У вільну годину
Спробуйте уявити собі денний розклад звичайного запорожця погожої весняної днини.
Отже, за звичаєм батьків, прокинувся з сонечком. Помолився. Повів коня купати. Разом із ним (холодна вода чи ні) помився і сам. Віддав коня джурі – хай пасе. Поснідав у гурті. Тоді – військова підготовка: джигітівка або інші вправи з шаблею чи конем. Побіжно зауважимо: робив це без наказу курінного, на засадах свідомої дисципліни.
Будь-якої хвилини небезпека могла покликати до бою, де життя та цілком залежали від військової майстерності. Звичайно по черзі кожен кіш висилав наряди охороняти Січ. Хтось допомагав готувати для козаків куреня. Вільні ж від громадських обов’язків теж марно вештались: полювали, рибалили, вантажили товари крамарям, торгували пивом і медовухою.
Коли ж випадала вільна година, провадили її так, що іноземці (дипломати й купці, інженери чи мандрівники) свідчили: козаки – гультяї, весь час. А секрет був у тому апетиті до життя, у природному смаку до гурту й жарту.
Суворому прелату з Ватикану не сподобалася гра в карти. Бодай би ще на гроші. Так ні! Переможеного б’ють по носі чи по вухах! А навкруг – гурт регоче.
Панам з Речі Посполитої, і самим до оковитої причетним і прихильним, дивно було бачити козацьке чаркування по шинках. П’ють шалено, а пам’яті й гідності не втрачають. Заливши баньки, не хапаються, як дрібна шляхта, за шаблі. Хіба що міряються силою (боротьба й різні вправи для рук). Здавалося панам: вправність у бою, мужність козаків мовби з неба падають!
…А чи вмієте ви слухати? Ні, не просто слухати, а саме чути, розуміючи серцем. Тоді збагнеш втаємничений сенс виразів “байдикувати”, “байдики бити”. Чи не чується вам їхня спорідненість із Вишневецьким-Байдою? Засновник Хортиці, він, мовби лінуючись, підходив до військової справи, наче байдужим був до дисципліни у своїй ватазі. Але Ж кожному ясно – без неї, без майстерності козацької, не було б перемог те дипломатичних успіхів. Це добре розумів ворог-султан, що звав Байду до себе на службу. Зовнішня безтурботність мала приховати справжню силу, волю, вправність. Якщо, приміром, Сагайдачний до своїх 10 тисяч січовиків легко збирав ще вшестеро більше вправне військо, значить, на 290 а гаком островах Славутича велася постійна військова підготовка.
Отже, відпочинок був одночасно своєрідним заслоном від ворожих, шпигунських очей – бо десь тоді ж проходив козацький вишкіл. Крім картярства, молодь охоче вчилася грати на музичних інструментах – бандурі, лютні, кобзі. Серед духових переважали сопілки, інколи роги, дехто гецав на ударних – на тулумбасах та бубонах.
І ще іноземці засвідчували: коли потрапили козаки під владу царату, 90% чоловіків і майже 70% жінок серед них були письменні. Про планову музичну освіту на Гетьманщині тоді й не чутно було. Проте сліпий, порубаний козак робився бандуристом. А бандура – досить складний інструмент. Отже, ази гри на ній опановували заздалегідь. Тобто своєрідна підготовка до “пенсії”.
Далі, на Січі було 42 церкви стаціонарні й ще дві похідні. І дзвонарів для них не купували, по чужих світах не шукали – знаходили серед своїх.
То чому ж не згадували іноземці про козацьку музичну освіченість? Бо, певно, вважали її “варварською”. Звісно, не було на Січі величних органів, аристократичних арф та клавесинів. Бо – зовсім інші умови життя й відповідні традиції. Мелодії, козацькі марші жахали-лякали чужинців. Деяке уявлення про них давала так звана “яничарська музика”. Адже більшість яничарів були потуречені, малими ще забрані в полон українські діти. Отже, козацькі мелодії, а згодом і відповідні церковні псалми хтось же складав! Тобто були тут і власні “композитори” (пишемо в лапках, бо тоді ще терміну такого не існувало).
* * *
Молодь козацька, відпочиваючи, бавилася насінням та жуйкою. Насіння лузали гарбузове – тоді ще не дійшов соняшник до України. Лузаючи, одночасно лікувалися, зміцнюючи здоров’я. Сире, підсушене – воно багате на цинк, мідь, інші мікроелементи. А вони – яснам і зубам підмога і пожива. Зернятко, ядерце – печінку чистить, глистів гонить. Шкарлупа добре за зубну щітку править.
А підсмаженого насіння додавалася певна кількість вуглику. Він , вуглик, попереджав харчові отруєння, загалом розлади шлунку. Не було у тодішньої молоді ані “Бім-Бому”, ані “Турбо”, і “Орбіту” без цукру не було. Що ж вони, нещасні, жували?
