Часом здається, що я успадкував його ауру, що володію його сакральними таємницями, що відчуваю на смак аромати його степових вітрів. Здається, що вдень я чую зойки його бруківки, а вночі – перешіптування старовинних будинків, що лине повільною хвилею від околиць до центру.
Моє місто має свій характер. Так, він змінюється від епохи до епохи, від покоління до покоління. Але хочеться вірити, що головне в ньому зберігається. Головне – відкритість і доброзичливість, волелюбність і працелюбність.
Моє місто мало б стати зірковим, адже походить від фортеці-зірки. Але майже за три століття воно лише народжувало, виховувало і дарувало світові людей-зірок, які заробили собі ім’я у багатьох галузях знань, а йому – славу. Та мало кого з них місто змогло утримати у своєму тиглі.
Моє місто має своє самоврядування. З яким не завжди йому таланить. Тому що серед обранців більшість прагне лише володарювати і мати зиск. На місто і на людей вони дивляться, як на шафу з інструментарієм. А їхні целулоїдні посмішки і «ключові» подарунки лише ошатна ширма, за якою ховаються «три товстуни».
Моє місто має свій тембр. І в ньому сплавлені голоси багатьох людей різних національностей. Тому що моє місто мультикультурне. Хоча деякі віддають перевагу монохромності. Проте місто воліє бачити всю палітру. Адже хоче жити за європейським виміром.
Моє місто має своїх героїв. Таких, які зупиняють навали всіляких орд, які рятують інших ціною власного життя. Пошана і подяка їм навіки. Їхні душі утворюють нові зірки на Чумацькому шляху. Нам лишень треба частіше дивитися в небо. Частіше виходити в степ. Щоб охопити одним поглядом велич рідного міста. Почути луну його багатоголосся. Порахувати свої кроки від і до нього.
Роман Любарський