“Щодо перемоги, чи вірю я в неї? Тут треба розібратися, що ми маємо на увазі. Перемога – те, що ми не дали ворогу пройти далі? Що Краматорськ або Слов’янськ зараз під нашими прапорами? Чи за перемогу варто вважати повернення Криму і Донбасу, але це буде дуже нескоро. А взагалі, глобальною перемогою, і не тільки для нас, стало б розділення РФ на якісь незалежні регіони”, – розповідь про війну, що точно мала відбутись, про службу як найяскравіший період у житті, і гражданку, з якої часто знову хочеться на війну.
МИ ВИЙШЛИ В СЛАВНОЗВІСНИЙ РЕЙД ДЕСАНТНИКІВ. НАМ НЕ КАЗАЛИ, КУДИ САМЕ МИ ЇДЕМО. ПРОСТО НА ЗАВДАННЯ – І ВСЕ. АЛЕ КОЛИ ПОТІМ ДІЗНАВСЯ, ЩО ЦЕ БУЛА ЗА ОПЕРАЦІЯ, ПОДУМАВ: ОГО
Я з дитинства мріяв воювати проти кацапні, точніше з періоду становлення – років з 16, коли я більш-менш зрозумів, де ми живемо і що взагалі між нашими країнами відбувається. Тоді ж почав входити в навколофутбольні кола. “Динамо-Київ” – структура стара і достатньо націоналістична. І дотичні до неї люди завжди воювали із сусідами. А ще більше в націоналістичному руслі мене виховувало старше покоління, яке входило до УНА-УНСО. Хоча я до 30 років розмовляв російською. В дитинстві мене навчали, що українська мова – для селюків і так далі. Але після початку війни моя родина почала поступово відходити від радянського виховання і захоплюватися націоналістичними ідеями (Сміється).
Років за 10 до початку військових дій я розумів, що рано чи пізно буде війна. Росія має імперіалістичні комплекси, а імперія живе тільки тоді, коли вона розширюється.
Після школи я навчався звукорежисури, але кинув навчання, бо який може бути звукорежисер без музичного слуху? Пішов на строкову службу, думав, що там мене навчать військової справи, проте за весь період в армії жодного разу не стріляв з автомата. Один раз із ПМа дали попікати – і все. Тоді міністром оборони був Гриценко. А після армії я працював.
Коли почався Майдан, я розумів, що, звісно, протистояння потрібне, бо не можна було миритися з легітимним мудаком, який у нас був. Як тільки планувалися якісь активні дії, я приходив на площу. Під час атаки барикад на Грушевскього виносив поранених хлопців. Ми саме відпочивали у друзів на дачі, повертаємось 19 січня, а тут такий двіжняк. Хтось додому шмотки відвозити, а я речі закинув до знайомого в кабак – і одразу поїхав під стадіон.
А коли мені прийшла повістка, а це було в перші ж дні першої хвилі мобілізації, я радів і думав: “Ну, нарешті!”. Але оця нетерплячка не дала нічого хорошого. Після строкової я був зв’язківцем. І коли побіг у військкомат, мене оформили зв’язківцем в польовий вузол зв’язку Генерального штабу, і я пів року сидів у частині в Києві.
Там було не ясно, чим займатися, хіба що горілку пити. Мій командир, який міг чогось нас навчити, поїхав в поля. Я подзвонив своєму сержанту зі строкової служби, він мені знайшов методички – і ми навчалися самостійно. Проте, коли мені казали, що бери віник – підмітай плац, я відповідав, що точно не за цим прийшов на службу.
Я дуже хотів перевестися, щодня ходив до виконуючого обов’ язки командира частини. Казав йому, що мені набридло тут сидіти, що я не відчуваю ніякої користі від армії, а армія від мене. Він щоразу розповідав, що не може мене перевести. Але якось подзвонив і спитав, чи влаштовує мене 79 бригада? Питаю, а де це? Відповів, що це десантура в Миколаєві. Звісно, влаштовує. І наступного дня я вже їхав у Миколаїв.
