ІВАН ПІДГАЙНИЙ

ТВОРЧІ ОСОБИСТОСТІ ДОНЕЧЧИНИ:
ІВАН ПІДГАЙНИЙ

Стисла довідка
Нар. 1950 року в Донецьку. Член НСХУ з 1995 року. Працює в галузі станкового живопису, монументально-декоративного мистецтва. Учасник обласних і всеукраїнських виставок, автор проектів інтер’єрів громадських споруд і виставок.

Про Івана Підгайного не варто говорити, блукаючи у тисняві мистецтвознавчих понять – слід сказати прямо і конкретно: в особі цього мистця маємо Майстра з великої літери, блискучого «профі», що перебуває на вищих щаблях фахової майстерності. Та первинне інше – потужна ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА, здатність проникати в сутність речей, підніматися над марнотою життя і бачити квінтесенції буття з високостей вершин Мудрості. Цього не приховати. Професіоналізм, виплеканий досвідом, є лише специфічним засобом вираження Правдивої Думки, що схожа з волелюбним Соколом, який рветься на волю, не в змозі змиритися з перебуванням у клітці (навіть золотій) …

Пошуки абстрактних засобів вираження в стилістичних площинах П.Пікассо, В.Кандинського, К.Малевича, П.Мондріана, Ф.Леже та ін. легко знаходимо в композиціях «Зв’язки» (2003), «Суїцидальний синдром» (1996) та ін. Перша породжує асоціації з хронічними в українських реаліях зв’язками корупційних схем, між яких заплутався мізерний крилатий правдолюб… Друга – усвідомлюване/неусвідомлюване соціокультурне самовбивство національно невизначеного народонаселення…
Та для багатьох неофітів у царині мистецтвознавства справжнім інсайтом (раптове «прозріння») може стати розкодування семіотичної текстури твору «Розп’яття» (1993), що містить ( як на сьогодні) неймовірно потужну валентність (від лат. valentia – сила), хоча б тому що має всі ознаки зображального пролепсису (від лат. prolepsis – передбачення) й кричущих алярмових сенсів.
Тут мистець, беручи на себе суспільно-моральну відповідальність, виступає декларантом стану вкрай редукованої свідомості (у т.ч. й релігійної), що розтрощується жорнами т.зв «святих отців» з мільярдними прибутками на банківських рахунках…

Від Середньовіччя до сьогодні створено безліч як іконописних, стінописних, так і станкових зображень розп’яття Спасителя, та жодне з них не є подібним до витвору Івана Підгайного. Це – РЕВЕРСІЯ РОЗП’ЯТТЯ (від англ. reverse – зворотній бік), розп’яття навпаки, ре-апотеоза акту Спасіння… Тому й хрест із Сином Людським ПЕРЕВЕРНУТО. Отже за авторським наративом, Спаситель не «воскрес із мертвих», а зотлів на хресті, за два тисячоліття втратив плоть, лишивши по собі притнутий до хреста кістяк… Звідки така версія?! Які до цього підстави?!
Будь-яке наше припущення, зрозуміло, лишиться гіпотетичним домислом. А мотив цього зображення, певно, – багатозначний. Та, гадаю, доцільно тут буде згадати думку відомого угорського мислителя Лайоша Мештергазі: боги живуть доти, доки люди в них вірять.
Так, нині ми, дійсно, потребуємо ВІРИ. Віри, передусім, у себе, у свій народ. Та пліч-о-пліч із вірою має йти невпинний конструктивний ЧИН. Саме він реалізує духовний потенціал людини.
От таких філософічних Майстрів Пензля має наша Донеччина.

Володимир Півень