Купані в травах
“Ми самотні в безмежжі.
Хай нам сняться степи”.
Ліна Костенко
Острів і Славутич. Хитка очеретяна твердь і заводь. Озерце та напівзатоплені луки. Коротше кажучи, без води Січ, хоч мала, хоч велика – нікуди! Так само, як і купатися в травах. Таємні вихиляси спокійного, поміркованого, урівноваженого українського менталітету. Традиція від моди різниться. І коли звичай зберігся Вдовж віків, коли й зараз на Івана Купала, та й після нього, молодь залюбки купається в травах, для того мають бути досить міцні практичні чинники.
Вода і трава у свідомості пращурів – не суперниці, а сестри, улюблені доньки Матері-Землі. Одна з одною переплітаючись, одна другу Доповнюючи, пестять вони та гартують, вирощують людей. Козаків-хліборобів, жінок з діточками. Сивих чумаків та кобзарів статечних. Гурт народний. Щоранку, мов у свято до церкви, сунув загал на пашу, на Луки.
Якими ж були вони тоді – і Великий Луг, і луки з лучатами та Луговинами? Що росло і хто жив там?
У книзі Жана Шерера “Літопис Малоросії або Історія Козаків України”, де ретельно перераховані птахи, звірі, риби, дерева й чагарники України, про трави (окрім комишу та очерету) – анічичирк! Військовий і дипломат, Ж. Шерер, подібно до інших іноземців, що описували нашу землю, до трав ставився байдуже. Тоді такі зверхники трав не бачили, в обличчя не знали.
Інакше ставлення було у степовиків: трави – то захист від ворогів. Коли вони ховають людину цілком – чим не ліс? Трави – харч коням та іншій худобині. До речі, суперечки між Катериною Другою та козацькою старшиною й по травах пролягали. Імператриця (німкеня, схильна до абсолютного порядку) дорікала: занедбали, мовляв, Дике Поле та Південь України. Землю не орють, житами-пшеницями не засівають. Козаки ж уперто стояли на своєму: навіщо хапати вище голови? Хліба народові вистачає; шляхи для продажу зерна перекриті султаном; а торгівля отим зерном з Європою дає малий прибуток. То ж краще зберігати для нащадків плодючі землі недоторканими…
Час довів правоту пращурів: навіть за мале полегшення умов торгівлі саме лиш господарство “Асканія-Нова” Фальц-Фейнів годувало пшеницею мало не пів-Європи. Ще й степ заповідний зберігало. Бо все робилося розумно, пропорційно. Царицині ж скороспілі поміщики лише виснажували землю, відкриваючи-торуючи шляхи посусі, суховіям, сарані…
Проте повернемося до складу трав і сенсу купання в них. Степові трави – то здебільшого були злакові: війники, мочула, м’ятлик, степова тимофіївка, різновиддя численні овсеців та вівсюгів. Усі вони квітували разом у травні-липні. До них додавалися вологолюбні види: лукова шавлія, гірський клевер (конюшина), еспарцет пісковий, прямий чистець, гірський порізник тощо. Ми перелічили зелених аборигенів підзони лукових степів. Що ж до зони типових степів, то їхнє “населення” становили дерноподібні злаки, головним чином – типчак і ковила. А саме: ковила українська, ковила-волосатка, ковила Лесінга. До них прилучалися проникаюча та степуюча шавлії, вузьколистяна півонія, серповидна люцерна, благородний деревій, Конотоп – клевер червоний та інші.
Ті степи починали квітувати ще раніше – із квітня. Незалежно від складу різнотрав’я, пилок його у поєднанні з росою становив своєрідні, неповторні стимулюючи ліки. Щось на зразок женьшеню, маралового кореню або зеленого чаю.
