Після того, як Верховна Рада України прийняла Закон про заборону комуністичної символіки, Кіровоград охопила чергова кампанія перейменування міста, розпочата ще у кінці 80-х років минулого століття. На відміну від тодішніх, вона відзначається активністю нової генерації патріотів України. Та, на превеликий жаль, генерація нарівні з своїми попередниками ігнорує наукові дослідження та колективні обговорення складної проблеми, діє кулуарно. Знову пропонуються десятки сумнівних назв, які ніхто не затвердить. Ентузіасти намагаються протистояти прихильникам існуючої та минулої назв, як альтернативу пропонуть «Златопіль». Вона – продукт вже далекого минулого, що народився 1992 року на засіданні громадсько- політичного клубу «Перевесло». За влучним висловом одного краєзнавця, того дня вир суперечок навколо назви обласного центру поглинув поміркованість, присутні більш уважно слухали себе, аніж інших. Окрему, на їхній погляд, найбільш вагому точку зору висловили авторитетні і знані у місті фахівці – письменник Микола Смоленчук, професор філології Григорій Клочек та журналіст Віктор Погрібний. Останній сформулював її так: «З’явилася думка наректи місто Златополем. Це відповідає і нашому найціннішому багатству – чорноземам, і кольорові національного прапора, і співучості нашого народу. Невдовзі М. Смоленчук поміняв погляди щодо пропонованої назви і через газету закликав колег відмовитися від неї. (На жаль, за кілька місяців по тому Миколи Кузьмовича не стало). Його не послухали…
«Битва» за Златопіль спалахувала після того не раз, у неї втягувалися все нові люди. Ніякі переконливі, науково підтверджені аргументи прихильниками назви Златополя не сприймалися. Навпаки, своє бачення проблеми авторитети нав’язують своїм прихильникам і послідовникам, розшукують однодумців чи не в усій Україні, у їх числі народних депутатів, урядовців, впливових людей і просто…авторитетів. І таки знаходять. Наприклад, столичного професора О. Пономаріва. Ось яке неймовірне «відкриття» зробив Олександр Данилович. «Златопілля було назвою великої частини теперішньої Кіровоградщини. Згодом назву Златополя дістало село, яке тепер злилося з містом Новомиргородом». Це ж треба – спочатку з’явилася місцевість з певною назвою, а потім однойменне село?! Яким правим був Микола Гоголь, коли зазначав: «З словом треба поводитися чесно». Чи варто видатному мовознавцю, знаному в усій країні, підтримувати невідомих науковців та ще не у своїй сфері? Справді біда, коли чоботи шиє пиріжник, а пиріжки пече швець.
ГУЧНА СЛАВА ГУЛЯЙПОЛЯ
У середині XVI століття вздовж берегів річки Великої Висі постали кілька прикордонних селищ. Одне з них пов’язане з іменем боярина Івана Жубрика (Зубрика). Це давній шляхетний рід, що відноситься до середньовічного рицарського герба САС. До цього герба належало чимало відомих історичних родин. Зокрема, гетьмана Петра Сагайдачного, Марка Кропивницького, Івана Франка, Соломії Крушельницької. Грамотою великого князя Литовського Сигизмунда І від 20 лютого 1533 року визначено право Жубрику на володіння «прикордонними землями між Тясмином та Виссю», де зеленим руном стеляться гулящі, тобто незаймані поля. Поселення назвали Гуляй – полем. Жубрики володіли селом століття. Дочка Іванового сина Василя 28 січня 1633 року продала всі дідові володіння великому коронному гетьману Польщі Станіславу Конецпольському. Коли за Гадяцькою угодою 1659 року вірні та заслужені козаки Речі Посполитої винагороджувалися землями, Гуляйполе з околицями було подароване майбутньому гетьману України Павлу Тетері. «Він, гетьман запорозький, за привілеєм королівським тримає землі довічно на шляхах татарських, і перед цим там помешкання були, люди займалися ловінням риби і звірів на луках». У подальші роки Гуляйполем володіли нащадки польського магната Валевського. У 1686 році після укладення Вічного миру між Росією та Польщею, поселення увійшло до складу Речі Посполитої під назвою місто Гуляйпіль. Пізніше власником Гуляйполя став Київський і Брацлавський воєвода Станіслав Любомирський. Його син Ксаверій 2 січня 1787 року обміняв смілянські маєтки і продав Гуляйпіль фавориту російської імператриці Катерини ІІ Потьомкіну за два мільйони срібних рублів. З іменем «найсвітлішого» князя пов’язана народна легенда, яку ні підтвердити, ні, тим більше, спростувати не можна. Її надрукував російський журнал «Современник» за 1856 рік, тому матеріал є історичним першоджерелом. Автором документу є педагог, член Кирило-Мефодіївського товариства, один з приятелів Тараса Шевченка Олександр Тулуб. Його життя пов’язане з колишнім Гуляйполем – він викладав російську мову і літературу у місцевій гімназії. Місто у його часи носило іншу назву. Наведемо невеликий уривок з спогадів О. Тулуба.
