У 1812 році через нашестя чуми на півдні (зокрема в Одесі і Криму), навколо Єлисаветграда викопали рів, організували караул, ввели карантин і заснували окремий запобіжний комітет. Але, незважаючи на всі вжиті заходи, влітку 1813 року наше місто спіткала страшна біда – сюди занесли чуму. На боротьбу з епідемією були залучені всі сили місцевої влади. Генерал-губернатор взяв ситуацію під особистий контроль. Він прибув до Єлисаветграда, щоб на місці розробити заходи щодо боротьби з чумою. Майже місяць перебував у місті генерал-губернатор, організовуючи рятівні роботи, налагоджуючи діяльність лікувальних та санітарно- епідемічних закладів. Для ліквідації епідемії створили спеціальний комітет з відповідними службами, місто поділили на дільниці, які очолювали призначені особисто Рішельє наглядачі. До їхніх обов’язків входило щодня інформувати губернатора про стан здоров’я мешканців міста. Виявлених хворих негайно відправляли до військового шпиталю.
Окрім рішучих заходів, вжитих губернатором, він особистим прикладом надихав городян на боротьбу зі страшною хворобою. Налякані розміром епідемії, не знаючи засобів її ліквідації, люди боялися навіть ховати померлих. Аби підбадьорити народ, розвіяти його містичний жах перед можливими трагічними наслідками, Дюк Рішельє сам взяв лопату і разом з підлеглими поховав одного з померлих. Кладовище для поховань жертв чуми було відведено поблизу міського саду у кінці вулиці Садової, при в’їзді у нього з лівого боку на межі землі, що належала полковнику Красноглазову. Довгі роки там виднілася гора, названа у народі Чумкою, розкопувати яку заборонялося під страхом покарання. Зрештою у радянські часи її розрівняли і засадили деревами.
Хто знає, яка доля чекала на 12-тисячне місто, якби не рішучі і мужні дії француза. Адже налякані страшною хворобою, яку вважали «покаранням господнім», єлисаветградці масово залишали місто, шукаючи порятунку від очевидної загибелі. Могло трапитися, а все до цього йшло, що Єлисаветград перетвориться в пустку, і невідомо, чи відродився би знову. Адже до цього чума лютувала у поселеннях над Інгулом тричі: у 1770, 1783, 1784 роках. Із архівних даних, що збереглися, відомо: тільки у 1770 році морова хвороба забрала життя 1319 осіб. Наступної епідемії вимерло трохи не все населення Млинків (тепер Велика Балка) та слободи Ковалівки. Мешканці інших слобід, розташованих на обох берегах Інгулу, охоплені жахом, втікали за Дніпро, розповсюджуючи заразу, або жили таборами у степу за суворих кліматичних умов. Повертатися назад люди категорично відмовлялися.
Впоравшись з чумою, перед від’їздом з Єлисаветграда Дюк Рішельє залишив місцевій владі наказ – попередження щодо недопущення подібних епідемій у майбутньому. Він відзначав: «Необхідно забезпечувати добробут народу тутешнього краю… Я настійливо вимагаю не послабляти заходи для запобігання міста від подібних нещасть. Жоден хворий не має залишатися поза увагою місцевої влади, кожен померлий має бути похований за всіма належними суспільству звичаями. Комітет зобов’язаний доповідати мені про стан справ поштою постійно». Прощаючись, генерал-губернатор подарував міській думі свій мальований портрет. Певно, з відповідним натяком.
«Пам’ять про благодійну діяльність Еммануїла Йосиповича дюка де Рішельє у справі припинення епідемії чуми надовго збережуть громадяни Єлисаветграда. Вона відбилася у тій готовності, з якою наші мешканці взяли участь у спорудженні його сіятельству пам’ятника в Одесі», – писав міський голова Єлисаветграда Олександр Пашутін.
Історічна довідка за Юрієм Матівосом http://akulamedia.com/jakbi-ne-djuk-rishele