А процедура козацьких зелених ванн досить проста: після купання в річці чи озері голими, ще мокрими заходили в хащі трав. Ішли повільно. Росяно-пилкова суміш нашаровувалась на шкірі. Дещо подібне практикують зараз збирачі наркозілля. Вони також голі заходять у квітучі індійські коноплі. Пошвендявши там досхочу, вилазять. Пилок з тіла зіскрібають. Ото і є сировина для наркотика. З неї готують анашу. Збирачі наркоманами не стають, бо стикання їх з коноплями короткочасне. Козаки ж, навпаки, мали на меті довгий контакт пилка зі тривалий. Тому висихали остаточно вже в затінку. І тоді лише втрачався дуже повільно, бо весь час зволожувався потом. Наслідки такого купання можемо врахувати лише опосередковано. Жан писав: “Раніше, у давнину, в Малоросії зовсім не було лікарів. Їх заступали старі жінки, які так добре знали ботаніку та природу рослин, що лікували всі хвороби простими засобами і з величезним успіхом” (ст. 69) Йому в унісон додає французький історик П’єр Шевальє “Козаки міцні, спритні до всякої роботи, невтомні, сміливі і хоробрі”. свідчили історики польські, посли з Натикану, перські купці, які письмові згадки про тодішню Україну. Так, католицький прелат Ієн захоплюється гостротою зору січовиків, які за 100 кроків пострілом з пістоля “свічку гасять”. Якщо скласти реєстр сучасних хвороб, з якими січовики навіть і не зналися, досягнення тодішньої народної медицини стануть очевидними…
Нечутливість, несприйнятливість українців до хвороб народжувалася попереднє загартування. А згодом, звичайно, – і генетичне. І купання в травах тут посідало почесне місце. На жаль, зневага до “селюцького відьмування” зробила чорну справу: наукова медицина геть відмовилась від диких злаків, зокрема, від ковили та війників. Окремі рецепти народної терапії ще утримуються по селах, на регіональному рівні. Підіймається фітотерапія й по містах. Варто об’єднати всю оту рецептуру, переоцінити, ввести до практики лікування. По-перше, для зцілення серцево-судинних, легеневих хвороб, печінкових. По-друге, в ланці таких “не важливих”, як вегетоневрози, посилене потіння, заїкання, а серед народних – наврочування. Дійсно, від них не помирають. Але й не живуть повноцінно, з насолодою…
Найголовніше ж, якщо керуватися принципом гомеопатів “подібне лікується подібним”, – саме трав’яними купаннями варто лікувати наркоманів і токсикоманів. То буде як спільний дарунок січовиків і старого лікаря-фітотерапевта Майбутньому.
Лікувальна одежа
На славетній картині Іллі Рєпіна “Запорожці” лицарі степові зображені голі до поясу. Чому? Може, автор хотів провести паралель між ними та героями Давньої Еллади? Але Рєпін – художник-реаліст: до найдрібніших деталей підходив з прискіпливістю справжнього історика. Тим більш – до “Запорожців”. Адже мав за консультанта такого знавця козаччини, як професор Д. Яворницький. Відповідь знаходимо в книзі вже згаданого Ж. Шерера, посла французького короля при дворі Катерини Другої (видана в Парижі 1796 року під назвою “Історія Малоросії”). Серед речей, що найбільше вразили автора, знаходимо й таку: “Запорожець, виловивши великих осетрів, виварює з них у котлах жир. І отим риб’ячим жиром просякає нову полотняну сорочку й дає їй просохнути. В обробленій таким чином сорочці воші не заводяться. Козак носить її без прання, аж доки вона не зробиться зовсім вітхою”.
Щоправда, гадаємо, посол тут припустився принаймні двох неточностей (аби не сказати помилок). По-перше, число вояків у Січі сягало від 10 до 20 тисяч. Де ж на них усіх осетрів настачити? Тому, вважаємо, основною сировиною для витоплення жиру були не осетри, а соми великі.
Друге. Йдеться не про побутову повсякденну сорочку, а про похідну. Взагалі, в гурті вона дуже смерділа. А в морських експедиціях-походах (що тривали іноді й по півроку) вітер провівав.
Дуже важливо було сипняку не нажити. Бо сипняк часто-густо ніс вірну погибель. Подібне ж просякання мало місце і по таборах-паланках. Тому й сидять козаки при столі голими. Можна обуритись варварськими звичками. А можна й похвалити пращурів за практичний розум. При довгій облозі табору могли спалахнути епідемії від поганої води чи їжі. Але сипняку ніколи не було!
Сучасники Шерера – графи, віконти, маркізи, навіть королі – воліли краще сприскуватися парфумами, аніж купатися. Наші ж пірнали в не завжди теплі води Славутича, взимку обтиралися снігом. Та ще й отого дотепного способу позбутися вошей докумекалися!
Отже, соми та осетри були для них лікарями-епідеміологами. І це не єдина послуга, яку надавала козакам риба. А водилося її тоді по річках та затоках, озерах, гирлах – сила-силенна! Судаки, соми, лящі, коропи, лини, щуки, окуні та ще безліч дрібної риби. Ж. Шерер свідчить, що багато було осетрів, білуги, оселедців теж не бракувало.