«Коли при імператриці Єлисаветі Петрівні почали заселяти прибузькі степи і було закладено місто Єлисаветград, князі Любомирські побудували на своїх полях, по дорозі в Новоросію, на самому кордоні, корчму, названу згодом Гуляйполем. Біля корчми незабаром почали селитися євреї, що сподівалися на прибуток від великої дороги. Коли князь Потьомкін-Таврійський при Катерині ІІ призначений був головним начальником Новоросійського краю, що простягався вже до Дністра, і вибрав центральним пунктом своєї діяльності Кременчук, то, щоб мати власні маєтки поближче до цього міста, виміняв за білоруські свої маєтки всі володіння Любомирських в Україні. Під час огляду своїх маєтків заїхав він і в Гуляйполе; євреї, за своїм звичаєм, піднесли йому у дар бочонок червінців; Потьомкін, як гласить переказ, прийнявши дарунок, сказав: «Це не Гуляйполе, а золоте поле!». І відтоді прийнято називати Гуляйполе Златополем. Втім, простий народ зберігає у розмовах перше ім’я містечка – Гуляйполе…Жителів у Златополі близько п’яти тисяч, самих євреїв до чотирьох тисяч налічується. Православного населення понад п’ятсот осіб. Решта припадає на дворян, чиновників і учнів». Хоча назву міста Потьомкін поміняв, прикордонна застава ще носила назву Гуляйполя. Тарас Шевченко у своїх творах не раз згадував саме Гуляйполе, хоча вже майже 40 років воно називалося Златополем. Така сила народної традиції.
Варта уваги ще одна версія назви Гуляйполя, побудована на фактах історії. У часи, коли містечком володіли Жубрики, його ще називали Гуляй-городом. Гуляй-город – давня пересувна бойова споруда, відома з часів Київської Русі. Складалася з окремих міцних дерев’яних щитів з бійницями для стрільби з гармат і пищалей. Всередині укріплення розміщувалися воїни. Пересувалася кіньми, волами або вручну. Під час оборони щити гуляй-города використовувалися для спорудження замкнутої (кругової) або розтягнутої по фронту стіни, з щитів складали захисні огорожі на валах фортеці. Запорозькі козаки успішно використовували «городи» при облозі фортець. Фортецю на колесах застосували війська Богдана Хмельницького при облозі Збаража, фамільного замка Ієремії Вишневецького. Цей епізод показаний у романі Генрика Сенкевича «Огнем і мечем» та однойменному фільмі. Український письменник Петро Панч у романі «Гомоніла Україна» відтворив один з штурмів ворожих укріплень: «До стін монастиря, нарешті, підкотили гуляй-городи, заплетені лозою і набиті землею башти, з яких повстанці могли розстрілювати монахів через стіни». Дія описаної письменником битви відбувалася, за усіма ознаками, біля стін Гуляйполя. Воно тоді ще не мало назви. До наших днів неподалік Златополя знаходиться могила Візирка, що свідчить про перебування тут турецьких загонів. Свого часу Василь Жубрик збудував укріплення від нападу татар. Не зберігся католицький монастир, штурм якого, можливо, описує Панч.
