Кіровоградщина та Донеччина: пов’язані спільною боротьбою

Історично спроби задекларувати відрубність, окремішність регіонів України, поділ нашої держави по Дніпру, за сторонами сходу й заходу сонця приречені на провал, адже мешканці галицького й луганського села через півтисячі років знаходження в різних державах говорили й говорять українською мовою. Бо Волинь і Крим 1991-го року проголосували за незалежність України. Був в історії і великий кількасотрічний період, коли наші предки від Бугу й Синюхи до Сіверського Донця й Кальміусу спільно будували Козацьку державу, господарювали й захищали від ворогів свої землі.

Як в нашому Синюхо-Дніпровському межиріччі, так і в районі Сіверського Дінця, в напрямку до Азовського моря в давнину осідали своїми сторожовими станами і зимівниками вільні люди – козаки, які обживали риболовні, сінокісні й інші угіддя. Для захисту своїх рибних промислів у Приазов’ї запорожці спорудили на початку ХVІІ століття в гирлі Кальміусу невелику земляну фортецю – сторожку Домаху. Вона прикривала вихід їх чайок Кальміусом через Керченську протоку до Чорного моря. З цим шляхом була пов’язана підпільна пристань на р. Вовчій неподалік теперішнього м. Солідового. Козацька пристань знаходилася і на р. Казенному Торці, в районі якої 1684 року насипали оборонний вал.

Зосередження основної господарської діяльності в козацьких зимівниках сприяло перетворенню їх у міцні хутори. Внаслідок військово-політичних поразок Москви, яка гетьманське Правобережжя віддала Польщі, а козацький простір від Києва до Запоріжжя згодилась перетворити на «Дике поле», українці звідси переселялися в Донбас, до своїх тамтешніх козаків-побратимів, що сприяло зростанню населення містечок Маяків і Тора (Слов’янськ), які разом з Бахмутом, Рийгородком, іншими поселеннями входили до Ізюмського козацького полку. Його голота, запорожці, працівники солеварень, солідарні із селянською війною Степана Разіна, брали участь в збройній боротьбі проти царського війська. Півтори тисячі запорожців приєдналися до загонів М. Голого, С. Безпалого, С. Драного, які в період чергового повстання проти російської влади, на цей раз бахмутського отамана К. Булавіна діяли в районі Сіверського Дінця. Петро І наказав спалити над Дінцем козацькі містечка, слободи й хутори українських та російських поселенців, де мешкали втікачі від кріпосників. Було піддано вогню Бахмут і Тор, скарано на смерть 7 тисяч осіб. 1709 року Петербург ліквідовує Чортомлицьку Січ, запорожці мусять покинути рідні місця, мешкати у володіннях кримського хана. Натомість на землі між Тором і Бєлгородською лінією Петербург запрошує сербів. Та царський уряд, зрозумівши, що без запорожців не зможе зміцнити південні кордони, успішно боротися за Причорномор’я, дозволяє 1734 року повернутися на свої терени українським козакам. Західні землі сучасної Донецької області увійшли до Самарської паланки, де через 40 років нараховувалося близько 600 зимівників, а південні – до Кальміуської паланки (центром якої 1754 року стала фортеця Кальміус на місці колишнього укріплення, а потім зимівника Домахи) Нової Січі.

Втім Петербург не був зацікавлений у тому, щоб на своїх землях січовики знову відчули себе повноправними господарями. Єлисавета Романова 1746 року територію на схід від Кальміусу і весь басейн Міусу передає донському козацтву, а 1753-го року північно-східну частину Бахмутчини – переселенцям із Балкан під Слов’яносербію. Наступники доньки Петра І після ліквідації Січі віддають землі в Донбасі російським розкольникам, грекам (які на місці запорозьких Домахи – Кальміусу заклали Маріуполь), євреям, німцям.

А на території, яка сьогодні входить до Кіровоградщини, цариця Єлисавета віддає частину земель Буго-Гардівської та Кодацької паланок і гетьманських сотень для переселенців з Балкан під Нову Сербію (1752 рік) та для російської колонізаторської військової фортеці св. Єлисавети (1754 рік).

Тож ми бачимо подібні процеси в історії Донеччини й Кіровоградщини з формування козацьких зимівників, хуторів, входження до січових паланок, боротьби степових лицарів за рідні землі від Бугу до Азовського моря проти наступу на запорозькі вільності Російської імперії аж до ліквідації української автономії та початку іноземної колонізації. Але та звитяжна минувшина живе в пам’яті і генах козацьких нащадків, вона є однією із вагомих складових спільної історії шахтарського Приазов’я і хліборобської Наддніпрянщини. Надихає сьогодні українських військових, партизан, підпільників, волонтерів, весь народ на боротьбу проти нащадків Петра І і Єлисавети, які прийшли зі зброєю на давні українські козацькі землі Донбасу.

Сергій Шевченко

http://ukrstep01.at.ua/publ/kirovogradshhina_ta_donechchina_pov_jazani_spilnoju_borotboju/1-1-0-58