Прийшов в частину. Сам був в бундесових шортах, футболці “Воля або смерть” з чубом, бородою. Всі здивовано дивилися на такого вояку. Як потім розповідав один молодший лейтенант: коли побачив мене в частині, подумав, що наче ж він в армію прийшов, а тут якась махновщина (Сміється). Цей лейтенант потім служив у нас снайпером.
Я потрапив до 2 батальйону, в взвод зв’язку. Днів через 5 ми виїхали в Краматорськ . Це був серпень 14 року, саме коли 79 бригада вийшла з Ізвариного. І мене дуже смішили кадрові сержанти-контрактники своїми фразами типу: “Я не підписував контракт, щоб вмирати”. Кажу: “Стоп, навпаки, підписався, при чому сам: тебе держава забезпечує, дає їжу , гроші, зброю – за це ти маєш платити самовіддачею і так, інколи смертю. Ти дорослий чоловік, який зробив свій вибір”.
Розквартирувались ми в бомбосховищі на летовищі. І десь через тиждень вийшли в славнозвісний рейд десантників (Рейд 95 і 79 бригади в бік Маріуполя, 1-5 вересня 2014 року). Нам не казали, куди саме ми їдемо. Просто на завдання – і все. І я вважаю, що такої інформації для солдата достатньо. Але коли потім дізнався, що це була за операція, подумав, що, ого.
Ми ночували біля машин. І якось зранку я прокинувся від того, що у мене просто адово болить живіт. З урахуванням того, що я з дитинства хворів виразкою, спочатку не придав цьому значення, а потім зрозумів, що все – гайки. Коротше кажучи, отруїли всю бригаду, і швидше за все щось підсипали у воду. Буквально усі не злазили з туалету. Коли з БТРа на ходу припирає, ти розумієш, що колону ніхто не зупинить – і просто змушений відкривати апарель і робити це на дорогу. Мушу визнати, що ті ще кадри з війни (Сміється).
Я, як зв’язківець намагався налаштувати зв’язок з іншими підрозділами. Але у нас були одні радіостанції, у когось зовсім другі – ніякої комунікації немає. І цей абсурд дійшов до того, що спочатку ми воювали зі своїми ж. Було, що тікали один від одного десь півтори години, а потім зрозуміли, що всі свої і ми самі від себе тікаємо. Але це 14 рік, тоді такі речі траплялись нерідко.
Під час рейду у нас були незначні боєзіткнення. Потім ми повернулися в Краматорськ. А там, окрім тренувань, робити не було чого.
Якось зустрів в місті хлопців з підрозділу, з якого я був переведений в 79ку. Спитав у них, що, пацани, ви хоч стріляли. А вони, що у нас цинк патронів є, але стрільб немає. В результаті я спитав у комбата, коли у нас стрільбища, і запросив на них хлопців.
А потім, коли відбирали бажаючих в район аеропорту, окрім того, що я сам визвався поїхати, мене забирали, як єдиного зв’язківця, який щось розумів в цій справі, знав, як налаштувати супутниковий зв’язок, перепрошити радіостанції і тому подібне. Наш командир взводу залишився в підрозділі, у нього раптом трапився апендицит, всі інші – мобілізовані, ніхто нічого не розуміє.
Ми поїхали в Тоненьке. Там зупинилися в дачних будинках. Ввечері дивилися сєпарські канали по телевізору, бо інших немає, ржали з них, і тут чуємо – приліт “градів”. Спочатку спокійно так відреагували, що, о, “гради” лягають – та це десь в кілометрі від нас. Сидимо далі, знову чуємо приліт, вже метрів за 500. Ну, а коли хвилини за три прилетіло втретє – усі бігом шурнули в льох. Лягало вже в сусідній будинок.
