Поховання Леоніда Брежнєва відбулося 15 листопада. За кілька днів після його смерті жартівники видали безліч анекдотів про життя і політичну діяльність ‘’комуніста №1’’ у СРСР. Подаю кілька з них, на мій погляд, найбільш характерних. * ‘’Брежнєв розмовляє з онуком. – Ким ти хочеш стати як виростиш? – Генеральним секретарем. – Молодець. Хоча, зачекай. Навіщо нам два генеральні секретарі?’’. ‘’Потрапив Брежнєв у пекло. Дивляться на нього вампири і руки потирають: – Ну, хлопці, тепер п’ять зірок з горла потянемо’’. ‘’Брежнєв питає Косигіна: – Ти Малу Землю читав?’’. ‘’Так, аж два рази. Дуже сподобалася’’. ‘’- Треба й собі прочитати’’. ‘’Брежнєв читає доповідь на з’їзді КПРС: – Соціалістичні держави йдуть на гівні (замислюється)…на гівно (витріщає очі)…Йому підказують: перегорніть сторінку, там перенесено ‘’но-га-в но-гу’’. ‘’Брежнєв встає якось на засіданні Політбюро й каже: ‘’Чому б нам не запросити Чічоліну у Москву? – Леоніде Іллічу, так це ж порнозірка. – Якраз такої зірки мені не вистачає’’. ‘’У Кремлівському коридорі чиновник стрівся з Брежнєвим: ‘’Христос Воскрес, Леоніде Іллічу! – Знаю, мені щойно доповіли’’*.
Вже другого дня після смерті Л. Брежнєва Політбюро ЦК визначило його наступника. Ним став Юрій Андропов. Він чітко дотримувався керівної лінії попередника: спочатку очолив ЦК партії, за півроку став і Головою Президії Верховної Ради. На посту глави держави почав проводити, на його погляд, прогресивні реформи, які за своєю суттю не відрізнялися від колишніх сталінських. Він ініціював антикорупційну кампанію, заходи щодо зміцнення дисципліни, намагався адміністративно-чекістськими методами зупинити кризові явища. Але поправити практично повний розвал некерованого суспільства було вже неможливо. З методами ‘’наведення порядку’’ у країні андроповські кадри не добирали відповідних методів. Без особливих причин, наприклад, розганяли черги у магазинах, висліджуючи людей, які начебто прийшли сюди у робочий час. Посеред сеансу переривали вдень демонстрацію фільмів у кінотеатрах, перевіряючи докази глядачів. До редакції зі скаргою якось прийшла жінка, звільнена без її згоди з посади. Її звинуватили у тому, що вона обідньої пори раніше покидала роботу, щоб вдома приготувати обід чоловікові, як це звикли робити роками не тільки вона. Якось зупинили посеред дня рейсовий автобус ‘’Кіровоград-Бобринець’’, у якому я їхав у термінове відрядження, почали перевіряти документи. Ясна річ, у більшості пасажирів їх не було. Я мав при собі редакційне посвідчення газетного працівника та довідку про відрядження. Мене відпустили, решту людей повезли ‘’розбиратися’’. Між тим, траплялося чимало громадян, особливо зрілого віку, які подібні ‘’методи’’ зустрічали схвально. Особливо у сільській місцевості та на виробництві. Такі казали: був Сталін, міцно тримав віжки мас у руках, то й результати були зримі. Тепер процвітає тунеядство, розвал дисципліни, звичними стали прогули, запізнення на роботу, набуло небачених розмірів пияцтво, крадіжки державного майна. Покерує, сподівалися такі ‘’борці’’ за нормальні методи співіснування, Юрій Володимирович, десяток років, і все нормалізується, зміцніє країна, зросте матеріальне забезпечення людей праці. Однак, не нормалізувалося, хоча у повітрі дуже чітко запахло сталінізмом…Небувалих розмірів набула русифікація суспільства, у обкомах, міськкомах партії значних розмірів набула масова русифікація кадрів, починаючи з перших осіб, закінчуючи технічними працівниками. Лиш два показових приклади. Я з колегою на майдані біля залізничного вокзалу у Знам’янці замовили по кухлю бочкового квасу, пили, розмовляли, ясна річ, українською. Жінка-продавець не зводила з нас очей, аж рота роззявила. На наше запитання щодо цього відповіла: ‘’Боже! Якою ви чарівною мовою розмовляєте, слухати приємно’’…Ми були дійсно подивовані…Але за мить до бочки підійшли дві дівчини і ламаним суржиком: ‘’Нам па бакалу халоднінькаво’’. Жінка кинула на нас сумний погляд… Не буду називати прізвище високого чиновника колишньої обласної ради. Я зайшов до нього у робочий кабінет, коли він був ще головою однієї з районних рад, але вже знав, що його призначають у раду обласну. Огрядний чоловік височенного зросту напівлежав за робочим столом і вголос чітко читав із словника українські слова, перекладені російською. На мій подив відповів: хочеш жити – умій вертітися. У вашому ж місті в усіх керівних закладах балакають по-руські’’… Що я міг сказати цьому чиновнику, який, до речі, був правИй.
