Рід Акацатових – давній на Херсонщині. Ще за козацьких часів згадуються в документах прізвисько Акацат. Руйнівник запорозької Січі генерал Петро Текелій за ту потраву при Катерині ІІ одержав у власність Хмельове біля Єлисаветинської фортеці, а згодом надвірний радник Акацатов перекупив у нього містечко з дев’ятистами кріпаками обох статей.
Один з пізніших Акацатових у 1829 році намагався заліснювати свої степові вотчини. Він придбаив в Одеському ботанічному саду, який тоді там вже існував, кілька тисяч саджанців лісових і садових дерев для облагородження хмелівському маєтку та родинних володінь у межах річки Корабельної поблизу Дніпра. У 1832 році вдові Акацатовій належало в Хмельовому 146 дворів, у яких мешкало 1124 особи (в середньому 8 членів у кожній сім’ї), а в 1859 році дворів було лише 113, зате кількість люду збільшилася до 1318 (12 осіб). Отже, за якихось тридцять літ населення в Хмельовому за прогнозом повинно було б вирости до 1700 осіб, чого не сталося. А це значить, що умови проживання простого люду там, що б не казали апологети царизму, були несприятливі. Справу жорстокого поводження із селянами якось розглядав навіть Сенат, але власниця вигородила управителя-ката перед владою.
Зрозуміло, що в родині з такими традиціями, її члени повинні зберігати вірність самодержавним устоям, які були основою їхнього життя. Однак обставини змусили деяких представників цього роду зовсім відсахнутися від звичного світогляду, а іншим – внести корективи.
Один із таких – Акацатов Михайло Єпіфанович – плід гілки роду Акацатових, що осіли в Хмельовому та в Ревуцькому (тепер – Добровеличківка). Мав брата Миколу Єпіфановича (1860-1933). Той у 20-х роках емігрував з Далекого Сходу до Єгипту, а потім до Югославії. Військовий медик, письменник і вчений (Волков С.В. «Офицеры Российской гвардии», М.,2002). Власне, про політичного афериста часів так званої громадянської війни Михайла Акацатова, героя «Нашєй Родіни», вже розповідалося в попередніх розділах. Та історія мала своєрідне продовження.
І ось виявилося, що неподалік в Олександрійському повіті 29.12.1877 народився ще один Акцатов – Василь Михайлович. Очевидно син Акацатова Михайла Львовича, землевласника з Нової Праги, родича власників Хмельового.
Закінчив реальне училище, хоча сам чомусь пише в одній з автобіографій, що завершив курс Херсонської гімназії. У 1899 році звільнений з Новоросійського університету за участь у студентських заворушеннях. Закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище (1901) і вийшов у 20-й драгунський (перейменований потім в Ольвіопольський) полк. Далі – Офіцерська кавалерійська школа, інструкторський відділ (1904-1906). Тут же після випуску призначений начальником навчальної команди. У 1909 штабс-ротмістр кавалерії («Общий список офицеров на 1909 г.») У 1914 році – командир 5-го ескадрону. Учасник імперіалістичної війни. Офіцер Лейб-гвардійського Гродненського гусарського і 7-го уланського полків, підполковник.
Як пише дослідник Федір Шепель, здорово відмітився у постреволюційній єлисаветградській історії. Адже з березня 1915-го, ще й року не минуло від початку війни, призначений командиром взводу Єлисаветградського кавалерійського училища, очевидно, після серйозного поранення чи із-за професійної непридатності на фронті. У 1917 році тут же обраний курсантами та персоналом до училищної Ради та міської Думи по соціалістичному списку, бо був українським есером (соціалістом-революціонером). Потім пройшов у Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів 2-го скликання.
30.08.1917 брав активну участь у відстороненні з посади за монархічні погляди начальника училища генерала Савельєва, та в роззброєнні й розпуску ЄКУ. Далі на початку жовтня обраний членом виконкому гарнізонної ради та головним військовим комісаром міста. Наприкінці 1917 сформував кінну сотню ім. Гонти, а 6 листопада вже призначений Центральною Радою командиром Українського Єлисаветградського полку. У січні 1918 року судимий військово-польовим судом за зберігання зброї (12000 гвинтівок і 96 кулеметів, зібраних при розформуванні кавалерійського училища). Ця зброя згодом потрапила в арсенал новостворюваної «Южної армії». Очевидно, родовий зв’язок між паном Василем і Михайлом Акацатовим, котрий стояв біля витоків тієї «армії», діяв безвідмовно. У тому ж році Василь перебуває у гетьмана Скоропадського, а потім в армії Директорії. У Збройних силах Півдня Росії (рос. абревіатура ВСЮР) з 09.03.1919 в резерві чинів при штабі Одеського військового округу, куди його рекомендував родич Михайло Єпіфанович – своя людина в одеських політичних колах. Полковник. Полонений червоними у 1920 році після розгрому Врангеля, і до 1923 уже служить в РСЧА.
