Скажемо одразу: сам термін “Козацька медицина” – новий і викликає цілу низку запитань. Найпростіше – чи була вона взагалі? Давайте підрахуємо: населення Козаччини сягало (загалом) 150-200 тисяч чоловік. А інколи й більше. Поблизу, під їхнім захистом, по селах-хуторах жили козацькі жінки та діти. Це – ще близько 600-800 тисяч людей. Чи були вони всі здорові? А коли ні, то хто ж їх, хворих, лікував? Відповідь однозначна. Опоненти скажуть: а чи варто виділяти козацьку медицину з української народної?
Саме життя її відокремило. Бо українська народна медицина це:
- а) лікування для всіх;
- б) органічно споріднена з медициною болгар, сербів, поляків та інших слов’ян;
- в) цілительство переважно рослинне і тривале.
Медицина козацька: перше – лікування професійне і, так би мовити, термінове; друге – щільно пов’язане з подібним у інших вояків: татар, турків, російських стрільців та ін. її рецепти і саме мистецтво, досвід передавалися, мов думи бандуристів, з уст в уста, із покоління в покоління. Медицина бездипломна, безступенева, безкнижкова.
Нарешті, вона – цілком оригінальна, бо була медициною виживальною для молодих і тому – допитливою до всього!
Коло часу замкнулось. І для нас вона зараз актуа льна і конче потрібна. Після трагедії на ЧАЕС, серед гинучих трав, дерев перекручених, тварин заслаблих, стрімко дряхліючих людей медицина козацька, так само, як і віра предків, здатна коли й не гарантійне врятувати наш народ, то полегшити його порятунок.
А що ми, недолугі нащадки, робимо? Вирубаємо дерева – захисників від радіації, винищуємо трави, заливаємо газони асфальтом, залишаючи себе і дітей своїх без зелених легенів…
А колись підліток тікав на Січ. Ховався по ярах, руслах річок, зарослих верболозом. Йшов лісами. Діставався до Великого Лугу, де стрічався з травами-велетнями. Ковила сягала йому колін, полин – пояса, тирса – вище голови. Ставали вони його друзями: лікували потерті в дорозі ноги, рятували від лихоманок, просто зміцнювали. Бо навряд чи взяли б у джури хворого чи кволого хлопця.
Одужавши, відлежавшись, відгодувавшись (на вільних харчах), потрапляв хлопець на іспит: частіше по малих осередках на чисельних (понад 220) дніпрових островах, по засіках. Прийняли. Тепер три роки йому в козачках ходити. А за три роки багато чого трапиться. Повсякденному козацькому побутові розкоші й розслаблення аж ніяк не притаманні були. І бої-рубки теж траплялися…
По крихітках, по дрібочках збирав автор матеріал для цієї книжки. Збирання десь уподібнювалося до археологічних пошуків. Дещо насмілився домислити, спираючись на власний досвід і розсуд.
Далі хай підуть молоді, ті, що за нами виростають.
Автор сподівається, що всі, хто до української історії не байдужий, сприймуть прихильно його працю.
Анатолій Пастернак
Зміст
- 1. Віра
- 2. Як Антей
- 3. Птахолюби
- 4. Зачіска
- 5. У вільну годину
- 6. Чому їли вовчатину
- 7. Хода та їзда
- 8. Купані в травах
- 9. Лікувальна одежа
- 10. Секрети довголіття кобзарів
- 11. Який тютюн курили запорожці
- 12. І з маком пироги
- 13. Таємниці пластунів
- 14. Зброя та ліки
- 15. Ті, що ідуть на південь
- 16. Таємниці “коральок”
- 17. Козачі ліки
- 18. Каліграфічне лікування
- 19. (версія)
Віра
Автор певен: міцному, сталому, повноцінному здоров’ю не бути без віри. Йдеться не про фанатизм, не про суперечності й ворогування релігій, а про світлу, спокійну віру в Господа і його мудрість.
Деякі європейські історики описували козаків як розбійників, посіпак – найгірший з можливих варіантів загонів Робіна Гуда.