Якось підійшов до мене Майк (Максим Миргородський), командир першого батальйону. Зараз він командувач ДШВ ЗСУ. Сказав, що в Авдіївці після обстрілу ретранслятор пішов у одне місце. Треба їхати туди – ставити новий. І додав: хто може за кермом сидіти? У мене немає водійського посвідчення, але керувати я вмію. Дивлюся, більше бажаючих немає – і кажу, що я можу. В той день поїхали поставили. А на наступний приходить до мене заступник командира частини зв’язку. Каже, що ти ж возив вчора ретранслятор? (Попередній в ДАПі був зруйнований вогнем противника) Я. Поїхали тоді ще раз. А це вже була пізня осінь, зеленки ніякої не було. Дерева стояли голі. Я гнав швидко, бо сєпари могли підійти близько. А цей заступник починає нити: “Не гони, у тебя летняя резина – мы разобьемся. Ты когда-нибудь был в аварии?”. Відповідаю, що не був. А він мені, що йому доводилось. А я сміюся, що тоді виходить, це ти не вмієш керувати автівкою, а не я ( Сміється).
В Авдіївці на крайньому блокпосту перед позиціями сєпарів, коли виходили з машини, у когось впав патрон. Оскільки ми десантна бригада, ніхто на це уваги не звертав. А там тоді стояла колишня “беркутня”, і хтось з них догнав мене зі словами, що у тебе ж патрон випав. Кажу, тю, забери його собі. А бідолашний мені у відповідь: “А ми за кожний патрон розписуємось”. Це мене так здивувало, що я пообіцяв їм на завтра подарунок – цинк калібром 7,62, і цинк – 9 мм. Привіз і кажу: “Забирайте, пацани! Це, щоб ви не розписувались”. Для мене було дико, що вони стояли на передку – і з них вимагали такі безглузді звіти.
Я САМ ПЕРЕД СОБОЮ ГОРДИЙ ТИМ, ЩО ВСЕ СВОЄ ДОРОСЛЕ ЖИТТЯ ОБІЦЯВ СОБІ І ДРУЗЯМ, ЯКЩО ПОЧНЕТЬСЯ ВІЙНА – Я ПІДУ В ПЕРШИХ РЯДАХ. І Я ЦЕ ЗРОБИВ
Ну, а далі треба було відправляти зміну на термінали і диспетчерську вежу в ДАП. Їхали ті, хто визвався. Відправились ми вдень. Прикол в тому, що кожен борт БТРа розрахований на три людини по 70 кг. У нас на борту було в одному хлопцеві – 100 кг, в другому 110, і я важив десь 90. Тому я був змушений закинути ноги нагору – інакше не влазили. Мій побратим Ед сидів на командирському місці – командир побоявся там сидіти. Сказав, що ви ж бачили, що всі стріляють в командирське місце – я туди не полізу.
Їдемо і питаємо: “Ед, що ти бачиш?” А він доповідає, що по нас стріляють з РПГ-7. І тут я чую, що піді мною щось вибухає, а далі тріщина в броні і здоровенний отвір. В той момент мене і врятувало, що ми не влазили так, як потрібно було сидіти – тріщина від вибуху була прямісінько там, де мали б стояти мої ноги. З правого боку кричав Вовчик – у нього була контузія нижньої кінцівки. І тут Ед констатує: “А це вже в нас прилетіло”. БТР зупинився посеред злітно-посадкової смуги, і ніхто не знає, що робити – всі вперше на війні. З борту позривало обварку, розлетілись шмокти – вибух був добрячий. Ми вивантажили Вовчика. І всі перемістились на дальній борт БТРа, що знаходиться з протележної сторони від противника, щоб у нас було хоч якесь прикриття. І тут по нас починає працювати НСВ 12,7(калібр кулі 12.7 мм). Вони нас бачили, проте не могли докрутити ствол, щоб влупити. А ми сидимо, не висовуємось. Місцями почалася паніка. Я сів покурити, розуміючи, що панікувати немає сенсу, бо варіанти два: або ми тут ляжемо, або нас хтось зараз забере. І тут з боку Спартака вилітає танчик – і давай працювати по сєпарах. А потім до нас під’їжджає БТР, а з нього висовується наш Слава, його усі називали “Чуєш”. Він ніколи не пам’ятав, як кого звуть – і до усіх звертався так, як його назвали. Слава висунув з “бетера” свій писок і спитав: “Чуєш, вас забрати?” (Сміється). Евакуювали нас в Піски.