Як бачимо, чоловік не переймався високими матеріями, а жив так, як падала карта і як було вигідніше в даний момент. Віддав належне службі в царській, петлюрівській, гетьманській, денікінській, врангелівській, більшовицькій арміях. Типовий найманець-воєнспец, ландскнехт. Мабуть авантюризм у цьому роду був фамільною ознакою.
Шляхи обох Акацатових перетнулися ще раз в середині 20-их років минулого століття за досить пікантних обставин. Одеське відділення ГПУ УРСР не бажало пасти задніх, марячи славою із знешкодження ворожих емігрантських сил. Тоді в чекістських нетрях набували популярності операції з виведення із-за кордону на «материк» відомих затятих противників більшовизму. Найперше було заманено таким робом отамана Юрка Тютюнника. Його переконали, ніби в Україні існує боєздатна підпільна організація, яка тільки чекає на вмілого польового командира. Далі проведені ще аналогічні дії всесоюзного масштабу, що згодом стали відомі по радянських фільмах, як операції «Трест» і «Синдикат». Так от, і одесити в тому змаганні вибрали собі підходящу потенційну жертву в особі Михайла Акацатова, котрий з Бесарабії не по дрібному шкодив більшовикам, осілим у «перлині біля моря».
Мав для того матеріальну підтримку від британців через свого давнього приятеля Олександра Вільямовського, що емігрував до туманного Альбіону. Бермондт-Авалов представляв Акацатова в Німеччині та Італії.
Всеросійський Селянський союз під верховенством колишнього глодосянина ніби мав на території СРСР партизанські загони та підпільні групи. Цьому вірив П.М Мілюков, всіляко пропагуючи, протегуючи та фінансуючи написання й видання Михайлом Єпифановичем російськомовної «Книги скорби».
Василя спокусили якимсь стимулом або, швидше, жорстким примусом на подвиг витягнення Михайла в СРСР, і родич із завданням, дохідливо сформульованим чекістом Заярним, подався до «мамалижників». Але багатоходова чекістська комбінація, у яку вплутали обох, не досягла результату. Докладніше про деталі цієї пригоди дізнаємося з літератури (Шепель Ф.О. «Ніхто не хотів помирати або Репресований Єлисавет-Зінов’євськ-Кірово-Кіровоград», Кіровоград, «Імекс-ЛТД», 2014).
Михайло не клюнув на братню пропозицію і залишається в Бесарабії. Він знає всю правду про придумані ним же «партизанські загони». А Василь з 1927-го за провал задуму ГПУ «мандрує» з конвоєм до Соловецького табору особливого призначення (СЛОН).
Цей «чотириногий, вухатий і хоботатий» заслуговує кількох окремих слів.
Дещо раніше табір приймав політичних противників більшовизму на тих же умовах, що й царська каторга. За ними тільки наглядали та обмежували місцеперебування. Однак на час висилки туди Акацатова вже складалася нова схема виправлення засуджених через працю. У 1931 році Сталін наказав за 20 місяців збудувати канал довжиною 227 км, з’єднавши Біле море і Онезьке озеро.
До 100 тисяч «зеків» кинуто на спорудження вкрай потрібного народногосподарського об’єкту.
Їх знаряддями праці були грабарка, лопата, ковадло, сокира і дерев’яний журавель для переміщення валунів. І норма – будь-якою ціною! За ударну працю прибавляли пайку хліба, а при невиконанні норми на дні каналу заливали бетоном усю бригаду.
Інколи смертність досягала 700 чоловік на добу. Померлих від виснаження і хвороб навіть не відвозили на кладовище. Їхні тіла кидали прямо в бетон при заливці шлюзів та причальних стінок. Проте загальна кількість в’язнів не зменшувалась: на будову щоденно привозили поповнення.
Показну благодать на місці соціалістичної будови описала група письменників у складі 120 осіб, котрі їздили на урочисте відкриття каналу. У кожному купе поїзду розміщалося по троє «інженерів людських душ», четверте місце займали ящики з провізією та дорогою випивкою. У час, коли в Україні лютував страшний голод, на Бєломор-каналі відбулося казкове застілля. Письменник Олександр Авдєєнко згодом пригадував: «Я ошалів від побаченого достатку. На великих блюдах з петрушкою в зубах під прозорою товщею заливного лежали осетри і поросята. На вузьких довгих посудинах купались у жирі шматки теши, сьомги, балику. Маса тарілок була завалена кільцями ковбаси, шинки, сиру. Плавали в бурштиновій олії шпроти. Пломеніла свіжа редиска. В срібних відерцях охолоджувались горілки, вина, шампанське, нарзан, боржомі». Як слід думати, в Акацатова теж по вусах текло, а в рот не попадало. Опісля його сліди губляться.
Мав Василь Михайлович дружину Любов Савівну, дочку Наталію, брата Сергія, сестру Ксенію (Волков С.В. «Офицеры армейской кавалерии», М., 2002), які також прямо-таки розтанули на безмежних просторах сталінської «вічної мерзлоти».
На початку 1930-х Всеросійский Селянський союз ще існував, хоч його партизани були фантомами.
Леонід Багацький