Днями, проходячи лівобережною Набережною Інгулу з вул. Великої Перспективної на Острівську, помітив серед зелених насаджень естетично виконаний, привабливий білборд чи його прообраз – ситілайт. Давненько у цьому місці не бував, але добре знаю – тут уже багато років стирчало бетонне одоробало, псуючи загалом мальовничий куточок Набережної…Обійшов, роздивився: таки воно. Лиш ‘’перелицьоване і облагороджене’’ – приємно дивитися. Сфотографував…
У фейсбуку знайшов повідомлення ‘’Першої електронної газети’’, прочитав про побачене. І згадалося вже далеке – з чого все починалося…Таких запеклих ‘’баталій’’ за увічнення історичних подій, які розгорілися у тодішньому Кіровограді наприкінці 1990-х – початку 2000-х, важко пригадати. Виділення відповідних земельних ділянок під пам’ятники Богдану Хмельницькому, Ангелу-хранителю, Володимиру Винниченку викликало шалений опір тодішніх прокомуністичних, а ще більше – промосковських сил, досить широкої мережі ‘’руського міра’’. Причому, усі названі антиукраїнські утворення діяли не ‘’самі собою’’ – значна кількість їхніх представників займали впливові посади у керівних, навчальних, культурних, освітніх закладах і установах, а також громадських організаціях. Результат протистоянь названих сил з фактичною офіційною владою, як не дивно, здебільшого, закінчувався перемогою перших. Неймовірно, але факт: ЖОДЕН з перелічених вище пам’ятників не встановлено на місці, визначеному фахівцями та авторами. Комусь стисло нагадаю, іншим повідомлю. Богдан мав бути встановлений у Центральному сквері, де раніше містився його попередник, Ангела планували розмістити неподалік сучасного супермаркета ‘’Копилка’’, Винниченку визначили місце на вулиці Тараса Шевченка біля колишнього гарнізонного офіцерського клубу, де колись містився пам’ятник ‘’вождеві світового пролетаріату’’ Йосифу Сталіну. Та не так сталося, як гадалося. Чому? Варто прочитати представлений читачам документ, щоб зробити узагальнення – ХТО був ХТО?
Таким тернистим і складним для українських активістів був шлях для вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Одним з активних ініціаторів створення і встановлення відповідного монумента стало обласне Товариство політичних в’язнів та репресованих, очолюване Віктором Полтавцем. Його активно підтримувала підприємець Людмила Шубіна, вона внесла у фонд створення і встановлення пам’ятки 130 тисяч гривень. На жаль, осторонь важливої патріотичної справи залишилися майже всі т. зв. бізнесмени міста. Якщо відверто – грошовитими вони стали завдяки гіркої пам’яті загарбницької прихватизації лихих 1990-х років: ‘’нові українці’’ собі ‘’гребли’’ тисячами, для спільної справи жаліли копійок. І все ж ініціаторам вдалося у 2001 р. встановити поблизу фортечних валів дерев’яний хрест з відповідною меморіальною дошкою
.Та певну частину, скажу так – псевдо-патріотів, подібні дії справжніх патріотів не влаштовували. Підтримувані окремими високими обласними посадовцями, ‘’ініціатори’’ вирішили діяти ізольовано від громади. Вони не реагували навіть на те, що у самісінькому центрі міста, практично один біля одного, скупчаться символи трагедій: пам’ятники жертвам Афганістану, ЧАЕС і Голодомору… Фінансуванням у них теж не стало проблемним: з обласного бюджету ‘’активістам’’ було виділено 1 млн. 200 тис. грн(!). Дивно, але реально: 400 тис. вистачило лиш на спорудження бетонного п’єдесталу. На ньому роботи припинилися, решта грошей зникла у невідомому напрямку. Бетонна потвора (інакше той ‘’п’єдестал’’ назвати не можна) простирчала серед споруд, водяного розливу Інгулу та зелених насаджень і квітів близько 15 (!) років. Безліч разів про це писалося у пресі, мовилося на радіо, показувалося по телевізору. І не тільки з обласного центру – критика лунала і з столичних ЗМІ. Якось за справу взялася і міська влада. У 2018 році був розроблений проект реконструкції Набережної у кілька етапів, першим мала стати ділянка від Михайлівського мосту до вулиці Острівської. Недобудований пам’ятник обіцяли зробити окремим проектом реконструкції Набережної. Мабуть, і понівечені чавунні перила відновити Але… Це вічно кляте ‘’але’’… Воно приховує за собою той ганебний факт, що ще у ті ж ‘’далекі’’ роки уся Набережна Інгулу у місті ’’від’’ і ‘’до’’ була приватизована, її реконструкція власникам, які проживають навіть не у нашій області, була до одного місця. Вони інколи згадують про тих, хто хоче мати місто охайним, чистим і красивим, лиш напередодні виборів до міськради – отоді золоті гори обіцяють.
…Я особисто не знаю цих молодих людей – Дмитра Богданова та Аліну Маркіну (фото). Із ЗМІ з ними познайомився заочно. Але те, що вони ЗАДУМАЛИ І ЗДІЙСНИЛИ, робить їм честь і, впевнений, вдяку багатьох мешканців Кропивницького. Така сама тим учасникам толоки, які перетворили погань у окрасу. Тепер сюди приємно зайти, відпочити і насолодитися гарним навколишнім пейзажем, подихати чистим повітрям. Вдяка вам, справжні патріоти рідного міста. Ви заслуговуєте шану людську! ось за справу взялася і міська влада. У 2018 році був розроблений проект реконструкції Набережної у кілька етапів, першим мала стати ділянка від Михайлівського мосту до вулиці Острівської. Недобудований пам’ятник обіцяли зробити окремим проектом реконструкції Набережної. Мабуть, і понівечені чавунні перила відновити Але… Це вічно кляте ‘’але’’… Воно приховує за собою той ганебний факт, що ще у ті ж ‘’далекі’’ роки уся Набережна Інгулу у місті ’’від’’ і ‘’до’’ була приватизована, її реконструкція власникам, які проживають навіть не у нашій області, була до одного місця. Вони інколи згадують про тих, хто хоче мати місто охайним, чистим і красивим, лиш напередодні виборів до міськради – отоді золоті гори обіцяють.
…Я особисто не знаю цих молодих людей – Дмитра Богданова та Аліну Маркіну . Із ЗМІ з ними познайомився заочно. Але те, що вони ЗАДУМАЛИ І ЗДІЙСНИЛИ, робить їм честь і, впевнений, вдяку багатьох мешканців Кропивницького. Така сама вдяка тим учасникам толоки, які перетворили погань у окрасу. Тепер сюди приємно зайти, відпочити і насолодитися гарним навколишнім пейзажем, подихати чистим повітрям. Вдяка вам, справжні патріоти рідного міста. Ви заслуговуєте шану людську!
Юрій Матівос