При заводі братів Ельворті у Єлисаветграді діяв заснований на межі ХІХ-ХХ століть аматорський Робітничий театр. Архітектурно театр всередині задуманий трансформером – приміщення можна легко й швидко переладнати зі звичайної їдальні в банкетний чи бальний зал, у спортзал або глядацький зі сценою.
Поступові англійські бізнесмени звернули серйозну увагу на соціально-культурну сферу. Мали неабиякий нюх і на етнічно-естетичні запити робітників їхнього підприємства. Спортзал і бібліотека – європейцям (англійцям, німцям, данцям), котрі обіймали керівну ланку. Їдальня – росіянам – їжте, пийте, чаюйте грайте в карти та доміно. Українців гуртували навколо театру. Теж: танцюйте, співайте, пишіть вірші, плекайте свою мову і культуру. Дослідник феномену Ельворті Павло Босий впевнений, що хитрі буржуїни бачили різницю між українцями і московитами, – не сліпі ж, та й жили тут довго. Лише заради зиску уводили передові британські практики: 50% прибутку йшли найманим працівникам, субсидоване житло, заснували пенсійний фонд і навіть перетворили фірму на акціонерне товариство. Розуміли, що соціальний мир того вартий, щоб працівників стимулювати. «Але тут не тільки вигода: вони ж глибоко віруючі були (нащадки й досі є), щиро хотіли до раю (Один з правнуків Роберта, Мартин – місіонер). Так що марксистська догма «немає такого злочину, на який не піде капіталіст, якщо…» тут явно не працює!» – вважає Павло Босий
Дочка Роберта Ельворті Хільда-Маргарет з дитячих років згадує театр, бібліотеку, футбольну команду, але без деталізації. А його дружина Мері навіть замовила собі українське вбрання. Певно, й одягала при нагоді. Чи «хворіла» вона українством? Швидше, то лиш жіноча цікавість до екзотичного й гарного національного строю.
Тоді ж, приїхавши із села, тут поселився дванадцятирічний Гнат Юра. У спогадах писав: «За порадою дядька Опанаса, що жив у Єлисаветграді, мене одвели до міста й «определили» на службу. Працюючи вдень у нотаріальній конторі, я мусив вечорами допомагати дядькові переписувати папери в земській управі». Прилаштувався у нотаріуса В.Г.Шевченка, що мешкав і тримав контору у власному будинку на пеерехресті Безпопівської вулиці з Поліцейським провулком.
Дядько Панас був затятим театралом і не минав вистав ні в Зимовому театрі, ні Громадському зібранні, ні в театрі заводу Ельворті. Він скрізь водив із собою і Гната. Якось побували на водевілі, поставленому в кавалерійському училищі курсантами. Там навіть жіночі ролі грали переодягнені добре вже підтоптані парубки.
Гнат познайомився із заводськими акторами-аматорами, коли колектив ставив щойно дозволену цензурою п’єсу Карпенка-Капрго «Суєта». Заправляв усім Денис Мова (Петров), який, хоч і побив тоді горщики з братами Тобілевичами, зовсім не цурався хітової драматургії і продовжував жити, як колишній чоловік Садовської-Барілотті, в їхньому будинку, де тепер Літературний музей. Режисер шукав виконавця на роль малого Матвія (пам’ятаєте знамените? – «Катай, Матюшо, гуси!»). Гнат привів на «проби» свого дев’ятирічного брата Сашка. Той справився. Так починався Олександр Юра-Юрський.
Скоро і в Гната відбувся там дебют як актора.
«Ніколи не забуду, як мені вперше довелося вийти на сцену. Йшла якась мелодрама, здається «За батьківської справи». Грав я, мабуть, примітивно, але з великою щирістю, намагаючись передати всі страждання героя. Глядачі нагороджували мене оплесками. Після вистави дядько Панас підходив навіть до незнайомих людей і з гордістю казав: «Це грав мій племінник!» – пригадував актор.
