У зв’язку з трагічними подіями, що відбуваються сьогодні на окупованій території Донбасу, пригадалися слова мого діда, сказані, здається, році у 1948-му. Вони врізалися у пам’ять десятилітнього хлопця, бо те, чого стосувалися, наклало відбиток на моє подальше життя. Того року повернувся додому один з чотирьох моїх дядьків, які воювали на фронтах Другої світової війни. На той час наша сім’я складалася з діда, баби, моєї матері і мене. Тулилися ми у невеликій кімнаті, у якій стояло два невідомо якого віку ліжка, стіл, змайстрований дідом з старих дошок, зірваних з паркану, звичайної сільської печі та невеликої лежанки. Такі житлові умови виникли внаслідок прямого влучання авіабомби у наш колись добротний будинок під час жахливих боїв зими 1944 року на передовій лінії сутичок між німецькими і червоними військами навколо Кіровограда. Від будинку лишилися тільки рештки стін. Зате майже повністю вцілів сарай, який дід перелаштував на кімнату. *** Дядька Володьку, який пройшов війну ‘’від дзвінка до дзвінка’’ і, крім окопів та бліндажів, чотири роки ніякого іншого житла не знав, подібні ‘’побутові умови’’ не влаштували. Дід, нарешті, пригадав, що він є власником розкішного цегляного будинку у містечку Сніжне, що на Донбасі. Спорудив він його ‘’своїм горбом і мозолями’’ ще у 1930 році. Потрапила сім’я діда, що складалася з дев’яти душ (семеро дітей, у їх числі моя мати) не за власним бажанням. Діда,‘’куркуля і злісного ворога радянської влади’’, який не бажав вступати до колгоспу, мали заарештувати ‘’з конфіскацією’’ і, у кращому випаду, вислати туди, де дюдя і треба пиляти ліс тайги. Слава Богу, добрий чоловік, голова сільради Михайло Нельга звечора повідомив, що уранці за дідом ‘’прийдуть’’. Налагодив старий легку безтарку, впряг прудконогого Гнідка, прихопив необхідні речі і вранці сім’я була у Знам’янці. За коня з добротним возом, сріблясту табакерку, ‘’ялові’’ чоботи з високими халявами, які йому у 1919-му подарував отаман Григор’єв, дід взяв на станції чималі гроші і другого дня був у Сніжному. Відразу заходився ‘’лампічити’’ будинок, невдовзі справив новосілля. Минали роки, росли діти, трьох старших синів забрили до війська, дочки повиходили заміж за офіцерів і виїхали на Кавказ, в Азербайджан. Залишився дід з бабою та малолітнім сином Павлом. Раптом війна прийшла, яку давно чекали і готувалися, але німці напали несподівано. Дід без роздумів вирішив повернувся у рідні краї, у Сасівку Компаніївського району, звідки проросло родинне коріння ще з ХVІІ століття. У будинок напросився ‘’тимчасово пожити’’ земляк на прізвисько Яяка, якому, тепер, навпаки, довелося тікати на Донбас від німців, бо був він радянським активістом і чекістським прихвостнем. За кілька місяців дід викликав з Азербайджану мою матір. Вона залишилася без чоловіка, якого у 1938 відвіз з дому ‘’чорний ворон’’(пізніше виявилося – назавжди). Мати приїхала зо мною, трилітнім. ‘’Це не життя, – сказав дядько Володька, – піднявшись вранці з скрипучого ліжка. – Ця хата для нас тіснувата. Мотайся, тату, у те Сніжне, виганяй з квартири свого голодранця Яяку, продавай будинок, будемо купувати справжнє житло’’. ‘’Людина планує, а Бог керує’’. Не випадково народ таку приказку склав. Взяв дід з собою для підмоги дядька Володьку, матір, я до них причепився (канікули ж були) і махнули ми на Донбас, у Сніжне. Не чекали нас там! Яяка пройшов вищу школу нахабства і шахрайства у радянських активістів. Він дідів будинок оформив на себе, оселився у ньому, а нас послав… Бігав дід по кабінетах, парткомах і шахткомах, розмахував паперами і кулаками, дядько показував комусь свої ордени і рани на руках і ногах. Але…Повернулися ми додому, спіймавши облизня. І тоді я почув від діда те, що назавжди залишилося у голові. ‘’Діти