Дехто все ще продовжує ностальгувати за Радянським Союзом. Як тоді, мовляв, гарно було: всі ситі, здорові, продукти натуральні, без жодних домішок, освіта безкоштовна.А я теж трохи поділюся спогадами. Тим більше, що тоді справді гарно було. Не було, щоправда, туалетного паперу (за мість туалетного паперу була газета “Правда” за 5 коп.).
Взагалі майже на все був страшенний дефіцит. Банани, наприклад, тільки в кінохроніці бачили (перед кінофільмом у сільському клубі зазвичай кінохроніку показували). Сир був лише одного сорту: твердий. Вірніше, його практично не було, але у великому пролетарському місті Харкові, де я на початку 1970-х років навчався в автотранспортному технікумі, а на межі 70 -80-х років в університеті (це вже було після служби в армії) його інколи “викидали” і “давали” в одні руки по 0,5 кг.
Про тверду ковбасу також щось чули. Зате у Харкові до самої горбачовської перебудови стійко трималася знаменита тепер ковбаса по 2.20. Ну й кильку, консерви, практично завжди бездефіцитно можна було купити. Здається, 42 коп. коштувала. Навіть інколи “викидали” пепсіколу. Боже! Який це чарівний напиток був! Здавалося, справжній нектар!
Не було у вільному продажу ні нормальних туфлів, ні сорочки, ні костюма. За цим добром зазвичай у Москву їздили, де, відстоявши в ГУМі або ЦУМі багатогодинну чергу, можна було купити щось путнє, тобто імпортне. Якщо пощастить, то навіть югославські туфлі або НДРерівський костюм чи плащ. Не завжди, правда, твого розміру, але то вже дрібниці. Якось намагалися підігнати.Хоча більш-менш нормальний костюм можна було пошити і в ательє, оскільки те, що було у вільному продажу, можна було хіба що на опудало надіти, щоб ворон на городі лякати.
Навіть важко уявити, як страждали дівчата-модниці при такому асортименті на одяг і взуття у державній торгівельній мережі! Все потрібно було десь “діставати”, вимінювати, перешивати.Але все-таки як класно було! Ми тоді молодими були і навіть не підозрювали, що можна жити якось інакше, краще! Все тоді порівнювали зазвичай із попередніми, не надто ситими роками, особливо в селі, де до 1966 р. працювали не за гроші, а так звані трудодні. А от партійні функціонери “великі досягнення” першої в світі країни робітників і селян любили порівнювати із дореволюційним 1913 р. А з чим іще можна було порівнювати? Не зі США ж чи Англією. Куди їм, нещасним, до нас? У нас же комуністична партія не тільки була “руководящей і направляющей силой нашего общества” (так і в Конституції було записано), а й постійно дбала про пересічну людину, виховувала її, підказувала що робити.
До того ж за кордон нікого не випускали. Хіба що окремих везунчиків по путівці у якусь країну соцтабору (зазвичай це була братня Болгарія). Але нам розповідали, як у капіталістичному світі тяжко живеться пересічній людині, особливо робітничої професії, що кляті капіталісти вже давно загнивають. Щоправда, чомусь ніяк не можуть догнити. А тому перед своїм невідворотнім крахом марять наостанок на нас напасти. Мабуть, щоб поживитися нашими злиднями. Відтак наша найпрогресивніша у світі соціалістична країна мала витрачати свій економічний потенціал не на добробут населення, а все нове і нове озброєння. Тим більше, що постійно треба було підтримувати комуністичні порядки в країнах соцтабору: то в НДР, то Угорщині, то Чехо-Словаччині. Адже вони, невдячні, повсякчас намагалися вирватися із наших міцних братніх обіймів.
Та і в Афгані майже 10 років мали виконувати свій інтернаціональний обов’язок. Не всі, щоправда, звідти повернулися, але ж велика комуністична справа потребує й немаленьких жертв. Зретою, як раніше казали старшиє товаріщі, нічого! Бабы еще нарожают!Але все-таки як тоді класно було! Ми ж були молодими і здоровими. Дехто, можливо, навіть усе ще вірив у світле комуністичне майбутнє. А тепер усе навпаки!
Анатолій Новіков