, діабет, запалення нирок, сечевого міхура, печінки, жовчного міхура, хвороби шкіри, облисіння. Для цього столову ложку трави заливають 200 г окропу, настоюють півгодини, проціджують, листя розм’якле вичавлюють теж у напар і п’ють замість води. Вживають постійно 1,5-2 місяці. Отруєнь не буває ніколи, але болі на початку лікування будуть. Бо кропива чистить печінку та нирки, а пісок та камінці виходять сечовиками й жовчними протоками, злегка травмуючи слизову оболонку.
Спеціалізація кропиви жалкої дещо інша. Вона – чудові ліки при пухлинах селезінки, носових кровотечах, кровохарканні.
Для лікування катастрофічне швидкого випадіння волосся існує стародавній “секрет трьох кропив”.
Двома видами рослин – кропивою жалкою та кропивою малою – слід мити голову. Готують напар таким чином: три жмені сухого листя кропиви заливають чотирма склянками окропу, остуджують та проціджують. Далі, попередньо вимивши голову, прополоскують волосся двома склянками напару. Через дві доби в залишеному настої змочують тампони й втирають рідину в коріння волосся на ніч до легкого почервоніння. Ще через добу процедуру повторюють.
Одночасно п’ють відвар “собачої кропиви”, яку ще інакше звуть пустирником. Готують його так: 1 столову ложку сухої трави заливають двома склянками окропу, кип’ятять на маленькому вогні 7-10 хвилин, проціджують. Приймають по одній столовій ложці чотири рази на добу через рівні проміжки часу, один раз обов’язково на ніч. Відвар заспокоює нервову систему, запобігає неврозам серця. З іншого боку, він збагачує організм, а відтак і шкіру солями залізу та калію, роблячи її стійкою до негативних зовнішніх впливів. Лікування трьома кропивами зміцнює корені волосся, запобігає його випадінню. Воно зробить ваше волосся красивим, блискучим, молодим.
Кульбаба. Яка квітка першою непереборно провіщає весну? Пролісок, первоцвіт, сон-трава? То теж перші квіточки весни, але найвідоміша з них – кульбаба звичайна. Білоруси називають її “сонячницею”. А українці ще йменують її “одулисина”, “попова лисина”, “духівка”, “золотавочка”. Загалом існує понад 20 місцевих назв кульбаби.
Достеменно відомо, що немає жодної краплини меду, що не містила б у собі пилку-нектару з кульбаби. А препаратами з неї лікують широкий спектр хвороб: від ластовиння до тяжких уражень печінки та нирок, екзем різноманітного походження. Понад 50 хвороб лікує кульбаба звичайна.
Береза. У вас хворі суглоби? Скористайтеся допомогою берези. 5 г бруньок її заливають склянкою води, кип’ятять на малому вогні 15 хвилин. Посуд з окропом укутують та настоюють годину. Після проціджування вживають по чверті склянки 4 рази на день через годину після їжі. Можна скористатися і листям. Одну столову ложку листя берези заливають склянкою окропу, настоюють 6 годин, п’ють по півсклянки 2-3 рази на день. Лікувальні властивості має і сік берези. Пийте його частіше, як це пращури наші робили.
Осика. Дерево, яке завжди хвилюється: при найменшому вітрі дріботять його листочки. Дерево, яке донедавна вважали чи не лісовим бур’яном. Така наша осика.
Але останнім часом звернули увагу на досить швидкий його ріст та відновлення. І виявилось, що бруньки, молоді пагони, листя осик мають багато хімічних речовин, корисних для людини. Бруньки дерева застосовують при подагрі та хворобах нирок, кора – чудовий шлунковий засіб при гастритах зі зниженою кислотністю. А листя на Волині входить у збори, вживані при хворобах легень та малярії.
Каштан кінський. Найулюбленіше дерево, цвіт та листя якого увінчує київський герб, має до того ж дуже цікаві лікувальні властивості. Цілющі – кора, квіти, сік квітів, лушпиння та самі плоди. У Німеччині одержаний з квіток ескузан – ліки, що допомагають при тромбофлебітах, трофічних виразках. Крім того, він запобігає утворенню тромбів під час пологів та операцій, підвищує стійкість судин. У народі відвар кори каштана вживають для лікування геморою. Зуд шкіри гарно знімають сидячі ванни з лушпинням достиглих плодів, які роблять щовечора. Каштан також допомагає при проносах, пропасниці, бронхітах, коклюші.