Весь час, поки я служив, переписувався зі знайомою. І якось вона мене спитала, типу, що ти там, як? Відповідаю, що нічого – другий день народження у мене був. А вона, що досить воювати – одружись зі мною. Кажу, що дивись – я ж приїду. І коли я був у відпустці ми побралися, а потім народили сина. Правда, менше ніж за рік після його народження ми розійшлися. Проте малого виховуємо патріотом, але, звісно, помірно навантажуючи цим. Колишня дружина – громадянка Грузії. І одне з найперших чого вона його навчила, – це Путін-Х#йло (Сміється).
На наступний день після невдалого заїзду в ДАП, ми мали заходити знову, але вже вночі. Погрузилися на борти – сидимо. Вже потроху починає світати, а команди їхати немає. Виявилось, що “бехи” боялись нас прикривати. Вирішили, поки темно – треба їхати самим. І коли водії вже позаводили мотори, по радіозв’язку нас зупиняють, що стійте – вас зараз прикриють. В результаті, що на вході на територію ДАПу, що на виході, нас прикривав ненормальний, в хорошому сенсі цього слова, Адам (Євген Межевікін). Він, звичайно, красавчик. А з “приємного” – у нас на “бетері” заклинило зброю в башті. Електроспуски не працювали. І я сказав навіднику, що, якщо знайдеш сєпарів – веди їх стволом, тобто щоб постійно був на них наведений. Він питає, нащо, якщо спуски не працюють? Кажу: “Та хай хоч перелякаються – зроби вигляд, що у нас все ок!” Але зайшли ми без пригод, наше завдання було тримати диспетчерську вежу. Це була середина листопада 14 року.
На той момент двіжняки в аеропорту були помірні. Якось катаюсь собі кріселком (Навколо вежі на офісному кріслі на колесах). Заглядаю у бійницю, оп – щось блимнуло. І тут прилітає вистріл прямо поруч з віконцем. Я такий побратиму, що, дєд, дай кулемета – і насипав туди, звідки стріляли. Не знаю, був там хтось, чи ні. Але потім вже такого не відбувалось.
Якось нас зібралося троє вболівальників: один за “Львівські Карпати”, я за “Динамо-Київ”, тертій за “Донецьк-Шахтар”. І я кажу комусь з них,що, чуєш, а ми з тобою в бійці фанів випадково ніде не пересікалися? У відповідь отримую: “Та певно пересікалися” (Сміється). Цікаво, що після фронту вболівальником я залишився, але такого кайфу і адреналіну, як до війни, вже не відчував – в цьому сенсі я змінився.
Ще було кльово в аеропорту – це радіоперемовини з артилеристами. В наших було дві артпозиції: одна в Пісках, друга в Водяному. Виходиш на одного артилериста, а це вже досвідчений кадровий офіцер, кажеш, що кинь там пару “поросят” – хай заспокояться. Він кинув, скільки треба – і все. А потім викликаєш другого і кажеш йому те саме, що кинь їм пару “поросят”. Він кинув. Потім ще декілька. Питає, чи влучив? Кажу, ну, ще два-три – і давай лягати спати. І тут на дві години канонада – “бум, бум, бум”. Виходиш на нього ще раз, питаєш, чи це він отак “танцює”, а чувак сам чи з Горлівки, чи ще звідкись з того регіону. Кажу, заспокойся вже, ми спати хочемо. А артилерист відповідає: “Я этих п#дарасов всех сжечь должен!”
На вежі ми пробули десь 11 днів. Після ДАПУ нас відпускали на тиждень в Миколаїв. Але ми попросили на два, бо відправка мала бути за два тижні, – за пів року в усіх накопичилось багато справ. А коли приїхали, це вже було під кінець грудня, виявилось, що нас усіх немає в списках. Четвертого січня у мене день народження. А п’ятого знову відправка – і я приїхав вже на неї. Але вийшло так, що вже після цієї відпустки з нашими в ДАП і під Дебальцеве я не потрапив. Хоча ще періодично бував на фронті. А в березні 15 року я демобілізувався. Залишитись служити далі на той момент не хотів, бо тільки одружився – і в пріоритеті була родина. Але трохи пізніше, вже після розлучення, думав знову йти воювати, проте в 16 році зламав ногу. А далі війна прийняла трохи інший формат.
