Виступ Григор’єва проти більшовиків стався під свято Першого травня 1919 року.
Три місяці до нього, польовий командир ще тільки нащупував контакти з червоними. Хронологія тієї «любові» така. Першого лютого 1919 року він зв’язується з їх командуванням і пропонує об’єднатися під лозунгом «Вся влада Радам й диктатура пролетаріату!» У телефонній розмові з командуючим Українським фронтом Антоновим-Овсєєнком отаман висуває вимоги не міняти організаційних структур його сил; зброю, спорядження, забезпечення не чіпати; залишити за комскладом усі звання і титули; не претендува¬ти на території, зайняті григор’євцями.
На початку лютого Григор’єв вибиває частини Директорії із Кривого Рогу, Знам’янки, Смілої, Єлисаветграда і пристає до більшовиків.
У Харкові 18 лютого зібралися керівники «красного русского міра» для наради з урядом УСРР (так тоді називалася українська автономія). Григор’єв також був там, вперше зустрі¬вшись з багатьма відомими більшовицькими функціонерами й військовими діячами. Харківський уряд зобов’язався шанувати інтереси новонавернених союзників, але згодом обдурив їх.
У цей же насичений боями час ЦК КП(б)У проводить інспекцію штурмових частин. Висновки 12 березня направлені українсько-харківському партайгеноссе Г.Л.П’ятакову. Через кілька днів – нова перевірка.
Якщо подвійне опанування 13 і 31 грудня 1918 року Миколаєвом, та 10 січня Херсоном відбулося у складі армії УНР, то штурмувати 3 й 11 березня ті ж самі міста, а 29 березня брати Очаків довелося в союзі з Червоною армією. А у міжчасся всі сили отамана відволікалися на Катеринославський напрямок.
Двадцять другого березня розгортається наступ на Одесу. А 6 квітня Григор’єв в’їхав до міста на білому коні. Після взяття південної перлини Григор’єв та два його полкові командири (Горбенко і Ткаченко) 11 квітня представлені до ордена Червоного прапора. Шістнадцятого квітня П’ятаков шле конфіденційного листа. «…Думка Центрального комітету полягає в тому, що Григор’єва треба найскоріше ліквідувати». Командуючий фронтом Антонов-Овсєєнко 22 квітня відвідує село Верблюжку, куди Григор’єв вивів загони для відпочинку та переформування. Його бригаду підсилено і переведено в ранг дивізії. Григор’єв став генералом. Антонов намагається пом’якшити присуд П’ятакова, бо побачив, до якої злоби привели українське селянство земельна політика та політика продрозверстки. Україною прокотилася хвиля се¬лянських повстань, до яких виходець із селянства не міг бути бай¬дужим. Ще з одеської епопеї у Гри¬гор’єва виробився імунітет на парт¬ійний паразитизм. Якось він ніби ділився цими думками з Махном. Розповідаючи про одеські трофеї, повідав про місцевих більшовиків, які були проти реквізицій з одеських спекулянтів, тіньовиків та лихварів: «…Я как занял Одессу, откуда и ревком жидовский появился. Пришли в мой штаб, стали требовать, чтобы подчинялся им… Арестовал…»
Антонов-Овсєєнко схопився за останню соломину. Він почав умов¬ляти Григор’єва очолити «визвольний похід» у поміч братнім Угорській та Баварській Радянським республікам. Йому придавалася армійська група, а, відповідно, й повноважен¬ня із маршальським жезлом включно. Антонов пророчив отаману «славу Суворова». Отаман не купився, хоч і кивав згідно головою. Розумів, що ті обіцянки з подвійним дном. Його хочуть відірвати від постійного базування, а там, якщо вдасться, – добре. Коли ж похід закінчиться розгромом «визволителів», то більшовики особливо жалкувати не стануть. Та й дядьків у полках більше турбують більшовицькі насильства в рідних селах, ніж світова революція «за бугром».
Такі ось були передумови травневого демаршу григор’євських військ, коли вони почали проти більшовиків бойові дії в усіх напрямках.
;Як згадував більшовик Микола Бобришев у статті «Борьба с бандитизмом на Елисаветградщине» («Летопись революции» №5, 1926), «15 апреля первые части Григорьева в составе двух полков численностью около 8.000 штыков прибыли на станцию Елисаветград, а вместе с ними прибыл и штаб бригады, куда входили полки Херсонский и Верблюжский под командой полковников Ясинского и Горбенко (последний также командир бригады). Вместе с войсками прибыл и штаб Григорьева, который временно остановился на станции Елисаветград…
Отсталые группы рабочих частично стали колебаться и постепенно переходить на сторону войск Григорьева. Пример в этом отношении подали рабочие Эльворти, которые состояли главным образом из квалифицированных хулиганов, отличившихся своей погромной деятельностью еще в 1905 году. 17 апреля неожиданно для нас кем-то было созвано общее собрание рабочих Эльворти, которые постановили объявить забастовку и вынесли ряд угроз по адресу Соввласти…
1 мая с утра началась демонстрация, в которой принимал участие весь город. Организации и войска колоннами двигались по Большой и Дворцовой улице по направлению к вокзалу. На углу Большой и Дворцовой стояла трибуна, с которой представители Исполкома, Укома и рабочих организаций приветствовали демонстрантов. Войска Григорьева также принимали участие в демонстрации и на приветствия отвечали: «Слава Украине!»…
Чека совместно с Отделом по борьбе с бандитизмом вынуждена была повести открытую борьбу с бандитами. В ответ на принятые властями меры войска Григорьева немедленно были приведены в боевой порядок. 7 мая около трех часов дня повели предварительное наступление – обезоружили и разгромили Чека, Упартком, штаб коммунистического батальона и продармейцев. 8 мая были разоружены некоторые части гарнизона…».