Соняшник. Не лише насіння, з якого виробляють олію, а й листя та квіти соняшника не без користі: вони – ліки. Відвар з пелюсток покращує травлення, спиртова настойка у рівній кількості листя та квітів по 30 крапель перед трапезою підвищує апетит та стимулює виділення жовчі.
Сон-трава. На початку квітня з’являються на лісових галявинах великі блакитні і фіалкові квіти. Вони Сон-трава. прикриті довгими пухнастими віями-листочками, а пряма стеблина – сріблясте-сива від дрібних волосків.
Сон-трава має широкий вжиток у народній медицині з давніх-давен. Вона – заспокоюючий засіб при безсонні, невралгіях, істерії, а також при лікуванні бронхіальної астми, бронхітів, ниркової коліки. Збирають цю рослину під час плодоутворення, тобто з половини травня до половини червня, а вживають лише через три-п’ять місяців після збору.
Баранці. У лузі, серед кущів одними з перших блідо-жовтими віночками розквітають баранці – примула. Розетки їхнього світло-зеленого довгастого листа красиво оздоблюють майже голу землю. Листя не лише окраса, а й добрий салат навесні, коли дуже мало вітамінів. У їжі цілющі. Простий відвар з них у п ять разів сильніший за дією, ніж препарати сенеги та іпекакуани. Ось чому жовтенькі баранці широко вживаються і лікарями, і в народі при різних хворобах легень. Відвар і навіть порошок допомагає при болях у голові, мігрені, є добрим перевіреним сечогінним засобом. Він полегшує та пом’якшує кашель у дітей.
Ми розповіли лише про декілька рослин, що їх використовували козаки. Багато, на жаль, залишилося поза увагою автора. Про це слово тих, хто прийде після нас.
Рецептар до глави “Козачі ліки”
- Коріння аїру – 10-15 г, дві склянки води, роблять відвар. Приймають по півсклянки тричі на день за півгодини до їди. Лікують виразку шлунку та дванадцятипалої кишки.
- Коріння та насіння кропиви жалкої – 15 г відварюють у 200 г води і п’ють по 2-3 столові ложки за один прийом при круглих глистах. Гостриці та аскариди масово гинуть.
- Кропива дводомна, мілко нарізане та посічене просіяне листя – 100 г кип’ятять у 500 г води півгодини. У воду додають трохи оцту. Від облисіння голову миють 2-3 рази на тиждень цим відваром.
- Бруньки осики – 90 г варять у семи склянках води, доки не залишиться лише три склянки відвару. Проціджують, додають столову ложку меду і п’ють тричі на добу при легеневих хворобах та малярії.
- Кора каштана кінського – 20 г на 200 г води відварюють і п’ють по столовій ложці 4-6 разів на день. Як заспокоюючий засіб при безсонні, невралгіях, істерії.
- Свіжий сік сон-трави змішують у рівній кількості з медом і приймають по чайній ложці тричі на добу при глаукомі.
- Баранці, трава – 15 г листя на 200 г води кип’ятять 5 хвилин, проціджують та вживають по півсклянки чотири рази на день при мігрені. Цей відвар також пом’якшує кашель у дітей.
Каліграфічне лікування
(версія)
На всесвітньо відомій картині Іллі Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану” поруч з непересічним, схожим на Тараса Бульбу козаком – персонаж, який одразу впада в очі глядачам. Худорлява, дрібнувата, але міцна статура. Розумне, рухливе обличчя. Веселі, хитрі, примружені очі. Тоненькі чорні вуса. На приналежність до певної посади вказує гусяче перо в руці Писар Війська Запорізького. Трохи про роль його, добре відому про то типові героя – професору Дмитру Яворницькому, славетному історику та краєзнавцю. Але, слід зізнатися, добре призабуту нами, нащадками. Генеральний Писар Січі – то аж ніяк не клерк сучасних західних фірм, не тупуватий та жадібний чинуша – виконавець московських указів. Й тим більше не напівграмотний самоук, який по складах слова чита. Він постать третя (після Гетьмана та Генерального Судді), а коли й друга – після Гетьмана. Підтвердження тому факт: на час походів саме писар разом з суддею та Генеральним Підскарбієм вершив справи серед залишеного населення Хортиці. З другого боку, Генеральний Писар інколи обирався Гетьманом (наприклад, Виговський).