У тому ж 1904 році Юра уже керував одним із гуртків любителів сцени.
«В юнацькі роки писав вірші, перекладав Некрасова, Гейне. Час од часу місцева російська газета «Голос Юга» друкувала мої рецензії на спектаклі приїжджих труп за підписом «Загарій». Водночас посилено займався самоосвітою, бо завжди пам’ятав слова дядька Панаса про те, що хорошим актором може стати тільки освічена людина. Довелося наймати репетиторів і щороку складати іспити екстерном. Так я закінчив шість класів реального училища».
У 1907 році Гнат Юра пішов на професійну сцену.
Тим часом прогриміла далеко на сході Російсько-японська війна, що аж на протилежному краю імперії гикнулася революцією 1905 року. В Робітничому клубі, як і в широкому суспільстві, зріли нові рухи. Завсідники ельвортівської їдальні перетворилися в чорносотенну погромницьку групу під проводом Олександра Прохорова, спадкоємця московської «Трьохгорки», аж поки того не пристрелили в трамваї на початку 1907 року. Виконавця так і не знайшли. Подейкували, що за наруги порахувався хтось із проукраїнського або єврейського середовища.
Денис Мова силкувався поставити в театрі «Житейське море» з огляду на удачу «Суєти», але марно, бо частіше кохався у згаданій вище обжираловці з чаркою, картами та більярдом, ніж бачився з акторами на сцені.
Примою театру біля заводу стала 35-річна заїжджа зірка Олександра Ковалевич.
Ще дитиною Сашенька разом з батьками, котрі з політичних чи кримінальних причин втекли з Чорногорії, опинилася в єдиновірній Росії. Але й тут предки не поладнали із законом, розчинившись на її просторах. Покинута напризволяще дівчинка поневірялася одна, аж доки не влаштувалася в Петербурзі в імператорському театрі. Мабуть талант до лицедійства, співів і танців та ще небуденна врода простелили їй шлях до високої сцени. Скільки часу вона затрималася там – невідомо, але півсторіччя власного віку надіялася зустріти на підмостках аматорського театру товариства братів Ельворті в Єлисаветграді. Прагнула спокійно дожити в цьому тихому провінційному місті аж до прощального бенефісу або й далі. Але все пішло шкереберть через жовтневий переворот і час після нього. Бурхливу молодість потіснили такі ж сповнені пригод зрілі літа. У неї був син Казимир, котрий раптом виїхав, як вважали, – не безпідставно, після прохоровського інциденту.
Сама ж Паніматка Ковалевичка, як її тапер називали в театральному мовному середовищі, повністю українізувалася і стала ніби матір’ю для початківців сцени. Інтелігентна молодь, особливо учительська, тягнулася до неї, повіряючи свої таємниці. Так утворилося коло однодумців, що за умов більшовицького засилля встали до організованого спротиву.
Коли місцеві анархісти-набатівці принесли звістку про московський вибух у листопаді 1919 року в Леонтієвському провулку, а потім і в пресі вичитала імена загиблих учасників змови, Паніматка жахнулася. Там чорним по білому значився Казимир Ковалевич – залізничник. Її Казик! Він займався поповненням каси, і був одним із керівників та ідеологів у змовників
Вороги сина були і її ворогами.
Такими манівцями вона ввійшла в українську самостійницьку організацію «Народна помста», що розгорталася в Єлизаветі та повіті під орудою недосвідченого й довірливого Володимира Новицького. Після розкриття підпілля чекістами впродовж 1921 року Олександру Тимофіївну разом з іншими учасниками «Народної помсти» страчено. Дізнавшись про вирок, вона навіть пораділа, що ненадовго пережила втраченого сина.
Бо не дай, Боже, пережити власних дітей.
Леонід Багацький
Допомога антимосковському українському сайту в кібервійні з Росією –
реквізити: карта “ПриватБанк” № 5168 7456 5331 1479