Колись звичайний районний центр на Донеччині Артемівськ, а нині Бахмут в заголовках усіх світових ЗМІ. Кривава битва за це місто є найтривалішою за час російсько-української війни.
Містечко з майже 500-річною історією не раз ставало епіцентром жорстоких побоїщ. Тривалий час тут була прикордонна сторожа, яка зазнавала нападів ворогів, а потім, після відкриття покладів корисних копалин і солі, Бахмут став промисловим центром Донбасу.
Цьому сприяло і те, що населений пункт опинився на перехресті залізничних шляхів з півночі на південь і заходу на схід.
Якщо говорити про значення міста для історії української державності, то слід зазначити, що саме в Бахмуті у листопаді 1917 року вперше на Донеччині було піднято національний прапор України.
За часів радянської влади Артемівськ (так було перейменовано місто в СРСР) був відомий не лише як промисловий центр, але і як місце виробництва ігристих вин. Крім того, тут були великі склади озброєння, а також бронетанкова база.
Всі ці обставини робили цей населений пункт бажаною здобиччю для російських загарбників. Перша спроба – в 2014 році – була для них невдала. Проросійські сепаратисти навесні того року захопили адмінбудівлі і намагалися взяти під контроль військові склади і бази ЗСУ, але невдало. В липні 2014 року українські війська повністю звільнили місто.
Дев’ять років потому Росія намагається взяти реванш.
Надто тривалий штурм
Більшість будинків у Бахмуті знищена за майже 10 місяців боїв. ФОТО: REUTERS
Перше, на що слід звернути увагу, говорячи про битву за Бахмут, це її тривалість. Відраховувати початок боїв за Бахмут можна з травня 2022 року, коли війська РФ і бійці ПВК “Вагнер” змогли прорвати українську оборону в Попасній (25 км на схід) і просунутись західніше.
Ця обставина змусила ЗСУ відступати з так званої “Світлодарської дуги”. Це виступ на ділянці між Бахмутом і Дебальцевим, який українці утримували з 2015 року.
Таким чином, з початку літа минулого року лінія фронту “вирівнялась” фактично до околиць Бахмуту.
Однак, укріплені українцями рубежі не дали змоги росіянами взяти місто “в лоб”. При тому, що воно розташоване в низині, але навколо нього є висоти і лісиста місцевість, що тривалий час дозволяло ЗСУ контролювати ситуацію навкруги і відбивати чисельні атаки противника.
Росіянами доводилось буквально “прогризати” оборону біля кожного села навколо Бахмута. До осені минулого року в цих діях був певний сенс.
Тоді з півночі – назустріч до Бахмута – наступало угруповання військ РФ зі з Ізюма (Харківська область) і Лиману (Донецька область). Якби росіянами вдалось замкнути кільце, то в оточенні опинилося б багатотисячне угруповання українських військ біля Слов’янська і Краматорська.
Але цим планам Кремля не судилося збутися. Стрімкий контрнаступ ЗСУ у вересні-жовтні змусив російську армію тікати з Ізюма, а пізніше – і з Лиману.
Але, що дивно, плани росіяни щодо штурму Бахмуту це не змінило.
Сили РФ, в першу чергу бойовики “Вагнера”, продовжили наполегливі атаки околиць цього міста, намагаючись обійти його то з півдня, та зі сходу. На початку поточного року стало зрозуміло, що вони зосереджені на тому, щоб обрізати шляхи постачання українського гарнізону в Бахмуті.
Це частково вдалося після падіння сусіднього Соледару (10 км на північ від Бахмуту) наприкінці січня. Українські сили були змушені відступити з цього містечка, а росіяни змогли прорватись до північних околиць Бахмуту. За січень-лютий їм вдалось перерізати 2 з 3 основних доріг – до Сіверська і Слов’янська. Останній шлях – дорога з Бахмуту до Костянтинівки – перебуває під контролем українців.
Така ситуація, фактично напівоточення міста, звичайно, непроста, але слід згадати, що в січні-лютому 2015 року схожа диспозиція військ була в районі Дебальцевого.
Тоді ЗСУ в останній момент вдалось “вислизнути” із оточення і вивести більшу частину сил і засобів. Командував тією операцією генерал Олександр Сирський. Саме він зараз відповідає за оборону Бахмуту.
Для чого Росії Бахмут?
Євгеній Пригожин, керівник ПВК “Вагнер”, заявляє 3 березня про “фактичне оточення” Бахмуту. Через декілька днів він змінить риторику і скаже про можливі проблеми і ризик оточення самих “вагнерівців”. ФОТО: REUTERS
Більшість іноземних військових аналітиків і експертів сходяться в одному – взяття Бахмуту потрібно для Кремля в першу чергу як “символічна” перемога.
Звичайно, є і цілком військові бенефіти для Росії: розгалужене залізничне сполучення, необхідне для підвезення боєприпасів, і зміна тактичної обстановки для противника. В цьому контексті може йтися про необхідність для ЗСУ відступити з Сіверська на півночі, щоб вирівняти лінію фронту.
Однак, всі ці “здобутки” неспівставні з втратами, які понесли російські сили за час майже річної облоги Бахмуту. Представник НАТО в коментарі CNN сказав, що росіяни тут втратили щонайменше у пʼять разів більше військових, ніж Україна.