Уявіть – природні жуйки! Перш за все – віск бджолиний. Із сото-медом! Шапками мед збирали!
Далі – клеї з підтьоків вишні, черемхи, терену, горобини. Замало? їдайте ще клеї диких груш із яблунями.
Понад річками, у протоках виловлювали кореневища рогози, лепехи, тростяника. Виварювали їх до м’якої маси, додавали клеї для міцності. Як застигла, ось вам і жуйка. Десь далі на Північ вживалися жуйки із живиці – “сліз” поранених ялин та сосон. А який результат? Не знали січовики ні карієсу, ні інших хвороб зубів. Не потрібні їм були стоматологи! Білозубі посмішки предків наших світяться на полотнах Рєпіна, Ярошенка, Пимоненка, Крамського.
* * *
Певно, вчили молодь й іноземним мовам. Вигадка? Ні. Факт. Козаки були письменні на якій мові? На церковно-слов’янській. Ось вам – раз. Серед них за звичай було балакати турецькою, татарською, польською. Ось вам – ще три. Поміж старшин чимало було що говорили німецькою, волоською, угорською, навіть латиною (останньою і писали).
Що ж вони, знання, – із молоком матері всмоктувалися? Ні, хтось же навчав! Бородаті-пихаті бояри московські тягли до посольств толмачів. Пани польські теж перекладачів до дипломатії залучали. Так само – і Блискуча Порта. А Січ обходилась без них!
“Скільки ти знаєш мов – стільки у тебе друзів”, – каже народна Мудрість. А поза тим, володіння кількома мовами – то й тренований Голосовий апарат, і усталена добра пам’ять.
…Так “байдикували” козаки у вільну годину. Щось схоже на сучасне молодіжне дозвілля із іноземними гумками, плеєрами, магнітофонами. А щось… Кожному – своє: козаки не знали комп’ютерних ігор, а сучасні юнаки часто не знають іноземних мов.
Чому їли вовчатину
Козаки не були б козаками, якби підходили до полювання без вигадки, лише як до здобування м’яса. Крім усього, тут були й деякі медичні секрети. І зауважимо: у зимовому одязі робився один виняток – для вовчої шкури…
Чи їли козаки вовче м’ясо? Певно, що так. Хтось скаже: “Як то можна вовчатину їсти?! То ж майже псина!”
Шановні, а ви спочатку днів зо п’ять поголодуйте – тоді побачите, чим гребуватимете. Згадаймо до того ж, що, припустимо, у корейців та китайців м’ясо собаки – делікатес. А в інструкції американським підрозділам по виживанню написано: “…аби вижити, слід їсти все, що рухається, окрім тварин отруйних”.
Ще від далеких язицьких часів у деяких народів залишилось особливе ставлення до тварин. У чорних хорватів (з якими в нас багато спільного генетично й мовно), коли в сім’ї один за одним помирали хлопчики, нового синочка називали “Вилк” (вовку присвячуючи). Цього звіра хорвати і зараз вважають не лютим, а розумним, здоровим, довголітнім, могутнім. А упередженість до вовків іде з європейського Середньовіччя. Козацька ж оцінка – ближча до хорватської. І тому не вбивали вовка, як сучасні мисливці, навалюючись на нього гуртом, а добували в борні, у чесному змаганні: цінували й поважали сильні риси супротивника.
Козаки вважали: хто їсть вовчатину регулярно, взимку особливо, – житиме довго, зберігаючи гострий слух і зір. А свіже вовче м’ясо, прикладене до рани, загоїть її миттєво, “як на собаці”. М’ясний відвар натщесерце чи перед сном відводить лихоманки. А це чимало важило для тих, кому доводилося жити поміж річок, боліт, озер, кому оті лихоманки, як кістка в горлі, стали…
Вовчою шкурою (хутром), розпареною над киплячим казаном, розтирали болюче місце, коли “поперек узяло”. І спали, шкурою обмотавшись. І часто вставали вранці вже здоровими.
Одна з січових реліквій – бунчук – робився з кінської гриви та вовчого хвоста.
Отож козак, уполювавши могутнього, хитрого одинака, брав від нього зуба. Оберегом на шию вішав: вірив, що зуб вовчий татарські стріли відведе.
Відомі й рецепти трав’яних наварів на “вовчій воді”. Що то було? Густий бульйон чи розведений? З м’яса чи кісток? Зараз сказати важко: відповідь захована в пітьмі століть.
Хода та їзда
“Прожогом”, “підтюпцем”, “поволі”, “притопом”, “похапцем” – будь-який прислівник руху оберіть, усі вони підійдуть до козацького пересування. Предки вміли по-хазяйському використовувати і коня, і власні ноги.