ГІРКА ДОЛЯ ЗЛАТОПОЛЯ
Історія давнього Гуляйполя має своє, цікаве продовження. Після того, як місто стало власністю Потьомкіна і перетворилося на Златопіль, бурхливе торговельне життя у ньому занепало. Новий господар у той час формував у країні військові частини для війни з Туреччиною. Така частина під назвою «іноземних добровольців» створена була й у Златополі. Окремі міщани не забажали стати військовиками. Люди виїхали на південь і на берегах річки Гайчур заснували нове поселення з рідною для себе назвою Гуляйполе. Село швидко розвивалося, на початок ХІХ століття це вже було містечко з розвинутою промисловістю. Широкої слави Гуляйполе набуло у роки Громадянської війни завдяки бурхливій діяльності ватажка повсталих селянських мас Нестора Махна. Сьогодні Гуляйполе – районний центр, з 1938 року має статус міста, у ньому проживає 15 тисяч жителів. Вони підтримують дружні зв’язки з Піщаним Бродом Кіровоградської області, звідки родом дружина Нестора Галина Кузьменко. У селі кілька років тому відкрито меморіальну дошку на честь Кузьменко.
А що ж Златопіль, яка його доля? Скажемо відверто – не зовсім радісна. Не будемо переповідати історію цього по-своєму унікального міста: про нього є розширена стаття у Вікіпедії, видано окремі книжки. Зазначимо лиш – понад півтора століття місто займало належне йому місце в історії, воно було значним культурним і освітнім центром, з ним пов’язані імена багатьох видатних особистостей України: Тараса Шевченка, його побратимів кирило-мефодіївців Олександра Тулуба і Дмитра Пильчикова, письменника і політика Володимира Винниченка, педагога і поета Миколи Зерова, місто – батьківщина письменника Юрія Мокрієва. Є ще чимало людей і подій, якими може пишатися Златопіль.
Та все це, на превеликий жаль, у минулому. Прихід росіян на чолі з Потьомкіним у давній Гуляйпіль разом зі зміною соковитої і барвистої назви міста, приніс йому нещасливу долю, започаткував повільний, але неминучий занепад. Якщо ХІХ століття було часом його певного розвитку, то століття ХХ-е виявилося згубним. Особливо після приходу до влади більшовиків. Вони почали руйнацію міста з погрому єврейських будівель, спалили дерев’яну, споруджену без єдиного цвяха китайську крамницю у вигляді падоги. Непотрібною стала знаменита Златопільска гімназія – один з славних навчальних закладів півдня України. Спочатку на склад, потім на краєзнавчий районний музей була перетворена православна цегляна Миколаївська церква з цвинтарем, на якому покоїлися видатні особистості Златополя, у їх числі будівничий храму М. Висоцький. (Тепер церква відреставрована і повернута релігійній громаді).
Та ці втрати здаються дріб’язковими у порівнянні з наступними. У березні 1923 року Златопіль став центром однойменного району, який у лютому 1932 року увійшов до складу щойно створеної Київської області. З утворенням Кіровоградської області район передали їй. Там він теж довго не затримався – 1954 року Златопільський район віддали новоутвореній Черкаській області. Але …без райцентру! Цілих п’ять років у владних кабінетах столиці з’ясовували непросту ситуацію, що виникла у зв’язку з цим… Складною виявилася демографічна проблема. Річ у тім, що напередодні окупації Златополя гітлерівцями у 1941 році його населення складало 6780 осіб, з них майже вісімдесят відсотків були євреї. Фашисти знищили понад 5000 людей. Місто фактично спорожніло, у ньому не вистачало ні людських, ні економічних ресурсів, занепала інфраструктура. Керівники Черкаської області не бажали брати на себе зайвий тягар. І тоді було прийнято «рятівне» рішення: об’єднати Златопіль з Новомиргородом і передати новоутворення Кіровоградській області. Заохочуванням для кіровоградців стала назва міста – Новомиргород. Відтак Златопіль зник з географічних карт України.