Отже, другою профілактичною допомогою була їжа. По лісах чимало водилося птахів та дичини. Але запорожці не були м’ясоїдами. По-перше, полювання важче, ніж рибальство. По-друге, релігія їхня одстоювала пісну їжу. З нашої точки зору, рибне харчування – лікувальнене. Так само як варене (на вогнищах, в казанах) для здоров’я краще ніж смажене.
Риба дозволяла козакам сідати до столу лише двічі на добу, вивільняла час. Риба давала їм довголіття, чоловічу снагу. Вона ж захищала козацькі гурти від численних пошестей. Проте не тільки. Коли виявлялась у когось задавнена глибока рана (нагноєна рубана колота), її змащували маззю, виготовленою з трав, розчинених у риб’ячому жирі. Він (вірніше, емульсія з нього та води) був супутнім продуктом при готуванні варених страв.
Старшина, гетьмани, отамани гинули від поранень смертельних. Проте в історичних хроніках не знайдете згадки про безногих чи безруких калік. Хоча, зрозуміло, тут діяли і “закони жанру”.
Але ж, звичайно, інваліди траплялись теж. То були переважно сліпці-кобзарі. А якась часточка калік жила по монастирях та біля церков. Та їх було дуже й дуже мало.
Секрети довголіття кобзарів
Бандура та її попередники – кобза, ліра – інструменти дуже древні. Але (не побоїмося повторень) – і вічно молоді, бо кожен виконавець прагне в ній щось вдосконалити. Що ж до віку – трапляються вони й двохсот, і трьохсотлітні.
“Ну то й що?” – скажуть скептики. У світі відомі скрипки, органи набагато старіші. Але порівняйте умови, в яких зберігаються шедеври Гварнері чи Страдіварі. На них же дмухнути не дають! А голубонька наша – вітрами бита, зливами нищена, пилом доріг дряпана. Та й після цього чисто бринить її голос! Видно, справді береже стареньку Бог та доля. Так і кобзарів чи бандуристів. Прості підрахунки показують: коли не траплялося нагоди наглої смерті насильницької або, як у Ходасевича, від тяжкої хвороби, жили кобзарі по 75-80 років і більше. Це при середньому показнику життя чоловіків у тогочасній Європі 55-60 років. Чільне місце серед них посіда Остап Вересай, який не лише досяг дуже поважних літ, а ще й вдруге побрався із співочою пташкою, подругою давньою – Параскою. Хто захоче знати більше, хай звернеться до чудових віршів М.Т. Рильського, йому присвячених. Повторимось – ділили долю своїх бандур кобзарі, ночуючи в полі та лісі, харчуючись чим Бог пошле, п’ючи коли кришталеву воду криничну, а коли й каламутну з калюж. Здоров’ям не дуже опікувались, лікуватися не мали де, жіноцтво їх не викохувало. Од села до села йшли пішки. Кажучи сучасною мовою – постійно перебували в екстремальних умовах. А жили довго. Де ж секрет?
Звісно, у способі життя. Кобзарі харчувалися начинням простим, але не забрудненим радіацією та нітратами, спали на свіжому повітрі. Не палили, пили горілку рідко. Багато пересувалися пішки. Дуже ревно в Господа вірили. Проте головна причина довголіття народних співців – сама бандура.
Серед струнних її нема з чим порівняти за будовою. На дерев’яні її частини (корпус, деки, шийки, резонатори-решітки, плектри) йшли обов’язково різні породи дерев: липа, вільха, вишня, клен, рідше – бук, дуб, калина, горобина, береза. Вимоги суворі: висока резонансність. Тобто щоб звук підсилювали і не спотворювали. Тоді – витривалість. Щоб десятиліття господарю служила, щоб, переходячи з рук до рук, не старіла, а кращою ставала. При тому – в польових умовах. А ще – аби власного звуку до пісні не додавала, лише відтворювала мовлене струна і голосом. Тепер про струни, їх є два різновиди: баси й приструнки. Перші робляться з металу, як у скрипки чи гітари, другі – з овечих жил. Загальна кількість їх коливається від 24 до 60.