Про ноги тут мова піде лише побіжно, а от про коня… Власне, про вершника на коні. Ось скаче прожогом гонець-посланець молодий. Ні себе, ні коня не жаліючи. Може, й пожалкує згодом…
Цікаве слово “прожогом”. Отой “жог” – степова пожежа. Бачили, суха трава горить? Ніщо зупинити вогонь не в змозі. А як палають Іза, комиш? Воді під їхнім корінням не зупинити, навіть не зменшити вогню. Отож, “прожогом” – “подібно вогню”, “як при пожежі”, “для пожежі”.
У поході ж загін пересувається інакше: без напруження, зберігаючи сили, заощадливо. До місця можливого бою кіннота діставалася ярами, виярками, балками, а найбажаніше – руслами річок. По-перше, тебе не видно з рівнини, зі степу. По-друге ж – по тих місцинах доволі було трав соковитих: коням харчування забезпечене. І рухались неквапно, поспіль…
Вершники підсвідоме, проте неодмінно й жорстко робили самомасcаж. Чому жорстко? Бо робивсь сідлом та твердою спиною коня. Зрештою, УСІ чинники однакові. Окрім темпу.
Гадаєте, у джури, козачки, ординарці брали зовсім юних, бо посада, мовляв, непрестижна? Не лише! І знов-таки диктував кінь. “Прожогом” – то від 30-ти до 50-ти ударів-коливань по м’язах стегон, сідниці, тулубу на хвилину. “Поволі” – лише 10-20. Перше викликає збудження, величезну нервову напругу вершника; друге – повне розслаблення, а інколи – ейфорію. Кажучи про відпочинок у поході, мали на увазі якраз Пересування поволі.
Щоб відновити сили після руху стрімголов, потрібен час. У юнаків термін відновлення набагато коротший, у статечних – довший. Про похилих уже годі й казати. Отже, запрошуючи в джури, мали б писати в об’яві: “віком до 17-18”. Будьте певні, аби й платили за гін по золотому, не пішли б чоловіки у вістові. Не витримали б. Але й із джур напряму в кошові – теж навряд. Не було серед козацтва “п’ятнадцятирічних капітанів”. Знаєте чому? Вірно. Знову-таки диктував кінь. Бо його масаж впливав через тіло на плин думок. У підлітків-юнаків вони ставали більш летючими, стрімкими; дозрілі люди розбурхувались тимчасово, що в бою давало незаперечну користь. Але рух цей (головне!) вибивав із ритму звичного.
Навпаки, рух повільний сприяв розважливим, глибоким думкам. Фехтування, приміром, вимагає швидкості й точності рухів, а для того – високих показників статичної сили м’язів передпліччя, усієї руки, спини та ніг. Для цього користуються прийомами погладжування, пощипування, ручної вібрації й тиску. Усе це комплексно присутнє в їзді верховій. Кращого масажу перед двобоєм годі й бажати. Не перестаєш дивуватися розумній доцільності козацького буття.
Цікаво співставити верхову їзду з китайською чжень-цю терапією: на шкірі поперека, сідниць, задньої поверхні стегна нервових точок порівняно небагато й залягають вони дещо глибше, ніж по інших ділянках шкіри: вимагають більш солідного масажу. Отже, масаж у сідлі, масаж верхи цілком доцільний і доречний…
Виникає заперечення: то, мовляв, сива давнина, цікава історія, але практичного виходу на сьогодення воно не має. Дозволити собі мати коня можуть лише дуже багаті люди поміж “нових українців”. Регулярно відпочивають верхи і зовсім одиниці. Загал народу нашого бачить коня: а) у цирку; б) на іподромі; в) у зоопарку; г) дуже рідко – у селі. Виросли й відійшли вже цілі покоління нащадків козацьких, що за все життя коня навіть рукою не торкнулись. То навіщо ж писати про вершників минулого? Лише для екзотики? Ні!
По-перше, серед наших масажних знарядь загалом відсутній такий, як сідло “верхівець”. А має ж бути! Діти, які багато чого сприймають гостріше й вірніше від дорослих, зберегли таку гру-тренінг, як “гойдалка на дошці”. Та гра – саме осідлана партнерами дошка-сидіння-сідло, а за коней правлять власні ноги. А яка ж після неї бадьорість тебе охоплює!
Якийсь подібний прилад-знаряддя з м’яким приземлінням, з амортизацією при поштовху буде, безперечно, корисним для відновлення після поліомієліту, для коригування статури при кіфозах, сколіозах тощо. Простота виготовлення, дешевизна такого приладу – додаткові свідчення на користь.
По-друге, говорячи, що сучасники “безлошадні”, припустилися ми свідомого перебільшення. То чиста правда – вороного не маємо. Але щоранку коней сідлаємо. Ті коні – власні ноги. Від того, в якому темпі почнете день, залежить ритм вашого життя, навіть успіхи та фіаско в справах…
Як воно звичайно ведеться? Скочили на рівні, пішли вмиватися: обличчя, руки, в кращому випадку – груди, голова, спина. А ноги? Ген, обійдуться!