Про “дуже суттєві” втрати ворога говорять і в українській владі. Офіс президента прямо називає це головною метою оборони Бахмута
“Що стосується оборони Бахмуту, вона досягла своїх цілей на 1000%: військові реалізували замисел по знищенню основного боєздатного угруповання ворога з одного боку і забезпечили можливість підготовки та навчання для десятків тисяч українських військових, необхідних для контрнаступу, – з іншого”, – заявив ВВС News Україна радник голови ОП Михайло Подоляк.
В той самий час, очільник ПВК “Вагнера” Євгеній Пригожин, який фактично побудував свою медіакампанію на операції зі взяття Бахмута, останнім часом змінив риторику.
Якщо раніше він публічно заявляв про “фактичне оточення” міста і закликав Зеленського вивести з нього українське угруповання, то 6 березня він вже висловлював занепокоєність тим, що ЗСУ можуть “заблокувати” бійців “Вагнера”.
Річ у тім, що просування вагнерівців на півночі і півдні навколо Бахмуту дуже стрімке, але його фланги не прикриті.
За словами Пригожина, ЗСУ мають 4 угруповання – в Сіверську, Слов’янську, Костянтинівці і Часовому Яру – які можуть оточити бійців ПВК “Вагнера”, які зайнятті тим, щоб заблокувати Бахмут. Саме тому Пригожин закликає російське міноборони не допустити такої ситуації і допомогти боєприпасами та підтримкою на флангах.
Джерело ВВС серед українських військових в цьому районі відмовилось коментувати вірогідність такого сценарію, зазначивши, що “пропрацьовуються різні варіанти”.
Ще один боєць ЗСУ, який воює безпосередньо в Бахмуті, зазначив, що станом на вечір 7 березня “дорога життя” до Костянтинівки і Часового Яру все ще під контролем українців. “Тут де ми, а це південні околиці Бахмута і село Іванівське, ситуація нормальна”, – сказав він, щоправда, зауваживши, що росіяни намагаються активно просунутись на цьому напрямку.
Інформаційна операція
Генерал Сирський (в центрі) на місці командує обороною Бахмуту. Вісім років тому він зміг провести операцію по відведенню українських військ з оточеного Дебальцевого. ФОТО: СУХОПУТНІ ВІЙСЬКА ЗСУ
Бахмут – не єдине місто, яке тривалий час штурмують війська РФ, але в інформаційному просторі воно вийшло на перший план. Як так сталося?
Українська влада каже, що Кремль проводить “інформаційну компанію” щодо оборони цього міста.
“Ворога запускає декілька наративів, спрямованих на деморалізацію нашого суспільства та військових”, – заявила 2 березня заступник міністра оборони Ганна Маляр.
Серед них вона називає заяви про нібито політичне рішення утримувати Бахмут і нібито успіхи російських сил на цьому напрямку.
Дійсно, якщо прослідкувати за повідомленнями прокремлівських телеграм-каналів, то вони з кінця листопада минулого року ледь не щодня анонсували “завершення оточення” Бахмуту.
В інформаційному сенсі цей напрям залишався для РФ чи не єдиним, де її війська просувались вперед. Особливо це контрастувало з провалами на Харківщині і Херсонщині у вересні-листопаді.
До того ж останні великі міста, які вдалось захопити росіянам, були Сєвєродонецьк і Лисичанськ, окуповані в червні 2022 року.
Щоправда, той самий Пригожин після декількох “невдалих прогнозів” щодо взяття Бахмуту був змушений публічно заявити, що мета – це не саме місто, а “знищення української армії та зниження її бойового потенціалу”.
З посиленням російського тиску на Бахмут в західній пресі почали з’являтись статті, де розмірковувалось про доцільність виводу українського гарнізону з напівоточеного міста.
В січні New York Times і The Wall Treet Journal вказували на те, що українська армія несе значні втрати, втримуючи місто. ЗМІ також звертали увагу на “символічність” Бахмуту для обох сторін, але невелике значення з тактичної точки зору.
Суттєво активізувались також російські пропагандистські ЗМІ і телеграм-канали. Наприклад, в лютому один з найбільших провоєнних ТГ-каналів “Военкоры русской весны” (майже 1,2 млн підписників) декілька разів на день публікував “зведення з поля бою” про начебто успішне просування військ РФ навколо Бахмуту.
На цьому фоні нового імпульсу дала інформація про начебто конфлікт Зеленського і головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного щодо подальшого плану дій в Бахмуті. За даними німецького видання Bild, у них “принципово різні погляди” на Бахмут. Головнокомандувач ЗСУ нібито ще кілька тижнів тому закликав подумати про відступ “з тактичних міркувань”.
В Офісі президента визнають, що серед військового керівництва дійсно є різні погляди щодо “вирішення тих чи інших задач”, але прерогатива розробляти стратегію ведення війни є виключно в генерального штабу ЗСУ. ОП також повідомив 6 березня, що Залужний підтримує продовження оборони Бахмута і “посилення позицій” в місті.
Джерело ВВС в керівництві українського міноборони запевняє, що головком ЗСУ “ніколи не просив про виведення військ”. Залужний нібито вказував на достатню кількість зброї, але дефіцит підготовлених військових кадрів для оборони міста.
За даними американського Інституту вивчення війни (ISW) від 6 березня, Україна вже, ймовірно, почала обмежене тактичне відведення військ зі сходу Бахмута. Але говорити про повне виведення гарнізону ЗСУ поки що зарано.