Троцький, Зінов’єв, Таратута. Уродженці Єлисаветградщини, ленінська когорта. Але ще були й високопоставлені земляки, так би мовити, «сталінського призову», молодші, котрі так само віддано служили утопічній ідеї всесвітньої свободи, рівності та братерства.
От і скажіть, чи знає хтось сьогодні хоч щось про такого собі секретаря ЦК КПРС та всесильного Міністра державної безпеки СРСР Семена Денисовича Ігнатьєва? А про село Карлівку багато хто чув? Так само, як і про село Колонія Данциг? Чому вони мають такі дивні в Україні назви і як довго зберігали їх?
Повідомляємо, що тепер Карлівка існує як село Крупське під Кіровоградом, а Нова Павлівка, що неподалік, була колись тим самим Данцигом. Є тут ще й село Гарманівка, що на дореволюційних мапах значилося Германівкою. Щось німецьке звучить у цих найменуваннях, чи не так? Правильно, це колишні німецькі колонії на степових гонах Єлисаветградщини. Саме в таких колоніях винайдені й виготовлені перші знамениті тачанки так званої громадянської війни.
Правда, Ігнатьєв до тачанок не мав ніякогісінького стосунку, бо, народившись 1 вересня 1904 року в селі Карлівці Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, довго там не затримався і ніколи потім не навідувався.
У 1909 (10-11 серпня) році, ставши туркестанським генерал-губернатором, генерал-лейтенант Олександр Самсонов на профільній нараді заявив: «Наша цель – поглотить Бухару». Йшлося про номінальну державу в Середній Азії. Невдовзі його діями 10 січня 1910 року там була спровокована релігійна різня. Для втихомирення бунтівників, які прямо звинуватили у кривавих подіях Росію, Самсонов запропонував увести війська та масово, де примусово, а де добровільно, переселити з Центральної України до Бухари своїх земляків, щоб мати політичну й національну опору. Батьки Ігнатьєва, очевидно задля переселенських пільг і самсоновських преференцій, разом з іншими «емігрували» до Бухарського емірату – на крайньому півдні величезної імперії, державного утворення – у прикордонне місто Термез. Як бачимо, тоді Росія мала хижі види крім Бухари ще й на Афганістан. У сусідньому Ірані росіянці війну вже вели кілька років. Там в Середній Азії ніби й пішов десятилітній Сенько працювати на бавовноочисний завод. Пізніше влаштувався підручним слюсаря Емір-Абадських залізничних майстерень. У 1919 році очолив комсомольський осередок головного депо Бухарської залізниці, після чого почалася його рання стрімка чекістсько-партійна кар’єра. Коротко про неї: 1920 рік – політвідділ Бухарської групи військ; 1921 – військовий відділ Всебухарської ЧК та головне управління міліції Бухарської республіки; 1922 – заступник завідуючого оргвідділом ЦК КСМ Туркестану. З 1923-го на керівних посадах Середньоазіатського бюро ЦК ВЦСПС та в профспілках Узбекистану й Киргизії. При такому супер-динамічному поступі юнака навіть найдовірливіша людина запідозрить, що тут щось не так.
Тоді ж, без огляду на майже дитячий вік, усвідомив, чи хтось підказав, що без знань, чи хоча б «корочок» про них, у високі сфери й не потикайся. Брак сякої-такої освіти компенсував, як і Хрущов свого часу, закінчивши 1935 року Всесоюзну промислову академію імені Сталіна за фахом інженера-технолога з літакобудування. На заводах так і не попрацював ні дня – відразу ж був прийнятий на роботу в Промисловий відділ ЦК ВКП(б). Ще у довоєнні роки вийшов на орбіту впливу секретаря ЦК Андрія Жданова і його людей. Хрущов також протегував Ігнатьєву.
У роки «великої чистки» і війни (1937-1946) – перший секретар Бурят-Монгольского та Башкирського обкомів партії. З нової посади першого заступника начальника Управління з перевірки партійних кадрів ЦК ВКП(б) направлений у 1947-му на ще новішу – секретарем ЦК КП(б) Білорусії по сільському господарству і заготівлях, далі – другим секретарем ЦК КП(б)Б. З 1949 р. секретар Середньоазіатського бюро ЦК ВКП(б), уповноважений ЦК ВКП(б) по Узбецькій РСР.