Шановний читачу, а чи могло б подібне “військо” здолати військо Речі Посполитої під Москвою або чимало разів перемагати турецького султана – грозу Європи? Ні! Бо в основі слави козацької – витримка, майстерність, безстрашність, звитяга. А ще – любов до свого українського народу. А вище за все – віра. Та обумовлена нею свідома дисципліна. Уявіть собі козака, над яким у мирні часи немає верхівця окрім Бога. Схоче – поїде на лови, а схоче – пивами-медами гендлюватиме. Проте, наспіла війна – і кожен віддає голову під гетьмана чи кошового. Вони мають владу посилати на смертельний бій, а за невиконання наказу – карати на горло…
Ви отак змогли б? Певно, ні: у нас – “повітря свободи”, демократія, що віддають отруйними домішками вседозволеності й навіть певної анархії…
Навіть професійні вояки Європи поступалися козакам у дисципліні й міці. Згадайте хоча б заколоти французької гвардії, бунти стрілецькі тощо. І підрахуйте тоді козацькі незгоди у походах. І побачите, яка велика перевага на користь Січі.
Билися й за віру. Боронили храми. І вороги знали: спалити церкву – то значніше, ніж захопити клейноди. І може тому напади на козацькі церкви з боку турок чи татар істориками майже не засвідчені: хоч вони й були мусульманами, але ж – ревно віруючими. На жаль, інакше вчинили вояки Петра Першого, захопивши Батурин…
Віра козаків базувалася на тісному поєднанні релігії з побутом. Бо саме з побуту витікає й синівська віра до Божої Матері.
Вивчаючи досить-таки скупі й розрізнені матеріали про Січ, багато чому дивуєшся. Ось, приміром, загальновідомий факт: жінок на Січ не допускали. Можливо, аби не було сварок і ревнощів поміж воїнами-побратимами. А коли так, чому ж не накладали целібат на козаків, певного обіту ченця? Як же тоді козаки і залицялися, і вінчалися? І чи був хоч один випадок покарання когось із них через жінку?
Розгадка проста. Жінок не пускали на Січ ще й тому, аби не постраждали бува під час нападу ворогів зненацька. Але по селах та хуторах жінки панували: вели хазяйство, дітей виховували. А хто гоїв козачі рани, коли потрібне було, по-сучасному говорячи, стаціонарне лікування? Козачки ж, звичайно! І відряджали у похід чоловіків та синів теж вони. Тому гурт січовиків добре розумів: листя, крона, гілля – то вони, козаки, а коріння, живляче традиції, міцний тил – то їхнє жіноцтво.
Щодо звичаїв на побутовому рівні: козаки в хаті люльок не палили, бо “там – Бог”. Наш звичний вираз: “у вас накурено, як у казармі” вони б не зрозуміли. Козацька казарма – курінь, в якому теж не палили…
Щедро жертвуючи на церкви, козацький загал туди приходив вряди-годи, на великі свята. Проте молилися зранку, на сонечко дивлячись. Бо – “храм у душі”. Хіба ж це не відповідає Заповідям Господнім? Щоранку, при будь-якій погоді, навіть взимку милися в річках та озерах. Омовіння – настанова Біблії!
Полювали-рибалили задля харчу. Але як? Брали від природи скільки було потрібно. Не більше!
А не було ж тоді мисливської інспекції. Не знали і слова “екологія”. Не знали, але відчували, розуміли.
Дипломати, мандрівники, купці, всі, хто згадував Січ у своїх спогадах, дивувалися багатству звірини, птаства і риби навколо Січі. Тобто – у розташуванні військових частин, по-сучасному. Нашим військовим є чому в козаків повчитися.
По хуторах, селах, зимовищах козаки, може, іноді й переїдали. Але на Січі, в курені харчувалися переважно рибою, пшоном-гречкою, сухарями тощо. Раціон, при якому можна і не пеститися.
Додайте до цього постійний рух: тренування, вправи на коні зі зброєю і без. Обов’язкове плавання й пірнання. І, звичайно, – веселий танок при святковому настрої. От ви й отримаєте здоровий спосіб життя, заснований на вірі.
Наслідок духовного і тілесного гарту: у боях, при облозі козаки потерпали іноді від голоду й спраги, але – не від хвороб та епідемій!
Церква й медицина йшли у козаків пліч-о-пліч. Серед фундаторів перших київських шпиталів – Іван Мазепа. І зробив це – у Києво-Печерській Лаврі. Зробив, між іншим, не на пустому місці: саме тутешні ченці та ігумени здавна зціляли людей. Згадаймо хоча б Святого Агапіта.
Часто в українських церквах тих часів одне з крил відводилося під лікарню. Згадаймо, що хворих приймали до церкви ще в Давній Греції. Так було і на Січі. Подібні церкви були в Чернігові, Полтаві. Тобто – на периферії. А сьогодні ви можете уявити в одному будинку – церкву, мерію і лікарню? Що ж, якби так було, тоді б, можливо, сьогоденна наша влада не відверталася б від потреб медицини, школи, науки…
А ще козаки за допомогою своїх лікарів (ченців, травників, костоправів) лікувалися молитвами. При глибокій релігійності козацького гурту це було абсолютно можливим. Адже й сучасні лікарі краще, надійніше допомагають тим хворим, які їм вірять.