Вдома спочатку мене дуже тригірило. Цивільних, хто не був на війні, хотілося інколи вбивати. Але потім я зрозумів, що далеко не всі там потрібні, не всі можуть воювати. Мені ж війна дала чітке розуміння, хто свої пацани. І якщо в твоєму житті буде відбуватися щось неприємне, ти просто скажеш їм “фас” – і всі ці “рекси” не будуть питати: що, куди, навіщо, бо вони точно знають, що ти свій, ти братюня.
На сьогодні я періодично думаю, а чи не піти знову в армію? Проте я не певен, що готовий зв’язати повністю своє життя з нею. Бо після трьох років там, буде непросто знову щось думати тут. І ці “гойдалки” виникають у мене постійно. Інколи вже подумки я в військоматі, а згадаєш оці всі наряди, або коли взагалі немає чого робити в ППД, коли чекаєш відправки і плюєш у стелю – не хочеться так гаяти час. Я не скажу, що я з тих особистостей, що не довоювали. Просто я хочу бути корисним. Але я сам перед собою гордий тим, що все своє доросле життя обіцяв собі і друзям, якщо почнеться війна – я піду в перших рядах. І я це зробив. Коли згадую той період, розумію, що це були найкращі миті мого життя. Війна для чоловіка – це певна ініціація, кульмінація його буття. Це як народження дитини для жінки.
Щодо загинути і смерті взагалі – для мене це нормальні процеси. Я згадую, як ховали діда, потім мою двоюрідну сестру – з дитинства не раз стикався зі смертю. Може, у мене атрофовані якісь нервові закінчення в цьому плані, не знаю, але сприймаю це спокійно. Звичайно, що я не радію таким подіям і не відчуваю задоволення від цього. Розумію, що це горе для інших. Але так влаштовано світ – і ми нікуди від цього не подінемось. Проте, коли помру я, хотілося б, щоб всі згадували про якісь мої прой#би і ржали.
Щодо перемоги, чи вірю я в неї? Тут треба розібратися, що ми маємо на увазі. Перемога – те, що ми не дали ворогу пройти далі? Що Краматорськ або Слов’янськ зараз під нашими прапорами? Чи за перемогу варто вважати повернення Криму і Донбасу, але це буде дуже нескоро. Якщо ж брати повернення територій до, умовно кажучи, кордонів Київської Русі, тоді нам треба забирати частину теперішньої Росії. Тому у кожного з нас своя перемога, але ворог один.
Я вважаю, що населення окупованого Донбасу – це населення втрачене для України і для світу. З Кримом трохи інша історія. Вже минуло 7 років з початку війни, ще мине 10 – і виросте покоління, яке народилося тоді, коли території захопили. За 10 років ми їх не повернемо, але якби навіть зараз ми повернули кордони, ми б вже не перевиховали тих, хто виріс там за 7 років. Тому невідомо, що б ми робили з населенням Ліквідувати усіх точно не можна – ми не каральні загони. А інтегрувати їх в наше суспільств майже неможливо. Є тільки один варіант – це якщо Україна буде економічно сильною державою. Тоді ті люди дивилися б на нашу багату країну, пускали слину і мріяли тут жити. А взагалі, глобальною перемогою, і не тільки для нас, стало б розділення РФ на якісь незалежні регіони.
Проте війна з Росією надовго. І зміна Путіна на когось іншого ні до чого не призведе. Бо він є квінтесенцією народної думки, що, а хохли, а, чурки….і так далі. Вони реально зневажають більшість своїх сусідів – для них ми меншовартісні народності. Але, попри увесь негатив, війна дала нам одну дуже важливу річ – багато українців тепер розуміють, що Росія – наш ворог. Так, це коштує нам дуже дорого, але без цієї ціни ми б цього не зрозуміли.