НАЗВЕМО РЕЧІ СВОЇМИ ІМЕНАМИ
Сьогодні певна частина кіровоградських ініціаторів перейменування міст, в основному філологи, керуючись фонетичними формами і власними амбіціями, намагаються нав’язати суспільству думку про запозичення назви колишнього «потьомкінського» Златополя взамін «комуністичному» Кіровограду. При цьому вдаються до опоетизованих метаморфоз милозвучності певних літер, символічних кольорів стиглого хліба і державного прапора України тощо. І все це підноситься у блискучій фольговій упаковці староцерковного «злата» і давно-грецького «поліса», які, на їхній погляд, поєднуючись, трансформуються в українську назву. Якщо не вистачає своїх переконливих аргументів, шукають підмогу у столиці. Вдаються навіть до посилань на авторитети, які насправді їх не підтримували – Микола Смоленчук, приміром.
Чому ми вже понад 25 років займаємося перейменуванням і ніяк не дійдемо консенсусу? Відповідь тривіальна: наші назво-творці страждають вразливою хворобою під назвою малоросійство. Його чомусь зводять виключно до мовного фактору. Та малоросійство – це, насамперед, ФАКТОР МИСЛЕННЯ, який передбачає дослухатися не тільки до своєї, а й до чужої думки. Не існує єдиного рецепту зміни топоніміки, особливо у містах південної України, яка заселялася і розвивалася за специфічних слабо українських національних умов, такою є й досі. Зміна астіонімів та годонімів способу тиску авторитетів не визнає. Їй потрібні наукові аргументи та індуктивна логіка. У нашому випадку найбільш реальним шляхом є використання спадковості найменувань. Скажімо місто часів Київської Русі Крилів у силу історичних умов трансформувався в Новогеоргіївськ, далі у Кремгес, Хрущов, Світловодськ. Повернення першої назви місту цілком логічне і виправдане. Те саме стосується Усівки-Олександрії; Кефаліного-Шевченкового- Долинської, інших населених пунктів Кіровоградської області. У змінах назв спостерігається часова спадковість. Про яку спадковість можна казати стосовно Кіровограда і Златополя? Обидва міста майже за однакових умов розвивалися паралельно, засновані з окремих поселень, змінювали назви. Кожне пережило властиві для їх історичні події, пишається своїми особистостями, традиціями, географічними назвами. Як поєднати в одному ці складові окремих за специфікою міст, яку геральдичну символіку запропонувати «новому Златополю»?
Не треба відкидати і сучасні реалії: Україну чекають реформи місцевого самоврядування та децентралізація влади, передбачаються чергові адміністративно – територіальні зміни. На це спрямований і Закон України про декомунізацію. Хто гарантує, що разом зі зміною комуністичної назви Кіровограда область не стане центром повіту одного з майбутніх регіонів України? (До цього, певне, йдеться). І чи залишиться Златопіль у межах існуючих кордонів? Давайте, панове, піднімемося вище рівня малоросів і будемо називати речі своїми іменами, мислити не поетично-ліричними категоріями. І дослухаймося думки жителів сучасного Новомиргорода. У їхньому спілкуванні часто спостерігається протиставлення Златополя Новомиргороду. Типовою є фраза «поїхати з Новомиргорода до Златополя» або навпаки. У цьому сенсі під Новомиргородом здебільшого маються на увазі всі інші частини міста, за винятком Златополя. У місцевій пресі адреси публікацій та оголошень переважно подаються з вказанням на Златопіль. ЗМІ це пов’язують «з подальшою ідентифікацією Златополя мешканцями на підсвідомому рівні як окремого населеного пункту». Ясна річ, зі збереженням старої назви. Не треба заважати людям, вбивати їхню мрію і відбирати назву їхнього міста. Що стосується Кіровограда – він теж має власні історичні корені: місто у 1775 році виросло з слобід, які тепер стали його мікрорайонами і околицями. Деякі з них можуть послужити основою для нової назви міста над сивим Інгулом.
ЮРІЙ МАТІВОС.