Уже в неділю 11 травня під вечір до Катеринослава прибули головні сили Григор’єва (1-й Верблюзьский и 2-й Херсонський полки під орудою Тютюнника) і до ранку наступного дня два бронепотяги та кілька ешелонів розмістились на вокзалі.
Якісь урки випустили з тюрми усіх кримінальників та політичних. Частина озброєних людей об’єднались під начальством відомого на Півдні анархіста Максюти. Червоні частини, розміщені у Нижньодніпровську, під прикриттям кількох панцерників повели наступ через залізничний міст, і до 3 години 12 травня григор’євців витіснено з міста до передмість. У першій сутичці червоні затримали й розстріляли Максюту з його штабом. Наступного дня григор’євці наблизилися до вокзалу з боку Трамвайної вулиці. Але й звідти були відбиті. У середу отаманська артилерія постійно обстрілювала прибережну частину міста і передмістя Амур. 16 травня вогнем більшовицької артилерії Григор’єва вибито з позицій. Тіснимі червоними, відступали на Олександрівськ (Запоріжжя). За словами очевидців, Катеринослав тричі переходив з рук в руки («Наша жизнь» 23 травня 1919 №23).
Останні дні після поразки отаман зустрів у селі Сентовому. Між чуток про його вбивств ходить багато варіантів. Перекажемо газетну замітку («Известия Елисаветградского Совета Р.К.К.Д.» №120 від 1 серпня 1919 року):
12 липня мешканець Лелеківки Герніг шукав своїх коней, яких відібрали якісь озброєні люди і повели до Сентового. Там тоді проходив мітинг. Григор’єв роздав селянам 10 тисяч рублів і жеребця для розплоду. Потім зайшов із своїм зятем у комітет. Мітинг на вулиці продовжувався. Несподівано до кімнати зайшов п’яний Махно і вистрелив у Григор’єва. Той вихопив 2 револьвери і кинувся за Махном, який вибіг на подвір’я. Два махновці обеззброїли на ганку Григор’єва і вбили його. Потім убили його зятя. Трупи прибрали селяни. Махно оточив штаб, де убито ще 15 осіб. Хто ховав загиблих – невідомо. Григор’євці пристали до Махна. Подія відбулася у неділю о 3 годині дня. Убив Григор’єва махновець Іван Григор’єв (?). Олександрійського отамана малюють різними фарбами, але все густими мазками. Махно, котрий, врешті, і забив у Сентовому останнього цвяха в труну Григор’єва, не міг, ясна річ, ідеа¬лізувати його: «…крепкий приземистый человек, который говорил в нос, грубый, самонадеянный, с некрасивым тупым лицом, что вечно ругал жида Троцкого». Махнів ад’ютант Троян додавав, – що отаман був «излишне разговорчив и хвастлив, хотя чувствовалось, что сам себе на уме и властен».
Михайло Дорошенко: «…був невисокого зросту, сутулий, мав лице, дещо побите віспою… Енергійний і швидкий: із револьвера палив бігло і влучно».
Комісар у дивізії П.Дибенка Олександра Колонтай: «Не то торговец, не то чиновник, «из мелких», старого режима – ничего воинственного, героического, «повстанческого» в облике. Приземистый, скорее широкоплечий, лицо тупое, с низким лбом й острыми, «себе на уме» глазами, которые упорно избегают пытливого взгляда собеседника, шаря по присутствующим бегло пытливым взглядом. Так глядят люди, которые знают за собой что-то нечистое и вечно опасаются, не раскусил ли их собеседник… Со стороны Григорьева посыпались хвастливые фразы о непобедимой силе его повстанческих отрядов. Выспренные речи й деланный па¬фос, выражающий «верноподданные чувства» недавнего петлюровца к советской власти и тут же преувеличенно вульгарное выражение ненависти к буржуазии, намерение «утопить всю эту сволочь в собственной крови». Слова сильные, а веры в искренность говорящего нет».
Юрко Тютюнник: «Григорьев уже без кожуха. На нем потертый френч защитного цвета, синие брюки в сапоги. Невысокий, крепкий, с монгольской физиономией, с синевато-красным носом, живыми глазами – передо мной стоял атаман… Сам Григорьев как человек представлял из себя интересный тип. Был он чрезвычайно храбрый, решительный человек, прекрасно ориентировался на поле боя, имел феноменальную память, силу воли и гражданское мужество. Умел владеть толпой, никогда никому не льстил».
Як видно, думки мемуаристів добре-таки різняться. Кожен перепускає образ чи подію через при¬зму власного бачення. Особливо те помітно у висновках «товарища» Колонтай. Адже тридцятирічний дебошир, п’яниця, бабник, погромник, безпросвітній невіглас і заодно чо¬ловік п’ятдесятирічної партійки матрос Павло Дибенко викликав у неї щире захоплення – «Орел!». Якби Григор’єв упав перед чарами теоретика і практика «вільного кохання», то вповні міг потрапити до її досить місткого «півнятника». І Колонтай, котра в амурних спра¬вах не переймалася зовнішніми даними, написала б зовсім інші слова. Не впав.
То який же він, отаман олександ¬рійський, – білий і пухнастий? Чорний і в реп’яхах?
Леонід Багацький