мої, і ти, онучко. Запам’ятайте ці слова. Ніколи, чуєте – ніколи не їдьте на Донбас, у цю гнилу босяцьку клоаку. Тут немає жодної нормальної людини, нікого нашого. Тут самі волоцюги, пройдисвіти, дуришники. У них все вирішують гроші. І нічого святого’’… *** Через багато років після пам’ятної для нашої сім’ї поїздки на Донбас, яка призвела до передчасної смерті діда від серцевого нападу, мені до рук потрапив викладений у пресі ‘’Лист Сніжнянського райкому КП(б) У та тресту ‘’Сніжнянатрацит’’ Кіровоградському обкому КП(б) У та облвиконкому з подякою за продовольчу допомогу гірникам’’. Надісланий він 29 червня 1944 року. Ще йде війна, вночі ми чуємо далекий гуркіт гармат, над нами часто пролітають ворожі літаки і скидають на наші голови бомби. А нам треба першої після окупації весни зорати і посіяти хліб, технічні культури. Тракторів, сівалок ми не мали, землю лопатами перекопували жінки і підлітки, у два чи три наявні однолемішні плуги впрягали корів – одну з них я, шестилітній, водив у борозні, а десятилітній Грицько Меланченко правив плугом. ‘’Наші шахти,- писали у тому листі гірники, – розташовані одна від одної за 7 – 15 км, немає ніякого транспорту, тому ми на своїх плечах доставляємо на таку далеку відстань будівельні матеріали’’. Я розумію – їм було важко. Але знаю, як моя мати з сусідськими тітками щодня пішки йшли за посівматом до Кіровограда, а це 25 км тільки в один кінець. Несли на плечах два пуди зерна (норма), а це 32 кг. Коли знесилені за кілька днів такої праці жінки валилися з ніг, бригадир ‘’заспокоював’’ – підіть, дівчата, ще раз, я вас потім на легшу роботу переведу. Легша – це копати лопатою ниву. ‘’Знаємо, у районах вашої області знаходяться великі резерви картоплі, – писали автори листа. (Цікаво, звідки дані)? – У нас зовсім немає картоплі, цим самим створюється важке становище з громадським харчуванням’’. Розчулене до сліз наше партійне керівництво відправляє підшефним шахтам Сніжного 600 тонн картоплі. А мені мати давала у поле маторженик з гнилої картоплі, кілька гарбузових кришеників, вечором поїла відваром з буряків і годувала хлібом, спеченим з висівок і лободи. Чим харчувалася вона з дідом і бабою, не знає навіть Бог. І ще я з преси дізнаюся, що з нашої області ‘’у порядку шефства на Донбас відправлений 1951 колгоспник, у подарунок надіслано 104 ц пшениці, 84 ц квасолі, 100 ц картоплі та 5000 яєць’’
*** Сьогодні це прокляте Сніжне знає цілий світ. Не ‘’за работу славную и дела хорошие’’. За криваві злочини проти тих, хто віддавав їм у складні повоєнні роки останню мірку зерна, ділився останньою картоплиною, малолітні діти вдома орали-сіяли, а Донбас одержував здорових і сильних чоловіків. Світ знає Сніжне, як місце жахливої трагедії дорослих, особливо дітей з різних країн. Біля нього загинули від ракети, запущеної у літак убивцями московського Кремля, невинні люди…Путінські виродки не поділяться картоплею і квасолею, не приїдуть допомагати будувати. Вони залишать наступникам руїни, попіл, калік. До них ви не звернетеся з жалібним листом, громадяни Сніжного. Я знаю, до вас прийде каяття. Але не буде вороття.
*** Ось які спомини ожили у моїй сивій голові. Згадалися слова покійного діда. По сплині 70 літ я, все зваживши і проаналізувавши, передаю їх своїм нащадкам і землякам: ‘’Не їдьте у ту гнилу клоаку. Не майте до них жалю, як вони ніколи не мали його до нас. Вони чекають від нас допомоги, убиваючи наших дітей. Вони не визнають нашої мови – ми не повинні розуміти їхньої. Вони більше потребують меча московського агресора, якого називають визволителем, ніж українського хліба. Хай буде так! Нехай там живуть ті, хто цього заслужив”.
Світлини: Діти – жертви війни 1941-1945; діти – жертви московської агресії Донбасу 2014-2018.