З точки зору медичної, маємо надпотужний генератор різноманітних коливань. Граючи чи репетируючи, кобзар встановлював бандуру так, що звукові коливання охоплювали найважливіші частини організму: область серця, сонячного сплетіння, печінки, підшлункової залози. Начебто поза впливом залишалися нирки й селезінка. Проте через системи нервових взаємозв’язків потрібний ритм коливань бутів чи приструнків доходив і до них, а через низку кісток-резонаторів, а також через вуха – до щитовидки, гіпофізу. Опоненти кажуть, нібито ці коливання занадто слабкі, адже бандура – не орган, туба чи литаври. На подібні закиди можна відповісти. Не так давно з цих самих причин відкидали гомеопатію та лікування травами. Нині доведено, що малі дози, слабкі відвари та напари можуть впливати на хвороби, одужання, стан здоров’я навіть сильніше, ніж середні та великі. Більше того – доведено небезпеку, шкідливість для нас надмірностей. Чи не від них походять алкоголізм, наркотична залежність, алергії?
Неабияке значення у зміцненні організму кобзарів відігравав психічний настрій. По-перше, народних музик ніхто не примушував, як то було часто-густо зі скрипкою чи піаніно, з раннього дитинства регулярно грати на інструменті всупереч бажанню. Отже, зникав негативний елемент, коли п’єси подобаються слухачам, дають їм насолоду, а виконавець репертуар свій глибоко ненавидить. Кобзариками здебільшого ставали поводирі-підлітки. Вони бачили повагу народа до кобзарів, заохочувалися дідівським прикладом та славою, тому просили навчити грати на бандурі. Дорослі, батьки та бабусі дітей не гнітили.
По-друге, виконавець брався за інструмент, не силуючи себе, при доброму гуморі. Вони репетирували, тим більше виступали, коли душа просить. Уроки проводилися часто, як у футболі, – при будь-якій погоді.
По-третє, довголіттю українських кобзарів сприяла аура, навколишнє оточення. Вони жили спільно з українським селом, а раніше – з вільним козацтвом. Ця єдність створювала піднесений настрій, постійну бадьорість глашатаїв народних, нескореність.
У спогадах, легендах, переказах ви не знайдете немічного, глухнучого кобзаря. Падали вони, мов дуби. До самої смерті доглядали самі себе і з ложечки їх ніхто не годував.
Вражає і творча активність: вдосконалювали свій інструмент, створювали думи й пісні і в сімдесят, і у вісімдесятилітньому віці. Практично – до самої смерті. Так само вони не втрачали чутливості пучок, сили рук аж до самого трагічного фіналу. Та картина була б неповною, коли не торкнутися, хоча б побіжно, впливу бандури на здоров’я слухачів.
Полюбляли гру на бандурі Леся Українка, Кропивницький, Старицький, Карпенко-Карий. Ну, ці хай за спорідненістю…
Серед прихильників бандури зустрінемо і Петлюру, Махна, Коновальця… Любив зображувати гру на бандурі в п’єсах та романах Володимир Винниченко. Воно бралося просто з життя: на початку минулого сторіччя багато хто з українських учителів, лікарів, агрономів більш-менш вправно володів грою на бандурі. Усі любили слухати народних митців, одностайно відзначаючи благотворний вплив: після такої музичної вечірки – “ніби в росах купані”.
Уже в повоєнні роки авторові пощастило бачити зблизька відомого бандуриста Володимира Андрійовича Кабачка. Приємно вражала його спокійна лагідність, доброзичливість до молоді та загалом до людей. Ставши педагогом, він вражав нас абсолютною відсутністю заздрощів, відразою до пліток. А в артистичному світі то – не дуже часте явище. Володимир Андрійович радів успіхові не лише своїх учнів, але й будь-якого здібного артиста…
Гадаю, що незабаром роль бандури буде належно оцінена. Відкриватимуться школи бандуристів для дітей і дорослих. Працюватимуть кабінети музикального лікування, де чільне місце посяде бандура: за допомогою гри, спеціальних вправ розроблятимуть анкілоз суглобів рук, лікуватимуть поліартрити, особливо серед літніх людей. Грою ж виправлятимуть слух. Навіть “озвучуватимуть” (виводячи коливання на кістки зап’ясть чи ключиць) глухих.
Лікуватиме бандура і розлади внутрішніх органів: адже коливання грушової її частини дивним чином співпадають з коливаннями здорового серця; басів та приструнків – з коливаннями печінки; деки – з коливаннями шлунку і т.д. Отже, не людина настроюватиме бандуру, а бандура орієнтуватиме хворі органи на нормальні ритми-коливання.