Тому здебільшого призначався він з прошарків заможних, освічених козаків. Сполучав у собі риси дипломата та державного діяча. Знався на казуїстиці та риториці. Бо проходив добру школу. Володів давньо-слов’янською, грецькою мовами, латиною. Першу вивчав під наглядом дяка та матері десь на хуторах або й у монастирі. А дві інші – в ієзуїтській школі, де завершував навчання. Саме по тих школах, разом із вищезгаданими дисциплінами мимохідь знайомився він також з набутками тогочасної польської та італійської медицини. А під егідою Папи Римського тоді знаходилося Солерно, батьківщина відомого Кодексу здоров’я. Це насіння падало на підготовлений ґрунт, бо ще бабуня вчила розбиратися в зіллі, бо виростав у хаті, що наскрізь пропахла цілющими травами.
А відтак – гусяче перо в його руках не лише знаряддя письмове, а й… певний лікарський інструмент. Саме пояснити час, що ж таке гусяче перо. То батько сталевого пера, дід наших авторучок та “кульок”. Коли ж ними користувалися? В першу чергу – при опіках. Гопак – бурхливий танок, полум’яний знак. Недарма ж друзі й вороги визнавали запорожців Нацією Вогняною. Від ватри до люльки протікали мирні періоди їхнього життя. Можна сказати, що козак лягав з вогнем та й прокидався з ним. Мовби набираючись тепла-жару перед бурхливими, жорстокими боями-битвами. Тоді-то як не поталанить, як відвернеться зрадливе щастя від бранця, то доведеться ховатися наодинці, ще й пораненому, по плавнях мокрих, у степах нічних вологих. Можна потрапити в полон у страшні, холодом знамениті султанські в’язниці. А з них прямий шлях до не менш холодної могили. Ось і запасалися жаринками. Був їм вогонь не Богом, але звичним, вірним, грайливим та дотепним товаришем. А де вогонь, там і опіки. Рятували від них також за допомогою пера. Брали рідку мазь або рідину загостреним кінцем рубленого гусячого пера й накладали на уражені місця. Після чого протилежним його кінцем, “борідкою” тоненькою ніжно розрівнювали. Можна лише дивуватися ніжності, фізіологічності подібної методики. Часто можна почути запитання: а чи не заносилася з пером інфекція у відкриті рани та опіки? Скоріше всього, що ні. Адже пера ретельно сушили. Тримали в чистому місці. Не могли вони бути й занадто старими, бо ставали тоді ламкими, для писання непридатними.
Де діставали мазь? А знов-таки з того самого кострища: вигрібали попіл, змішаний з дубовим та липовим вугіллям, висипали суміш у рівну кількість розтопленого здору. Додавши меду, усе знову перемішували. А замість пов’язки – теплий віск поверх мазі на всю ніч. Опіки, ранки не забруднювались. Навдивовиж швидко гоїлись. Згадати, застосовувати подібний спосіб не гріх й нам. Але траплялися й опіки задавнені, запущені, рани глибокі, колоті, запорошені всім пилом Дикого Степу. Тоді вдавалися до міцніших ліків. Серед них не останнє місце займало чорнило. Час уже і нам згадати, чим була писана грамота султану.
Під загальною назвою “чорнило” об’єднані досить різнорідні речовини. Європа тих часів, наприклад, писала сепією – барвником головоногих молюсків каракатиць. У Китаї та на мусульманському Сході панувала тоді туш. У вищих колах були відомі навіть чорнила з порошку дорогоцінних каменів, а вже про додачу золота до них по королівських дворах було всім відомо. Проте всі ті рідини непридатні були для Січі. Козакам потрібно було чорнило, яке б зберігалося довго, не псувалося за спартанських умов польового, острівного життя. До того ж – дешевше. Чому? Згадаймо: на час підписання Хмельницьким угоди з царем майже 90% козаків та близько 70% козачок уміли писати та читати. Для того, щоб навчити таку кількість народу, потрібно було чорнило доступне. Наші предки його й одержували. Звідки?