Фортуна посміхнулася Ігнатьєву на початку п’ятдесятих років, коли він наблизився до радянської панівної верхівки, ставши завідуючим Відділом партійних, профспілкових і комсомольських органів ЦК ВКП(б), одночасно з 11.07.1951 р. представником ЦК в Міністерстві державної безпеки, а із серпня 1951-го по березень 1953-го ще й міністром держбезпеки СРСР. Його попередника В.С.Абакумова заарештовано й страчено за звинуваченням у керівництві сіоністською змовою «космополітів». Багато претензій було тоді пред’явлено Л.П.Берії. Працювала комісія Політбюро ЦК ВКП(б), яка перевіряла факти, викладені в заяві старшого слідчого з особливо важливих справ МДБ СРСР Рюміна від 02.07.1951 р., де той сигналізував про неблагополучний стан зі слідством щодо крупних державних злочинців і винив у тому міністра Абакумова. Ігнатьєв був членом цієї комісії. М.Д.Рюмін став заступником міністра Ігнатьєва, котрий 03.04.1952 г. направив Сталіну звинувачувальний висновок з пропозицією вищої міри покарання для всіх, хто проходив у справі Антифашистського єврейського комітету, крім академіка Ліни Штерн. Усі ці перипетії були відгомоном тотальної боротьби між кланами уже покійного «консерватора» Андрія Олександровича Жданова і «прогресиста» Георгія Максиміліановича Маленкова.
З 29.05.1952 року Ігнатьєв, котрого Сталін високо цінував за ділові якості та особисту відданість, паралельно очолив ще й Головне управління охорони МДБ, що відповідало за особисту безпеку вождя та інших вищих партійних та державних керівників, замінивши на цьому посту арештованого генерал-лейтенанта М.С. Власика, багатолітнього головного сталінського охоронця.
Під орудою Ігнатьєва розроблялися закордонні операції знищення колишнього глави Тимчасового уряду О.Ф.Керенського, югославського лідера Тіто, керівників російської еміграції в Німеччині та Франції. Із Йосипом Б. Тіто зразу ж трапився невеликий курйоз. Сталін викликав Ігнатьєва і показавши записку російською мовою: «Сталин! Перестань засылать ко мне террористические группы, иначе зашлю одного человека и второго уже не понадобится. Тито», категорично заборонив чіпати «крутого перця». Злякався, бо виявив цидулку в шухляді свого робочого столу, чим, власне, й була викликана згадана повна заміна сталінської охорони. Захитався і впав навіть, здавалося б, вічний секретар Сталіна Олександр Поскрьобишев.
За словами діяча органів держбезпеки генерала Павло Судоплатова, «кожне агентурне повідомлення сприймалось Ігнатьєвим як відкриття Америки. Його можна було переконати в чому завгодно: варто тільки прочитати будь-який документ, як він тут же підпадав під вплив прочитаного, навіть не намагаючись перевірити факти» (Судоплатов П. «Разведка и Кремль». М., 1996). При ньому виникла справа «убивць у білих халатах», кремлівських лікарів, звинувачених у смерті видних діячів Країни Рад Щербакова і Жданова, продовжувався збір компромату про мародерські замашки маршала Жукова.
У день смерті Сталіна (05.03.1953 р.) обраний секретарем ЦК КПРС, наглядовим за правоохоронними органами. Цікаво, хто ж його обирав у день всенародного трауру? Пробув на посту рівно місяць і 05.04.1953 р. за вимогою злопам’ятного Берії загримів з посади, а 28.04.1953 р. виведений зі складу Центрального Комітету за «найгрубіші перекручування радянських законів і фальсифікацію слідчих матеріалів». Л.П.Берія звинуватив С.Д.Ігнатьєва в обмані партії, добиваючись притягнення того до кримінальної відповідальності, але згоди від Президії ЦК не отримав. «Холодного літа п’ятдесят третього» Ігнатієва всього-на-всього видворено з Москви і направлено протоптаною секретарською доріжкою до Татарстану. А через три місяці Пленум ЦК, розглядаючи вже «справу Берії», визнав земляка постраждалим від «кривавого Лаврентія», поновивши членом ЦК. Однак до Москви М.С.Хрущов його не повернув: ну, карма в чоловіка така, – Башкирський з Татарським обкоми – і крапка!
Теперішні росіянські історики по-різному трактують роль «товаріща Ігнатьєва» на «олімпі» – Леонід Млєчин прямо звинувачує Ігнатьєва в смерті Сталіна, а Марк Солонін – в участі у ліквідації Берії.
Знаменного 21 червня 1957 року разом з групою членів ЦК партії, що виявилися в Москві, підписав Ігнатьєв заяву до Президії ЦК з вимогою терміново скликати Пленум й розглянути питання про зняття Хрущова з поста Першого секретаря ЦК КПРС. Але упродовж чотирьох днів засідань захищав Микиту, з гнівною лайкою накинувся на «антипартійників» Г. М. Маленкова, Л. М. Кагановича, В. М. Молотова і, ясна річ, на «примкнувшого» Д.Т.Шепілова.
У жовтні 1960 року, за п’ять літ до досягнення пенсійного віку, відправлений на заслужений відпочинок. Персональним пенсіонером союзного значення пробув більше двадцяти років. Помер 27.11.1983 року. Нагороджений чотирма орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Трудового Червоного Прапора. Військового звання, відповідного чину міністра держбезпеки, не мав.
Давня курява вляглася, а колишні колоністські села, як і раніше, орють, сіють, жнивують…
Леонід Багацький