Який тютюн курили запорожці
Ніде правди діти: козаки янголами не були. Меди-пива пили, горілочки не цуралися. Що ж до тютюну та люльки – до них приязнь особлива була. Згадаємо гегелівського Тараса Бульбу, який головою наклав, кляту люльку шукаючи. А він же з реальної людини списаний. Навіть іноземці, буваючи на Січі, потім свідчили: козаки люльки з рота не випускають…
А тепер поміркуємо. При отій “загальній тютюнізації” випадки легеневих хвороб серед козаків були дуже нечастими. Тут ідеться про риси здорового побуту, які ми забули. По-перше, козаки ніколи не палили в хаті, у курені, навіть у землянці. “Бо там – Бог”, – казали вони. Тобто – висіли ікони.
Отже, дим не їв їм легенів у закритих приміщеннях. Але ж палити вкрай хочеться!
І козаки знаходили компроміс: більшу частину доби перебували на свіжому повітрі. Від ранньої весни й до глибокої осені спали надворі. Тютюн тримали не в кисетах, а в маленьких міцненьких гарбузянках (званих “діжечками”, “турчанками”, “таракуцками”). З часом гарбузянка міцніла, ставала ніби костяна. Тютюн зберігався сухим. Не пліснявів, як, приміром, у нашої “Прими”. То ж врахуймо ще: палити люльку здоровіше, ніж сигарети чи цигарки. Люлька часто гасне. Доводиться знов розпалювати, а заразом поміркуєш: чи не забагато палиш?
Головна ж таємниця була в самому тютюнові. Чистий турецький був дуже дорогий. Завзяті тютюнники добували його в різний спосіб: коли – за гроші, а частіше – шаблею, як трофей. А коли і як мито за перевіз через пороги.
Оскільки тютюну не вистачало, козаки примудрилися додавати в нього полину, а то й більше трав. У першу чергу – деревій, чебрець, полин, будяк, сухе листя валеріани, м’яти, борщівника. Усі ці трави мають лікарські властивості: заспокоюють нервову систему, знижують кров’яний тиск, поліпшують апетит та сон.
Отже, розважливість і мужність воїнів інколи залежала від тютюну. І коли запорізькі вояки майже не хворіли на астму, бронхіти, трахеїти, то це теж завдяки козацькому тютюну.
Хтось може заперечити: скільки ж шкідливих речовин у тому диму ж лишалося! Але ж і вплив гарячого диму через слизові оболонки бронхів та носової порожнини досить цілющий! Та й чи багато треба? Знову згадаймо про гомеопатію. І наукова медицина стверджує: не така страшна доза, як постійний вплив.
Нарешті, досвід адигейців, ульген, нівхів доводить те ж саме: вони самим лише димом лікують понад 200 хвороб. І досить успішно. Це підтвердила наукова експедиція Хабаровського інституту ще у 1975 році. Слід підкреслити: паління в козаків було розвагою, відпочинком. Воно заважало ані в походах, ані в селянській праці. Ще й лікувало. Хіба погано?!
А прадідівська традиція шанування хати та церкви й нашим курцям завадила б. Було б непогано, коли в боротьбі з наркоманією та токсикоманією наші лікарі застосовували б хоч подекуди й козацький досвід.
Адже серед козаків нічого подібного не було!
І з маком пироги
Межували з татарами й османами, попри бої, морські походи, а коли і завдяки їм, багато чого по-сусідські запозичували одне в одного. Часом – з військових хитрощів.
Приміром, брита голова й червоні шаровари козака-розвідника: побачать басурмани їх – за свого приймуть. Доки второпають – шукай вітра в полі! Уздрить численна чота кіннотників польських – зачіпати побоїться; а ну як за тим турком валка Османів – визнаної грози Європи.
Інколи ж запозичування були шкідливі. Скажімо, “подарунок” – куріння тютюну – від османів запорожцям. Або зворотний “дар” – хмільного – від козаків сусідам (адже, попри заборони ісламу, кількість п’яниць у війську султанському не скорочувалася!).
Пропаганді міцних напоїв сприяла й особиста гвардія правителя – яничари.
На тлі цих позичок видається дивним: наркоманія, зокрема куріння опіуму, не набула серед січовиків поширення, найменшого резонансу. Чому?