Згадаймо і відомого українського композитора і співака С.С. Гулак-Артемовського (що співав не лише на сценах петербурзьких та московських театрів, але й в Італії). Талант його мав ще одну грань. Останні 15 років свого життя співець-композитор допомагав хворим в одному з московських монастирів. Причому лікував виключно молитвами та рукоположенієм. На його рахунку – десятки одужань від неврозів та хронічного алкоголізму, астми, виразки шлунку тощо. Разом із дружиною аж ніяк не розкошували. Але весь свій гонорар (коли траплявся) віддавав жебракам. А походив С.С. Гулак-Артемовський з чернігівських реєстрових козаків.
Повернемося, одначе, до дідів-прадідів. Які хвороби та якими молитвами вони лікували? Усі неврози. У початковій стадії – значну частину психозів. Виразки шлунку, розлади шлунково-кишкового тракту й печінки. Маємо записи-натяки, що навіть невигойні рани, переломи, остеомієліти й інфекції молитвами лікували…
Врахуймо обставини: донедавна писати про позитивний вплив віри, про благотворну роль церкви було небезпечно. Так само й не велися дослідження в цьому напрямку. Вчені, що досліджували зв’язок віри з медициною, вважалися шарлатанами…
Тому в рецептарі до цієї глави вдаємося до досвіду власного та друзів-колег, лікарів-практиків. Відверто й щиросердно визнаючи цей досвід недостатнім, дуже скромним, не відповідаючим розмаїттю молитов, вживаних колись медициною козацькою, розуміємо: йдемо стежкою неторованою, пробиваючи шлях майбутнім дослідникам. Але ж треба комусь починати. Отже:
Рецептар до глави “Віра”
Загальні зауваження. За прикладом предків-козаків вважається прийнятним звертання до Бога в разі хвороби для усіх людей, незалежно від віросповідання, і навіть атеїстів. Підстав для цього – дві: на будь-якій мові при будь-яких обставинах щиросерде й чисте слово наше дійде до Отця нашого, і ті, хто гаряче молився Богові, одужували швидше й надійніше, незалежно від релігії та національності.
Отже, рецептар складено згідно досвіду власного та друзів-лікарів з козацьких родів. За поради й поміч висловлюю подяку кандидату медичних наук Л.М. Дирдовській; докторам медичних наук А.П. Федотову, Л.Б. Пінчук; лікарям: І.М. Пастух, П.В. Ткачику, С.В. Сливко-Кривуці.
- При будь-якій хворобі розпочинали лікування з “Отче наш”. Читали разом вголос і цілитель, і недужий. Коли козак був непритомним, молився побратим.
- При гарячці (лихоманки й загальні зараження крові) возносили благання Богородиці (молитва “Пресвята Богородиця”).
- Лікарі перед операцією (вилучення стріли, обробка глибокої рубаної рани на голові тощо) вдавалися до “Символа віри”. Традиція ця ще донедавна жила серед козацьких нащадків-хірургів як у самій Україні, так і в діаспорі.
- “Слава Тобі, Боже наш…” – перед усіма водними процедурами. Останнім часом до неї вдаються лікарі-фізіотерапевти. Молитву повторюють тричі вранці.
- “Богородице, Діво, радуйся!” – перед одшіптуванням бешихи (рожі).
- Псалом 50-й – коли прохали одужання побратимові. Читали на схід сонця і перед заходом.
- Псалми 90-91 – переляки, наврочення, тобто все, що зараз зветься “стресом”.
- Обидва загальні псалми – при недугах у полоні й маренні за домівкою (те, що звемо “ностальгія”).
- Готуючи трав’яне зілля, перед тим, як ставити його на вогонь, читають молитву “До Пресвятої Трійці”, а завершують – “Молитвою о болящих” (“Владико, Вседержителю, Святий Царю…”).
- Збираючи лікувальні трави саме для того хворого, про якого піклуєтесь, читайте “Скорий у заступі єдиний син Христе…”
- При одужанні – “Благодаріння за усяке благодіяння, Боже”.
- Перед початком лікування козацькі цілителі радились із Богом (“Призивання Духа Святого на усяку добру справу”). Коли запиналися, або молитва не йшла загалом, читалася важко, – від лікування відмовлялися. Бо вважали це знаком Божим: хворий тяжко завинив, гріхи його чорні, і Спас не дає згоди на лікування-спокуту.
Далі буде