Але ж наші руки й груди теплої пори свіжим вітром дихатимуть, а в шкарпетки й взуття заковуємо на цілий день! Коли людину забивають у кайдани – знущання й мука, а як ноги – то нормально; них згадуємо, лише як заболять. Ну добре, від “м’яких кайданів” (взуття) відмовитися вже не можемо. Тоді хоч подивіться, як цирковий ходить: візьміть з нього приклад!
“Щоб я у якоїсь кобили вчилась?! – фиркне примхлива дівчина чи молодиця. – Таке скажете!” І даремно. Поміж нас (навіть спортсменів) ощадливо, гармонійно, правильно ходять переважно лише гімнасти. Красиво? Красиво. Корисно для здоров’я? Так. Пересуваються вони саме на зразок коней: хвильоподібно, гармонійно. У русі поступово беруть участь м’язи ніг, поперека, тулуба. Поступово і послідовно. А більшість викривлень хребта, радикулітів, остеохондрозів, розладів у ті м’язів – саме від невміння ходити. Хибна осанка, горбкуватість – теж…
…Між іншим, “ота кобила” перед файною ґаздинею ще одну перевагу має: підкови, педикюр залізний. Адже оті підкови рятують, міцно тримають усю стопу! Справжній господар подбає, аби підкови ратицям пасували, ноги не травмували, довго слугували. Кінь має “взуття” точно по нозі. А ми, особливо жінки? Дехто з них ладен розтоптувати модні черевики навіть на номер-два менші, ніж потрібно, шкодячи нозі, ході, здоров’ю взагалі! І часто закаблуки носять – то “шпильки”, то височезні “платформи”. Ходять й інколи похитуються, мов п’яні. Краса вимагає жертв? Послухайте й про жертви.
Часто модниці наші скаржаться на головокружіння, запаморочення раптове, головний біль. Винний у тому – мозочок, головний орган рівноваги. А роботу його непомітно, підступно, наполегливо розладнує хибна хода. Намагаючись підладнати діяльність м’язів ніг, усього тулуба під вихиляси і примхи модних закаблуків, малий мозок, сусід і помічник великого, перенапружується. Ось вам і результат. Можна сказати впевнено: більше половини жіночих неврозів походить від закаблуків…
А козаки такої халепи не знали: ходили або в чоботах, або босоніж. Пересувалися вільно, широко спираючись на всю стопу, рухаючись хвильоподібно. Згодом муштряки, фельдфебелі аракчеєвські лаялись, навчаючи їхніх нащадків: “Що це ти, наче за возом ідеш!” Та мали рацію “хохли сиволапі” – подібна хода природня, дає змогу долати без утоми великі відстані. А під час війни – зберігати боєздатність, просто з маршу вступати в битву. На рівному плаці, на параді, можливо, отой стройовий крок, урочиста хода виграє. Але для справи, для здоров’я воно непридатне.
Навчили ж козаків вільній ході коні. І цирковий кінь здатен підладнатися під будь-який музичний ритм, а ось під “рок”, під “попсу” свідомо не буде: така музика входить в протиріччя з ритмом його нормальної ходи.
…Отже, наші “коні”-ноги потребують постійної й розумної уваги та поваги, їх, як і коней, треба мити-купати регулярно. Як коней чистять, пестять, так і голіностопи слід масувати хоча б по 10-15 хвилин щоденно. При найменшій нагоді дайте їм подихати – ходіть босоніж!
Не одразу, звичайно, але через місяць-два після “лібералізації” режиму для ніг відчуєте позитивні зміни. Подумайте і про взуття. Краще поладнати, відремонтувати старі черевики, до яких ноги вже звикли, ніж змушувати їх влізати в нове, модне взуття, до якого доведеться довго пристосовуватися. Тим більше, з роками м’язи ніг стають слабшими, їм усе важче долати “опір” нових черевиків або чобіт. Проте і надмірно м’яке взуття, оті капці султанських гаремів, над якими сміялися, кепкували запорожці, – хоча ногам любо, але й воно шкодить: без твердої опори розбовтуються голіностопні суглоби.
І ще на останнє: 90-92 % жінок велику увагу приділяють черевикам, а серед чоловіків – лише 12-15%. Чоловіки часто не беруть до уваги головокружіння, шум у голові (мовляв, учора добряче “погуляв”). І так пропускають початок гіпертонії. Тому серед них частіші інфаркти, інсульти. Бо лікуватися починають. Така думка лікарів Америки, Швеції, Франції.
“Подбати про коня і власні ноги – справа козацька!” – посміхаються нам здаля прадіди-запорожці. Самі не призвичаїлися… Може, хоч привчимо?