Етнографи та краєзнавці пояснюють дивний факт особливостями українського менталітету, вірністю традиціям та упертістю. Мовляв, коли розбещені багаті паші та їхня челядь “бавилися” опієм-гашишем, коли увесь Схід потопав у хмарах отруйного зілля, козаки залишалися вірними настанові князя Володимира: “Веселіє Русі єсть пити, не можемо без того жити!” Пива-меди витісняли наркотики, задовольняючи козачу потребу в розслабленні, у кайфі. Грала велику роль і потреба військова бути завжди у формі, на коні. Приклад ворогів наочно переконував: наркоман не здатен захистити власної оселі, він не воїн, загалом – ніщо!
Проте скільки сьогодні освічених, розумних нащадків козаків, знаючи шкоду і легких, і важких порошків, відчуваючи загибельність залежності від них, все ж у прірву втягуються!
Більш переконливими здаються нам пояснення народних лікарів та істориків медицини. Ми б назвали це гіпотезою імунізації, щеплення… з дитинства. Низка міркувань тут така. Козацький гурт-загал складали селянські діти. Селянкам було притаманне годування дитини грудьми аж до 1,5-2, а то й більше років. Ні про яких годувальниць, таких модних серед панянок польських, поміж заміжніх француженок, німкень, й мови бути не могло! Від того користь подвійна: немовля не зазнавало психотравми, пов’язаної з відривом від рідної материної аури й переходу в чужі руки, а також було довго захищене імунними тілами маминого молочка від низки дитячих інфекцій, у тому числі й нервових. Аж доти, доки не сформувалась власна система захисту.
Далі і цікаве, і спірне: у жнива, у косовицю селянки, працюючи, вдавалися до “няньки”: давали немовлятам замість грудей ссати суміш макового молока з хлібним м’якушем, загорнуту в чистеньку ганчірку. Нагадаємо одразу: макове молоко – не сік зелених рослин, а перетерте з водою (співвідношення – 1:2, 1:3) макове насіння з додачею меда. Народниці, згодом феміністки, соціалістки витратили безліч паперу замість нервових клітин, викриваючи панське гноблення. Саме воно, мовляв, змушувало годуючих молодиць знущатися над бідними малюками! Не уникнув загальної ліберальної думки у творах своїх і наш геніальний Кобзар. Тим часом селючки посміхалися й чинили за віковічним звичаєм. Після “няньки” дитина міцно спала, ніщо не полохало її уві сні. Переляки серед “немовлят ниви” траплялися рідко. Отже, також і родимця-переполоху не доводилося відливати. Згодом земські статистики та лікарі з подивом підтвердили: по українських селах серед малят, підлітків, юнаків та дівчат значно менша частка нервових, психічних хворих, відсутні наркомани. (А по обох царських столицях, незважаючи на заборону церкви, тою капостю вже почали зловживати.)
Серед уболівальниць за народ ще більший шок викликав факт: заможні родини селян, що звільнилися від кріпацтва, від будь-якої панщини, з власної волі продовжували давати немовлятам “няньку”.
Лібералкам довелося закрити тему. Останню крапку поставили польові хірурги. Безліч війн, у яких брала участь царська Росія, примножували кількість поранених солдат та офіцерів. Багато з них було прооперовано М.І. Пироговим, а за ним – іншими. Спостерігали дивний факт: значна частина поранених, добре переносячи “веселящий газ” (закис азоту), погано реагували на хлороформ, ще гірше – на ефір. Один із учнів Пирогова, корабельний лікар Чепрага, провів майже ніким не помічену, але насправді новаторську вибірку: майже всі не переносячи виявилися… українцями!
Коли в медицину широко увійшли опій, морфій, кокаїн, те саме явище, та ще й у більшій мірі, спостерігалося й при їх використанні. Наркоз базовий викликав шок і ускладнення у вояків-українців. Незважаючи на страждання після ампутації, вони відмовлялися від заспокоюючих наркотиків, не ставали наркоманами. Невже запам’ятали “няньку” з дитинства? Неймовірно. Ось тут на порі згадувати про третій етап.
Ті, кому довелося служити в армії, неодмінно проходили важкий вишкіл – долання смуги перешкод. Треба було повзти на животі, під колючим дротом або без нього, по-пластунські. Але “батьки-командири” забували сказати, звідки походить цей військовий термін, хто такі пластуни.
