Цілком закономірно, що багатьом моїм однокласникам-однокурсникам-однополчанам путівку в життя давала показова громадська діяльність ще з дитячих років. Проявив(ла) себе ватажком жовтенят, дивись – піонервожатим став. Піонерська активність відчиняє двері до комсомольської. Ну, а ватажок молоді – то вже початок серйозної кар’єри, бо у радянські часи знали всі: комсомол – надійний і перевірений резерв партії. А партія – керівна і спрямовуюча, так і у Конституції записано було. До мене чомусь кар’єрська фортуна більше поверталася спиною, ніж чолом. Загалом, з першого класу школи у мене проблем з навчанням не існувало, я мав би бути ‘’круглим п’ятірочником’’. Але все псував один клятий предмет, який мені дуже важко давався – поведінка. Вже після першого дня занять мені назавжди визначили місце за партою біля самого учительського столу і ніколи далі не відпускали. За мною був ‘’заброньований’’ лівий куток класу поряд з дошкою, у якому я на уроках стояв частіше, ніж сидів за партою. І бідна моя матуся проводила у кабінеті директора школи часу більше мене. А виховання – річ складна і тонка, і хоча у його основу трохи не щодня покладався армійський пасок мого дядька, результат залишався незмінним. До складу найнижчої виховної ланки ‘’підростаючого покоління радянських людей’’ – жовтенят я пройшов без найменших ускладнень, бо це горде звання одержував кожен першокласник. А ось з п’ятого уже приймали у піонери. Приймали! Кращих з кращих, відмінників і дисциплінованих. Спеціально для цього торжества сім’я мала придбати для хлопчиків білу сорочечку, чорні штанці, червону краватку (галстук), що у повоєнні роки було не так просто. Зранку 6 жовтня на чисто прибраному шкільному дворі усі шикувалися ‘’за ранжиром’’ в колони, окремо виділялися сурмач з барабанщиками. Радісні, сіяючі від щастя мої однокласники підходили почергово до піонервожатого Петра Мамая, він урочисто пов’язував на їхні шиї трикутник з червоної матерії і кожному наказував: ‘’Как оденешь галстук – береги его, ведь он с нашим знаменем цвета одного’’. Під звуки оркестру і сурми всі зайшли до класу. Ледь посідали, увійшла класний керівник Євдокія Михайлівна з якимось незнайомим дядьком. (Пізніше ми дізналися – інспектор райвно освіти). ‘’Любі мої, вітаю вас з вступом до гордого племені піонерської організації імені Леніна, – промовила Євдокія Михайлівна. – Це славне звання закликає вас ще краще вчитися, бути зразком у поведінці. – Вона чомусь кинула погляд на нашу з Толькою парту, хоча нас до ‘’гордого племені’’ не приймали. – Ось тепер ми й покажемо, як уміють вчитися юні піонери. Я вам давала вивчити на сьогодні вірш на вибір про піонерів. Хто бажає прочитати?’’. У класі настала мертва тиша, стало чутно як у коридорі нявкнула кішка, за вікном цвірінькнув горобець. Учителька ‘’бігала’’ по класу очима, чомусь зблідла. Ззаду мене тицьнув олівцем у спину Микола Смалько. Я бадьоро підняв руку. ‘’Я аленький цветочек, я юный пионер, я Сталина сыночек – защитник СССР.’’ Цього віршика я знав ще з минулого року, коли у складі гуртка художньої самодіяльності готувався до концерту з нагоди 70-ї річниці від дня народження ‘’вождя і кращого друга дітей товариша Сталіна’’. Інспектор з учителькою переглянулися, він, посміхнувшись, показав їй великого пальця і вийшов. Євдокія Михайлівна з усього розмаху гепнула долонею по журналу: ‘’Після уроків усі залишаються в класі, будемо вчити вірш. Ти, – повернулася до мене, – можеш завтра на урок літератури не приходити, я перевірятиму їх. …З комсомолом у мене також не склалося. Конституцію (був такий предмет у сталінські часи) викладав директор школи Степан Саватійович – колишній учасник штурму Берліну, розвідник, якому вдалося полонити німецького генерала у самому ‘’лігві Гітлера’’. Сталіна він обожнював. Над парадними дверима школи розмістив величезний портрет Генералісимуса на повний зріст, змушував наш шкільний хор відкривати кожен концерт ‘’Піснею про Сталіна починаєм день, кращих ми не знаємо на землі пісень’’. Якось я у підручнику з Конституції зафарбував червоним олівцем обличчя Сталіна на фото медалі, щоб смішити дівчат. Мою оригінальну ‘’творчість’’ побачив Степан Саватійович. Розбиту на своїй голові указку, черговий візит матері до школи і постійне покарання ‘’кутком’’ на уроках директора – ніщо у порівнянні з тим, що мене виключили з комсомолу. ‘’Ось заберуть тебе в армію, – лякала мене мати, – там виховають, як Івана Бровкіна чи Максима Перепелицю’’. (До речі, на фільми про цих хлопців у кінотеатрах непросто було потрапити). До війська не члена комсомолу взяти не могли, тому вели строєм з військкомату у райком, там ставили у чергу, заводили по-одному до кабінету, живенько чинили процедуру прийому, чіпляли на груди значок, який у коридорі знімали і передавали черговому члену Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки Молоді (ВЛКСМ). Служба в авіації мені подобалася, на 50-літній ювілей ВЛКСМ я навіть був представлений до відпустки додому на 10 днів (служили ми усього три роки). На радощах друг Генка Сєргєєв, який єдиний в ескадрильї, мав фотоапарат, зафіксував мене жартома на Комсомольському стенді у дещо екзотичному вигляді…Замість побивки додому ми з Генкою провели 10 діб на гауптвахті…
Словом, не везло мені ні з піонерією, ні з комсомолом. І добре, що не везло. Міг би якимось чиновником стати, бюрократом. Натомість обрав професію журналіста. Чим пишаюся і безмежно задоволений. А спогад цей нагадало старе фото з домашнього альбому.