Як відомо, Юрій Андропов недовго керував Країною Рад. Генеральним його призначили у листопаді 1981 року, у кращі світи він відійшов у лютому 1984-го. Мені добре запам’яталися часи, коли радянські медики найвищого рангу намагалися вилікувати Андропову хворі нирки. Я відпочивав у Трускавці, один з лікарів запропонував здійснити автобусну екскурсію до джерела, звідки витікає знаменита мінеральна вода ‘’Нафтуся’’. Джерело те б’є високо у горах, до нього не так легко добратися. До того ж відомо: лікувальні якості води утримуються лиш дві години. Щоб доставити Генеральному лікувальну воду, до джерела зі Львова прилітав гелікоптер, далі до лікарні воду доставляв швидкісний літак. Та врятувати завзятого сталінського чекіста, який намагався встановити у країні ‘’залізну дисципліну’’, не вдалося…
…Аналізуючи політичну і державну діяльність Андропова, слід усвідомлювати – він був тією важливою фігурою у керівництві СРСР, яка продовжувала проводити у країні сталінські методи насильства та репресій. Будучи послом СРСР в Угорщині, він став ініціатором та співорганізатором інтервенції чужих держав у країну з метою придушення угорського повстання 1956 року… У 1967- 1982 роках, як голова КДБ СРСР і кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС брав активну участь в організації вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини (1968 р.). Був одним з ініціаторів уведення радянських військ в Афганістан…КДБ під керівництвом Андропова брало активну участь у розгромі Українського національного фронту – нелегальних політичних організацій, які діяли у 1964-1967 роках у Західних областях України, масовому розгромі дисидентів, терору проти учасників Гельсинських груп в Україні, переслідуванні її активістів, у їх числі письменника М. Руденка, генерала П. Григоренка, також В. Стуса, В. Чорновола, С. Хмари.
Більшість населення України, у їх числі істориків-науковців,
навіть не уявляли – якби Андропов пожив ще кілька років і на повну потужність розгорнув свою кадебівсько-партійну діяльність, України, як окремої національної республіки не існувало б взагалі… Пам’ятаю роки свого навчання у Одеському державному університеті ім. І. Мечникова. Ми здавали залік з історії КПРС, мені випало питання, пов’язане з програмою партії, затвердженій на, здається, ХХV з’їзді . Там чорним по білому було записано і одностайно затверджено делегатами: у СРСР створено ‘’нову спільність людей – радянський народ’’(!?). Щезали б усі національні ознаки між усіма республіками Союзу, існувала б єдина радянська, точніше російська, державна країна з єдиною, російською, мовою, традиціями і звичаями московитів. Найбільше перепало, звичайно, Україні, її партійному керівникові Петру Шелесту. Крім усього іншого, Петру Юхимовичу наклеїли ярлик українського буржуазного націоналіста, особливо за його книжку ‘’Україно наша радянська’’. У ній начебто героїзований гетьман України Іван Мазепа, ідеалізується запорозьке козацтво. До того ж, Шелест направив у ЦК партії записку з пропозицією дати столиці України Києву право самому укладати торговельне співробітництво з іншими країнами. Це для Москви, керівництва партії було занадто. Там давно вже було вирішено: ‘’Коли комунізм переможе у світовому масштабі і дійде до повного злиття націй, буде утворено безнаціональне суспільство’’… Саме Андропов добився звільнення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК Компартії України та члена Політбюро ЦК КПРС. Прізвище Петра Шелеста було вимаране з академічного видання ”історія Української РСР’’, яке саме у ті часи виходило у видавництві. А названу вище книжку ‘’Україно наша радянська’’ списано з усіх бібліотек країни, один примірник я випадково зберіг для себе…
… Лише пізніше стало відомо, що саме Ю. Андропов рекомендував на своє місце молодого, завзятого, енергійного Михайла Горбачова – він гадав, що новачку у Кремлі вдасться продовжити його давні зусилля. Та вищу ‘’старечу знать’’ Кремля такий варіант не влаштовував. Вони бачили своїм ватажком бездарного, безініціативного, до того ж тяжко хворого секретаря ЦК 72-річного Костянтина Черненка і добилися його призначення Генеральним секретарем. Він пробув на високому партійному посту, в основному на лікарняному ліжку, усього 13 місяців, після чого небесні ангели забрали ветерана партії до себе…Та це вже інший період останніх років існування СРСР, після якого колесо його історії покотилося у зворотний бік.
…Дещо про увічнення пам’яті осіб, про яких йшла розповідь вище. Московія своїх ‘’борців’’ невідомо за що щедро вшановує. Ю. Андропов та К. Черненко поховані у некрополі біля Кремлівської стіни у самому центрі Москви біля мавзолею Ленна. Обом встановлено меморіальні дошки у різних містах російської імперії, названо вулиці. А ось Україна свого керманича Петра Шелеста забула, хоча він немало зробив для неї. На честь Петра Юхимовича у 2011 році було названо вулицю у Деснянському районі м. Києва. Та згодом її перейменували на вулицю дисидента Миколи Плахотнюка. Крім подиву, таке рішення київських активістів нічого не викликає. Лиш скромна могила на Байковому кладовищі трохи нагадує нехай і суперечливого, але вірного сина України П. Шелеста: він немало зробив для її національного розвитку. А це значить багато…
Юрій Матівос