Таємниці пластунів
“Забудькуватість” ця була не випадковою для імперської армії. А нині українські воїни, треба думати, дістають належні знання з історії нашого війська. І про пластунів їм розповідають на заняттях – про нащадків запорізьких козаків. Пригадаймо й ми дещо цікаве.
Пластуни на Січі мали свій окремий курінь. Вояцька наука їхня була особливою. У густій траві пластун підкрадався до ворога, видивлявся, що потрібно, і непомітно повз на свою територію. Для такої служби необхідні були завжди відмінна фізична форма, витримка, ясний розум. Допомагали пластунам їхні тайни-секрети. І не в останню чергу – медичні. Найперше правило – пластуни ніколи не пили сирої води, запобігаючи холері й дизентерії, а пили окріп, добряче витриманий у казанах над вогнищем. До нього додавали лепеху (аїр), деревій, звіробій, полин різних видів – усі ці трави справляють антимікробну дію.
Тими ж напарами-розчинами наповнювали баклажки, які брали в розвідку. Вважалося дуже корисним розбавити питво “царгородським” вином – тільки червоним. Той напій не лише дезінфікував, а й піднімав тонус, допомагав легше переносити поранення. Коли ж доводилося пити воду застояну, болотяну, бо іншої не було, то перед тим ковтали жменьку вугілля, узятого з багаття (невеликий запас його завжди мав із собою пластун). Воно рятувало від зарази. Коли ж усе-таки з’являлися судоми в животі, біль, то лягали на полин животом і лежали нерухомо з півгодини. Біль ущухав. Так само припадали животом і грудьми до Конотопу. Ця назва об’єднує дві трави – спориш (горець пташиний) і конюшину червону. Рослини різних родин, але у поєднанні з потом, з розігрітим тілом діють однаково заспокійливо.
Уже пізніше, оселившись на Кубані, нащадки запорожців не забули давніх секретів, як зберегли і всю пластунську науку. У російській армії довго існували спеціальні загони – частини пластунів, які не раз ставали у добрій пригоді в безугавних війнах, що їх вела імперія.
Цікаві й на перший погляд чудернацькі були санітарно-медичні правила козаків-кубанців. Скажімо, будь-яку страву їли вони лише одноразово, рештки обіду чи вечері неодмінно викидали, не залишаючи на потім. У спеку – а це на Кубані половина року, якщо не більше, – уникали жирної їжі. Завжди по змозі віддавали перевагу пташиному м’ясу чи баранині перед свининою. Навіть традиційне сало, як не дивно, не було поширене поміж кубанців, у всякому разі, не входило до щоденного раціону, а пластуни його взагалі воліли не вживати. Ідучи в розвідку, пластун брав “сухий пайок” – в’ялену баранину, аж ніяк не свинину.
Всупереч усталеній думці, далеко не всі запорозькі козаки курили тютюн, на Кубані ж досить довго курців взагалі було обмаль. Але багато козаків, а пластуни – усі й завжди, носили з собою капшук (гаман, кисет). Що вони там зберігали? Порошок із сухих трав. А саме: полину, материнки, оману (дев’ясилу), кінзи, тархуну (естрагону). Ним присмачували їжу або й так ковтали. Наслідки? Чудові! Під час Кримської війни, за свідченням багатьох авторитетів (Пирогова, Сергєєва-Ценського та інших), пластуни практично не хворіли на дизентерію та інші інфекційні недуги. Вони виявилися міцнішими й здоровішими не лише від інших “царських слуг”, а й від турків, сардинців, французів, навіть англійців, котрі мали досвід війни у спекотних колоніях. До речі, за прикладом кавказьких горців кубанці змінили полотняні капшуки на шкіряні.
Крім цілющого трав’яного порошку, пластуни, як і їхні прадіди-запорожці, носили з собою попіл і землю. Звучить поетично: “грудочка рідної землі”. Насправді ж попіл і земля могли бути з будь-якого місця. Ними засипали одразу свіжі рани, щоби швидше гоїлися без запалень. Перевагу віддавали чорнозему або червоній глині. Піску чи піскуватого грунту не брали ніколи. До речі, свіжі рани перев’язували сорочкою, замість вати використовували пух очерету, куги. Звичай одягати перед боєм чисту сорочку – не гарний жест, а практичний захід: щоби було чим перев’язати. Мали пластуни і свої засоби від укусів змій та отруйних комах.
“Пластунське лікування” – дорогоцінний спадок наших предків. На жаль, ще недостатньо вивчений.