Звичайно, з місцевої сировини, з рослин, які були поруч. В першу чергу, з бузини червоної та бузини чорної. З достиглих ягід цих кущів виходили красиві червоні, руді із золотавим вилиском або ж чорні чорнила. Цікавий був сам спосіб виготовлення чорнил. Брали ягоди бузини, подрібнювали, заливали водою (найкраще дощовою або річковою), кип’ятили на краєчку ватри, де пар не такий сильний. Дуже швидко фарба переходила в розчин. Тоді його з казанка зливали в чистий посуд, у полив’яний глечик. А до гущі знову доливали води й продовжували її виварювати. Так повторювалося від трьох до п’яти разів. Злиту рідину відстоювали ніч. На ранок знов переливають у чистий посуд і на слабенькому вогні, перемішуючи ретельно, випаровують. Густу фарбу зливають у пляшки. Додають трохи залізнокупоросні або галунові протрави – щоб довше стояли. Перед вживанням змішують навпіл напар з водою. А коли не розводити, то можна не лише пописати універсали, а ще й фарбувати ним, попередньо протравивши тканини й шкіру. Без протрави фарбували хутро. Фарби рослинні напрочуд довго зберігаються на пергаменті чи папері, не вигоряючи на сонці, не вицвітаючи. Якщо схочете відтворити їх, будьте, одначе, обережні: дуже схожа на бузину чорну отруйна бузина смердюча. Маніпуляції з нею небезпечні, потрапивши до шлунку, її відвар викликає нудоти, блювоти, болі в животі. Тепер повернімось до важких опіків. Поперемінне змащували їх бузиновими чорнилами та вищезгаданою маззю. Успіх був разючим!
Діяли вони не гірше наших сучасних анілінових рідин Кастеллані, бриліант-грюна та інших ліків-фарб. Писар Січі Запорізької та його помічник дбали, щоб написане виглядало красиво, мов картина. Для того потрібні були чорнила різних кольорів та відтінків. Зелене одержували з листя бузини або відварювали стеблини хвоща польового. Синє – з стеблин плауну булановидного, зібраних наприкінці літа. Урочисте, пурпурове чорнило – дарунок ягід крушини ламкої, брунатне – її ж кори.
Так само брунатне, але більш темне одержували з відвару гілок та кори вільхи з додачею до нього галунової (квасцевої) протрави та дубових “горішків”. Якщо до відвару цього додавати суміш протрав галунової та залізнокупоросної, то виходило воно сірувато-жовтим.
З розміщенням полків козацьких по Україні накази та грамоти писані були вже чорнилами різними. Могло бути так, що наказ, одержаний “згори”, в’юнився синіми літерами, писаними чорнилами із коріння споришу, а відповідь з Чернігова того ж кольору – чорнилами з дубових горішків, мідяного купоросу та чорничного соку.
Тепер знову про лікування. Вищезгаданим чорнилом з дубових горішків змащували місця, уражені бешихою. Бузинове (з додачею столової ложки меду) пили при застудах та нежитях. Вільхове або з дубових горішків додавали до води, миючи голову, щоб укріпити волосся. Очевидячки, спосіб був дієвим. Бо серед запорожців голені зустрічалися, а лисих не було. Усіма видами чорнил, а бузиновим наосіб, мастили лишаї та інші ураження шкіри.
Бузину козаки поважали найбільше: адже кущі її, попри все розказане, відлякували ще й мишву і пацюків – лютих ворогів козацьких продовольчих припасів. Серед козаків і прізвище побутувало Самбук (інша назва бузини). Ниньки його носить відомий наш письменник, майстер детективного жанру. Підфарбовували соком та відваром бузини медовуху, ягодами її начиняли вареники та пироги.
Начебто, славетному минулому лише по музеях місце?
Але воно – не тільки екзотика. У минулу війну, під час окупації, по сільських школах знову навчали вчителі дітей грамоті, пишучи бузиновими чорнилами на старих газетах. І ще хотілося б зауважити, наголосити, підкреслити: наші предки-козаки бачили світ та речі в ньому багатомірними. У них одна й та сама рослина, залежно від потреби, бувала їжею та ліками, чорнилом та фарбою для суконь чи чобітків. Перо оберталося то письмовим знаряддям, то лікуючою паличкою-стилем. Прикладів багато… То може, не через те ми бідні, що в нас замало харчів-одягу, а тому, що не вміємо кожну річ максимально, різнобічне використовувати? Що занадто часто потрібне викидаємо у сміття? Над цим варто замислитися. Викладене – лише дрібочок, часточка безцінної скарбниці досвіду пращурів. Копайте далі – там діамантів незліченно!
Джерело: Пастернак А. – К. : Оптима, 2001. – 64 с.
Переведення в електронний вигляд: Бутенко О.П.
– Культурно-історичний портал “Спадщина Предків”